Мало того, що дочка Валентини привела хлопця додому без попередження, так ще й без дозволу матері!
– А навіщо питати якогось дозволу, якщо мені вже дев’ятнадцять?! Я закінчила школу? Закінчила! На роботу влаштувалася? Ще й як влаштувалася! І зарплата в мене, між іншим, більша аніж у мами. Тож я тепер я не просто самостійна, а супер-самостійна, – так думала Олена, коли ввечері прийшла додому не одна…
– Мамо, це Віталік! – рішуче заявила вона матері. – І він тепер житиме в нас.
– Що-о-о? – брови Валентини повільно поповзли вгору.
Дочка ж, поки, мама не сказала своє улюблене: «А якого?..», швидко додала:
– Ти не подумай, у нас з ним все дуже серйозно! Ми з Віталіком скоро одружимося! Просто ми вирішили не витрачати гроші на орендоване житло, тому що у нас з тобою три кімнати. Тож ми тобі не будемо заважати.
Мати Олени довго дивилася на цього худенького хлопця, якого донька все ще тримала за руку, і, зітхнувши, невдоволено запитала:
– Він хоч до туалету привчений?
– Мамо! – вигукнула обурено дочка. – Навіщо ти так жартуєш?
Але хлопець чомусь усміхнувся і кивнув:
– І до туалету привчений, і до всього іншого. А ще я їм будь яку їжу – невибагливий. Якщо, звісно, вона смачно приготована.
– Треба ж… – хмикнула Валентина. – Він ще й розмовляє.
Вона сказала це, а сама подумала:
– А нічого такий хлопець, жарти розуміє. Але просто так я йому не здамся…
– Я ж тебе попереджала, Віталіку, мама в мене особлива… – невдоволено пробурмотіла Олена. – Знімай черевики.
Дочекавшись, коли хлопець зніме взуття, донька потягла його у свою кімнату.
– Ходімо, я тобі покажу наше житло.
– Стійте! – грізно вигукнула Валентина.
Вона полізла у шафу, дістала звідти величезні чоловічі капці, і кинула їх до ніг гостя.
– Взувай. Мабуть, шкарпетки в тебе останні. Протреш їх об нашу підлогу, потім претензії пред’являтимеш, що вона шорстка. Ти у нас безприданий, чи як? Речі з собою не прихопив?
– Мамо, припини! – знову вигукнула Олена. – Людина живе в гуртожитку. Але заробляє він дуже добре. І, між іншим, у іншому місті в нього є багаті батьки!
– Ну, не такі вже й багаті, – знову посміхнувся хлопець. – Ви не переживайте, Валентино Іванівно. Якщо ви категорично проти моєї персони, я вас дратувати не стану, і повернуся назад у гуртожиток. Там моє місце ніхто поки що займати не збирається.
– Віталіку, я ж тобі кажу, не звертай уваги на мамині слова! – запереживала Олена. – Вона в мене дуже хороша. Просто багато говорить.
– Дуже багато говорить! – хмикнула знову Валентина.
Олена смикнула Віталіка за рукав, і вони зникли у її кімнаті.
Через пів години двері в молодих прочинилися, і пролунав голос доньки:
– Мамо, а поїсти в нас щось є?
– Свого вихованця годувати хочеш? — гукнула зі своєї кімнати Валентина. — Він, здається, попередив, що їжа має бути смачною. А я готую, як завжди – аби було.
– Ну, мамо! – нервово гукнула дочка. – Я серйозно питаю.
– А я серйозно й відповідаю. Картопля з котлеткою йому годиться?
– Навіть дуже! – так само весело відповів з глибини кімнати хлопець.
– Тоді йдіть, наминайте. Але одразу попереджаю, електричний чайник зламався, кипʼятіть воду на плиті. І вмиватися перед сном, коли будете, то обережніше з краном. Підтікає він.
– Дякую, мамо… – з іронічною ноткою відповіла дочка, і Валентина почула, як вони зашаркали ногами у бік кухні.
Ця ніч минула підозріло спокійно. Валентина приготувалася, що їй доведеться не спати, слухаючи всілякі підозрілі звуки з кімнати дочки, але все вийшло зовсім не так. Вона навіть захвилювалася, що в молодих тихо…
– Вони ж працюють, от і втомилися… – пробурмотіла вона, засинаючи.
Вранці, коли вона прокинулася, молоді ще спали. Бо на роботу їм було на десяту.
Валентині дуже хотілося знову щось сказати уїдливого у бік Віталіка, але… Довелося вирушити на роботу, так і не розімʼявши свого гострого язика.
Коли господиня увечері повернулася з роботи, то одразу зрозуміла, що в квартирі у неї щось змінилося.
Начебто, особливих візуальних змін і не відбулося, але…
Крани у ванній чомусь працювали як нові. І електричний чайник працював. І пральна машина, яка постійно показувала на дисплеї помилки, раптом запустилася з першого разу.
І навіть скрипучий раніше стілець під Валентиною не заскрипів, на який вона задумливо сіла.
– Це що ж таке трапилося? – сказала вона вголос, звертаючись до своєї квартири. – В будинку з’явився чоловік, чи що?
Цілі дві години вона чекала, коли з роботи прийдуть молоді. Їй дуже хотілося ще раз подивитись на Віталіка – вже уважно. Може, вона в ньому чогось не побачила, не розгледіла?
Але коли молодята з’явилися пізно ввечері у передпокої, і Валентина знову побачила обранця дочки, такого ж, як учора – худого й малого, і навіть трохи безглуздого, у її серці закралися сумніви.
– Скільки я вам винна грошей? – похмуро запитала вона в дочки, коли Олена з Віталіком зібралися у свою кімнату.
– Що? – не зрозуміла питання дочка.
– Я, питаю, скільки ви заплатили майстру, який відремонтував усе, що в нас назбиралося останнім часом?
– Мамо, про що ти говориш? – скривилася невдоволено дочка. – Віталік усе зробив сам.
– Так?
Олена побігла слідом за Віталіком у кімнату і мати схаменулась.
– Діти, ви будете вечеряти?! – гукнула вона голосно, щоб вони почули.
– Ні, – коротко відповіла дочка з-за дверей. – Ми поїли у їдальні.
– Зрозуміло! – невдоволено сказала Валентина. – Значить, твоєму співмешканцю не сподобалося моє куховарство?
– Мамо, припини! Просто ми подумали, що з нашого боку погано тебе обʼїдати. Нас тепер двоє!
І ця ніч минула так само спокійно, як учорашня.
…Наступного дня Валентина примчала з роботи раніше, щоб приготувати молодим шикарну вечерю, але зайшовши на кухню, вона остовпіла від побаченого.
На столі лежала записка, в якій почерком доньки було написано:
«Матусю, вечеря приготована. Дивись у каструльках і в холодильнику. Смачного!»
Валентина, не вірячи своїм очам, квапливо загриміла каструлькам, і одразу ж зрозуміла, що вся ця вечеря була приготована зовсім не дочкою…
Її Олена терпіти не могла готувати!
– Все це дуже підозріло… – прошепотіла вона, і в душі в неї почала зароджуватися ревнощі. – Цей хлопець не такий простий… Може він вирішив влаштуватися тут назавжди?
Вона чекала молодих із роботи вже з якимись іншими змішаними почуттями.
Незабаром клацнув замок, і в коридорі з’явилася Олена. Вона була темніша за хмару.
– А де твій хитрий хлопець? – запитала Валентина.
– Та ну його… – відмахнулася дочка, і, сумно зітхаючи, вирушила на кухню.
Вона сіла там на стілець, і невдоволено подивилася на каструлі.
– Що сталося, дочко? – мати сіла навпроти неї. — Ви посварилися, чи що? А я знала, що він не твоя людина. Він зовсім інший, не такий, як ти.
– Ага, він не мій, – згідно кивнула Олена. – Я думала, що ми з ним житимемо, насолоджуючись нашою любов’ю, а він…
– Що він?
– Він не такий, яким я хотіла його бачити, мамо… Нудний він… Як старий… Йому треба, щоб усюди був порядок. Сьогодні навіть надумав навіщось їжу готувати. І мене теж надумав вчити. Сказав мені картоплю чистити… Як це?! А вчора лежить у ліжку, і каже мені не про кохання, а про те, що хоче зробити тобі сюрприз…
– Сюрприз?! Який ще сюрприз?!
– Мріяв, що коли ти поїдеш у відпустку, він зробить у нашій квартирі ремонт.
Я йому, відповідаю – заспокойся, Віталіку, це ж не твоя квартира. Ти тут навіть не прописаний.
А він мені:
– Ну і що? Може, я хочу, щоб твоя мати зраділа.
Я говорю, ти роби так, щоб я раділа, а не мама. А він мені:
– А хіба ти не рада, коли твоїй мамі радісно?
Я кажу:
– Та радісно мені. Але ж я хочу, щоб ти про мене думав.
А він…
– А що він? – сумно запитала Валентина.
– А він каже:
– Я звик про всіх думати. Мене так батьки привчили.
І Олена недобре посміхнулася.
– Коротше, я йому годину тому сказала, що ми з ним різні люди. До речі, у нього батьки, і справді, зовсім не багаті… А я думала… Мамо, ти куди пішла?!
Валентина повільно встала зі стільця, пішла до себе в кімнату, лягла там на ліжко, і раптом, несподівано для себе… Заплакала.
Від образи за Віталіка заплакала.
І від сорому, що думала про нього погано.
Але найбільше вона плакала через те, що зрозуміла, як неправильно вона виховала свою дочку…
Зовсім неправильно…