– Що, мила, – посміхнувся Борис, чоловік Олени. – На роботу як на свято?
– Відчепись, – відмахнулася вона. – Слава Богу, завтра п’ятниця, ще один тиждень позаду!
– Скоро Новий рік і ваш шеф знову щось придумає, – хихотів він. – Одного я не зрозумію, Олено, навіщо ти там працюєш, ось поясни мені?
– Колектив хороший, я там вісім років, – сумно відповіла дружина. – Думаєш десь краще?
– Так, за ці вісім років, ти могла сто добрих робіт знайти, – відповів Борис. – Навіщо собі нерви псувати?
– Закрили тему, – відповіла Олена. – Два тижні до Нового року, я не буду зараз нічого міняти.
– Я це чую вісім років, – сказав він, – Скільки можна?!
Олена випрасувала білу сорочку на завтра, відпарила свій улюблений бежевий піджак, підійшла до дзеркала, подивилася на себе і подумала: “Вимоталася!” Зітхнула і вирушила до дочки.
Семирічна Катя дуже любила своїх батьків, а от школу ні. Незважаючи на те, що в першому класі нічого не ставили, вона ходила туди без особливого бажання, що дуже засмучувало Олену.
– Як ти, моє сонечко, – заходячи до спальні дочки, запитала вона, – чим займаєшся?
– Читаю, – відповіла дочка. – Вже закінчую, мамуль!
– Молодець, – похвалила її Олена. – Завтра п’ятниця, а потім вихідні!
– Ура, – вигукнула Катя, – два дні до школи не ходити!
– Ну, що ж ти так на школу реагуєш, малятко моє, – обіймаючи дочку, сказала Олена. – Що там такого поганого, поясни мені?
– Не хочу і все, – відповіла дочка, – Немає там нічого хорошого!
– Давай ми так більше говорити не будемо, – попросила вона, – Школа потрібна кожному, це знання, це освіта, зрозуміла?
– Добре, мамуль, – погодилася Катя, – я постараюся!
– Час вже пізній, – сказала Олена, – Давай закривай книгу і лягай спати.
– Добре, – обіймаючи маму, сказала Катя, – Доброї ночі!
– Доброї ночі, щастя моє, – відповіла Олена, – солодких снів!
Уклавши доньку, Олена ще раз перевірила все на кухні, їжі було достатньо, свій обід вона вже давно зібрала і поставила в холодильник.
– Не забути б його завтра, – подумала вона, – А то, як підемо на нараду на півдня і все!” Махнувши рукою, вона погасила світло і пішла до спальні.
– Іди до мене, – покликав її Борис, – Бідолашна ти моя!
Борис обійняв дружину і сказав: – Давай так, завтра ще день із твоїм шефом я переживу, а в суботу ми сядемо і поговоримо. Мені набридло, що ти вічно на взводі, вічно вся в переживаннях. Чи було б через що? Через роботу! Твоє це вічне перенапруження добром не скінчиться, як ти цього не розумієш? Світ клином не зійшовся на цій роботі.
Олена зітхнула і сказала: – Петро Євгенович, шеф наш, працює у нас генеральним директором тільки три роки, весь інший час, до нього, був чудовий чоловік, звідки цього взяли, я не знаю. Я стільки років там працюю, стільки всього вже зроблено. Ну, не можу я встати і все кинути. Мені дорого саме це діло, дорогий колектив, я його підбирала, як я їх залишу?
– А як ти залишиш нас, – тихо запитав чоловік, – якщо з тобою що трапиться, що буде зі мною та Катею?
– А чому зі мною має щось трапиться, – здивувалася Олена, – я ж у нормі?
– Це ти в нормі, – підхоплюючись із ліжка, сказав Боис, – ти себе в дзеркалі давно бачила, вся вічно втомлена, я скоро питати почну, хто ти?»
Олена замовкла, вона знала, що її чоловік має рацію, що давно треба було піти і припинити все це неподобство. Посада директора з продажу у компанії, яка займалася виробництвом м’ясних делікатесів, вже давно її не тішила. Заробітна плата не росла, премії платити перестали, ніякого стимулу. Та ще й Петро Євгенович як на посаду генерального заступив, так і почав ображати і ні за що штрафувати співробітників.
Вона ще раз зітхнула, притулилася до чоловіка і сказала: – Ти маєш рацію, це все так не можна залишати. Завтра я відпрацьовую, а в суботу ми сядемо і поговоримо, може у твоїх знайомих десь є місце?
– Дякую, рідна, – цілуючи дружину, сказав Борис, – дякую за те, що чуєш мене!
Дванадцята година дня, підсумкова нарада за тиждень. Петро Євгенович або як між собою його називали співробітники, шеф, був похмурий і дуже незадоволений. Він при всіх посварив Олену, вкотре оштрафував її.
– Завидна регулярність у нас спостерігається, – посміхаючись, сказала вона, – ви мене незаслужено вичитуєте та штрафуєте щотижня, до нового року ще два тижні, тобто дві наради, якраз ще два штрафи і можна мені заробітну плату взагалі не платити!
– Ви вважаєте це веселою подією, – здивувався шеф, – а по-моєму вам плакати треба!”
Олена розсміялася та відповіла: – Я стільки років працюю з цим колективом у цій компанії, ми разом стільки всього зробили, досягли відмінних результатів. З вашим приходом робота перетворилася на казна-що, показники все падають, себе ви не штрафуєте, ви сварите мене, співробітників за що, правда, невідомо, і навряд чи взагалі хтось, колись вияснить за що ці штрафи, а головне-який від них толк? Ви не вирішуєте нічого, ви створюєте проблеми! Знаєте, я втомилася за все переживати, я так більше не можу, і не хочу!
З цими словами Олена встала та вийшла з переговорної.
Якось так стало порожньо на душі, рідний офіс та кабінет раптово стали чужими. Все настільки стало сірим і, навіть якимось брудним навколо, що захотілося терміново прийняти душ і змити з себе весь цей бруд. Олена одягла шапку та пуховик, взяла свою сумочку та вийшла з офісу.
Надворі йшов сильний дощ, було дуже слизько, вона намагалася йти обережно і дуже повільно. У сумочці дзвонив телефон, вона чула, але не хотіла відповідати. Зрештою, вона дійшла до метро. Спускаючись вниз слизькими сходинками, вона намагалася міцно триматися за поручень. Одна сходинка, друга, третя… Несподівано для себе вона опинилася на спині. Вона марно намагалася підвестися, але нічого не виходило.
– Гарний сьогодні день, – бурчала вона собі під ніс…
Вона спробувала встати, не вийшло, ще зусилля і пірует повторився, і Олена розсміялася в голос. – Бережися, – вигукнув чоловік, – я лечу.
Олена ледве встигла відсторонитися, як до неї так само юзом «прилетів» незнайомий чоловік.
– Добрий вечір, – привітався він з нею, – куди повземо?
– Поки до поручня, – сміялася Олена, – там подивимося!
Чоловік роздався сміхом, Олена теж. Коли вони трохи заспокоїлися, чоловік спитав: – І давно ви тут?
– Я не знаю, – посміхнулася вона, – не засікала!
Люди ледве втримувалися на ногах, буквально висли на поручнях, вставали, хтось як Олена та цей чоловік, намагався дістатися або навіть докотитися до поручня, але все це давалося настільки незграбно та важко, що люди починали сміятися. І цей сміх був справжнім помічником від образ, втоми, від перенапруження, від гіркоти. Люди просто сміялися від Душі, геть-чисто забувши про все і, цей сміх створив велике передноворічне диво, – люди стали добрішими і щирішими. Цілком незнайомі трималися за руки, без будь-яких домовленостей чи будь-якої вигоди, люди один одному допомагали. І, настала мить, коли вони усвідомили, як насправді легко і просто можна жити, наскільки дорога щирість і доброта, всі переглядалися й усміхалися, і у всіх при цьому світилися очі.
Прийшов якийсь дивний дядечко з відром піску і маленькою лопаткою почав посипати сходи.
– Ну, все, – сміялася Олена, – зараз ми ще й вимажемося!
Коли Олена нарешті встала на ноги, вона подякувала чоловікові, який їй так допомагав.
– Розкажи кому, – сміявся він, – не повірять!
– Дістало все, – сміялася Олена, – що толку за все переживати!
– Це ви маєте рацію, – усміхнувся чоловік, – що ж, всіх благ і з наступаючим!
– І вам всього найдобрішого, – відповіла вона, – з наступаючим!
Олена йшла коридором, що веде на станцію метрополітену, і думала: – Боже мій, як же ми самі ускладнюємо собі життя? Переживаємо за все, а що толку? Ось, якби, наприклад, я попереживала і все змінилося, ну, добре, чи налагодилося б якимось чином, тоді так. А, виходить, що ми дарма, але при цьому навмисно, робимо собі погано! Навіщо? Вона похитала головою, зняла шапку і спустилася в метро, а коли приїхала, все розповіла чоловікові. Від шефа було вісім пропущених викликів, але передзвонювати вона не стала.
Борис похвалив дружину і сказав: Засновники тебе давно знають, вони довіряють тобі. Якщо вони не втручаються, ти шукаєш іншу роботу. А так хто знає? Може, цього шефа приберуть і поставлять тебе на його місце? Олена махнула рукою і сказала: «Знаєш, рідний, я так втомилася за все переживати! Я не хочу більше, я так більше не можу, буде що буде!
Вранці в суботу Олені на телефон зателефонував Андрій Петрович, один із засновників компанії та попросив її приїхати у понеділок на роботу не до дев’ятої ранку, як завжди, а до дванадцятої.
Так вона і вчинила. Обидва засновники Андрій Петрович і Микола Володимирович чекали на неї в переговорній, там же був шеф. – Добрий день, – привіталася з усіма Олена, – рада всіх бачити!
Засновники привіталися, шеф мовчки кивнув головою.
– Петро Євгенович, – почав Микола Володимирович, – ви пам’ятаєте на яких умовах ми прийняли вас на роботу?
– Так, звичайно, – відповів шеф, – пам’ятаю!
– Тоді чому у Олени вже не залишилося половини заробітної плати, – спокійно запитав Андрій Петрович, – куди йдуть ці гроші, чи можу я дізнатися?
Шеф почервонів і відповів: – У сейфі лежать, утримані за минулий місяць і попередні, за поточний поки що все на словах.
Олена мовчала, вона сиділа і дивилася в одну точку, черкала щось на аркуші паперу ручкою і зовсім не хотіла вникати в цю розмову.
– Олено Миколаївно, – звернувся до неї Андрій Петрович, – ви все зрозуміли?
– Вибачте, – сказала вона, – я задумалася і нічого не чула.
– Треба ж так людину довести, – сказав Микола Володимирович, – нічого, Оленко, все налагодиться!
Він підійшов до Олени, присів поруч на сусіднє стілець і сказав: – Ми тебе сто років знаємо, ти що, подзвонити не могла? Цього тижня ти приймаєш справи, вибираєш собі помічника, більше ніяких посередників між тобою і нами не буде. Як ходили люди на роботу, як на свято, нехай так і ходять, від цього тільки продажі зростають. Ми приїдемо наступної п’ятниці, перевірити передачу справ, після цього Петро Євгенович покине нашу компанію».
Олена посміхнулася і подякувала їм. Вона вийшла з переговорної і мала таке відчуття легкості і радості, що здавалося, за спиною з’явилися крила. Вона підійшла до вікна у своєму кабінеті, подивилася на вулицю і подумала:
– Все збудеться, варто тільки поставити себе у своєму житті на перше місце і навчитися нізащо більше не переживати! Що толку?