Олена, студентку другого курсу інституту, була відправлена до бабусі в село.
Батьки збиралися у відпустку, а її одну вдома не залишали після останньої студентської вечірки в квартирі. Не довіряли.
Добряче вони погульбанили були з друзями. Мама хапалася за голову від кількості сміття, а тато сварився, що по всій квартирі стояв неприємний запах.
– Не соромно, дочко? – запитував він, грізно височіючи над її тендітною фігуркою.
А за що їй має бути соромно? Вона майже нічого не робила. А те, що її приятелі тут виробляли, то їм усім по вісімнадцять уже давно. Дорослі. І вечірку батьки дозволили. Чого тепер сваритися?
– Ми з татом думали, що ви чаю з тортом поп’єте, пісні поспіваєте, а ви? – майже зі сльозами на очах кзала мама. – І цей твій Дмитро тобі не пара!
Одним словом, Олена вийшла з довіри, і тепер її шлях лежав у далеке село, де вона не була років десять, якщо не більше.
Бабуся Віра приїжджала до них іноді, і батьки їздили до неї, а ось Олена жодного разу за ці роки.
– Ну що я там робитиму? Ні інтернету, ні телефону. Він же там, напевно, не ловить, – скаржилась Олена, але батьки залишалися байдужими до її несерйозних скарг.
– Бабусі допоможеш. Їй уже важко самій на городі на грядках поратися. Кури в неї, поросятко. Є чим зайнятися, не хвилюйся!
За словами «грядки» і «поросятко» в Олені по спині пробігли мурашки. Але кури асоціювалися з маленькими жовтими курчатами, яких вона пам’ятала з дитинства.
– Це ж вони вже, напевно, виросли і стали курми, – подумала дівчина і трохи заспокоїлася.
– А як я поїду туди? Ви ж мене не повезете в таку далечінь, вам у відпустку треба збиратися.
– На автобусі, як усі, – викарбував тато тоном, що не терпів заперечень.
Олена зібрала рюкзачок, маючи намір вирушити без нічого. Але не тут було. Дві важкі сумки приготували їй із собою. Гостинці бабусі, продукти, ліки, дещо з одягу та добротні гумові чоботи. Старі вже зносились, а в село такий товар і не завозять часто.
У дівчини на очі навернулися сльози, але тато заспокоїв її: до зупинки автобуса він її відвезе.
Ну, а далі сама. Автобус, щоправда, до самого села не заїжджає, але там і кілометра шляху не буде. По стежці повз цвинтар через лісок. Пів години та й на місці. Ну, з сумками може трохи більше.
Так і вирушила Олена в це село з важким тягарем, з тугою в очах і образою на маму з татом, які їхали на море, а її, в покарання, відправили в цю глуш.
Зупинку біля села вона мало не проспала. Добре, що водія попросила гунути її коли доїдуть. Її розбудили жалісливі пасажири і сказали, виходь, мовляв, давай, не затримуй.
Автобус випустив пари і помчав далі, а вона стояла біля доріжки, що вела до села, погано пам’ятаючи її з дитинства. Але довелося йти, нікуди не дінешся.
Сумки з гостинцями відтягували руки так, що доводилося зупинятися і ставити їх на землю. Було жарко, літали мошки і лізли в очі та у вуха.
А ось і цвинтар, що наганяє страху в сутінках, що вже починалися, потім не менш лякаючий лісок, ріденький, правда.
А в дитинстві він здавався густим та непрохідним. Але тут і село показалося. Обіцяні пів години ходьби вилилися в підсумку майже у півтори.
Бабусин будинок Олена знайшла одразу. Мало що в самому селі змінилося. І будиночок гарний, акуратненький такий, з парканчиком довкола. На подвір’ї курочки, грядки, все доглянуто, прибрано.
Олена відкрила хвіртку і з сумками в руках зайшла на подвірʼя.
На ґанок вийшла старенька жінка, глянула на Олену і раптом побігла назад у хату!
Олена не розуміла, що відбувається.
За мить бабуся Віра зʼявилася на ґанку вже в окулярах.
Вона як роздивилась Олену, то так і сплеснула руками.
– Внучечко! Ти що ж це у гості?! – сказала вона. – Ти одна? Давай допоможу! А я й не зрозуміла хто це спочатку.
Вона підхопила одну з важких сумок і швидко побігла з нею в будинок. Потім обійняла Оленку, поцілувала.
– Розумниця моя, красуня! Приїхала! А я вже зачекалася. Пиріжечок із капустою будеш?
Олена нарешті сіла за стіл, попередньо відвідавши «зручності» на подвір’ї і старанно вимивши руки.
Бабусин пиріг танув у роті, чай пахнув м’ятою, а в вазі було аросатне суничне варення.
Як добре. Бабуся Віра не могла надивитись на онучку. Спочатку розпитала про маму з татом, потім про навчання чомусь думаючи, що Олена ще в школі вчиться. Потім про її справи дівочі, чи є наречений, подружки.
Справа йшла до ночі. Оленка пішла в ліжко, любовно застелене бабусею, і згадала, що звʼязку нема: ні почитати, ні погратися, ні Дмитру зателефонувати. Так і заснула без розваг.
Минуло два тижні. Усім, чим могла, Олена допомогла бабусі Вірі: і на городі, і по хазяйству.
А до цього Олена перемила всі бабусині вікна і перепрала фіранки. В будинку була чистота і порядок.
Сама від себе не очікувала такої спритності та працездатності. А бабуся годувала її пиріжками та млинцями, смачним борщем та м’ясом, засмаженим у печі. Ось тільки вечорами було нудно. Дивно, але бабуся Віра не вмовляла її ні в клуб сходити, ні з молоддю поспілкуватися.
І нарешті Олена збиралася додому.
– Почекай, онучко, ще на день залишся. Добре мені з тобою. Та й коли побачимось ще?
Довелося залишитися ще на день. Сходили в ліс, назбирали ягід. І тут бабуся каже їй:
– Чує моє серце, що не даремно ти приїхала, Оленочко. Ох, не даремно.
–І що вона має на увазі? – подумала Олена, а сама згадала про Дмитра, з яким посварилася перед від’їздом.
Сварка була, дрібниці, звичайно. Він кликав на чергову вечірку перед її від’їздом, а вона відмовилася, не хотілося батьків зайвий раз засмучувати.
А ось зараз відчула, що скучила за ним, за його жартами невгамовними, дзвінкому сміху та ніжним рукам. Ні, завтра додому! Так вирішила Оленка, і бабуся Віра зненацька погодилася.
– Поїдеш завтра, онучечко. Я проведу тебе.
З ранку йшов дрібний неприємний дощ, але це не зупинило Оленку. Вона почала збирати свій рюкзачок, слава Богу, назад вже без нічого поїде. Гарячий смачний сніданок уже чекав на неї, а за чаєм бабуся сказала:
– Не поспішай на ранковий автобус. Поїдеш на другу годину. І дощ стихне, і мені спокійніше.
– Чому спокійніше, бабусю? – здивувалася Оленка. – Яка різниця, коли їхати, не вночі ж я збираюся?
– Серце мені підказує. Не поспішай…
А дощ пустився не на жарт. Злива! Ні, Оленка поїхала б однаково, але бабусі стало шкода. Аж надто жалібно вона дивилася на неї. А опівдні все й припинилося. Сонечко вийшло, синє небо очистилося від хмар. І баба Віра посміхнулася.
– Ось тепер можна. Їдь, люба. Янгола тобі в дорогу.
Бабуся провела внучку до автобуса, поцілувала, перехрестила на прощання і, посміхаючись, махала їй рукою, поки зовсім не зникла з поля зору. Олена зручно вмостилася на своєму сидінні, прикрила очі і вирішила подрімати, як раптом почула поряд із собою голос:
– Дівчино, біля вас тут не зайнято?
І поряд із нею сів чоловік, досить молодий, років двадцяти п’яти. Одягнутий добре, пострижений акуратно. І якась тепла хвиля пробігла її тілом.
“Янгола в дорогу”, – ніби почула вона слова бабусі.
А може, то він і є?
Але швидше за все цей янгол просто послав їй цього незнайомця. І не дарма бабуся тримала її, як передчувала, що ця зустріч має відбутися. А якби вона поїхала раніше на день, чи вранішнім автобусом, то вони б і не побачилися ніколи.
А Володимир повертався із весілля друга у сусідньому селі.
На ранковий автобус він спізнився через дощ. Так і зустрілися, познайомилися, проговорили всю дорогу, ніби сто років знали один одного.
Це була доля, яку якимось чином передбачала її бабуся Віра.
На весіллі своєї онуки Олени та Володимира вона була почесним гостем. І сказала їй по секрету:
– Сон я тоді побачила. Наче тримаю я білу голубку в руках, а на похмурому небі шуліка в’ється. І не відпускаю її.
А потім раптом хмари розійшлися, сонце засяяло, голубка і полетіла вгору, а назустріч їй інший голуб летить.
І ширяють вони разом у небесах. І так мені на душі стало спокійно…
Оленка обняла бабусю і сказала ніжні слова подяки.
Нічого на цьому світі не буває даремно. І ця подорож до бабусі, і її сон, і ця зустріч.
Все взаємопов’язано…