У нічному поїзді Олену охопила незрозуміла тривога. Її обдало холодним потом і серце часто застукало.
Щось різко стало втраченим… Щось важливе, першорядне, частина її самої…
Воно втрачене, обірвалося назавжди. Але що?
Її крутило, не сиділося на місці й нерви напружилися, мов струна.
І хоча поїзд їхав чітко за часом, Олені здавалося, що вони спізнюються, дуже не встигають. Її дратували зупинки на станціях і місяць, який ніби біг за ними по нічному небу, ніби хотів наздогнати і повідомити щось важливе, і попрощатися, навік попрощатися…
Хазяйською ходою пройшла плацкартним вагоном провідниця. Олена покликала її.
– Скажіть, будь ласка, а ми приїдемо вчасно?
– Змін у розкладі немає, не переживайте. О шостій тридцять прибудемо. Я вас розбуджу за пів години. Спіть.
Олені хотілося якнайшвидше прибути до рідного міста, побачити чоловіка й старшу дочку.
Вона скучила за ними за три дні, що була у батьків з молодшим сином.
Олена схилилася над хлопчиком, поправила ковдру, що спала, сперлася чолом у шибку, і почала рахувати стовпи на підході до чергової станції, щоб відволіктися.
І вона поглядала на себе, відображену в цьому склі, злякану, стурбовану, розгублену… Вона поправила коротке волосся. Їй подобалася ця стильна зачіска.
– Моя ж ти задерикувата, – жартома казав їй чоловік.
Олена згадала це й не посміхнулася, а, навпаки, випросталася.
У відображенні на вікні був її чоловік.
Вона помацала тремтячими пальцями скло і він розвіявся, як серпанок.
Там знову була лише вона.
Олена подивилася на верхню полицю над сином – жінка звідти теж не спала, гортала мобільний.
Зовсім розтривожена, Олена вирішила спробувати набрати чоловіка.
Він не спав, працював у нічну зміну. Відкривши телефон, вона зрозуміла, що нічого не вийде – немає мережі. Олена зайшла в інтернет.
Дмитро був у мережі о 20:00, саме в цей час у нього починалася зміна. Вона написала:
“Коханий, я сумую. Швидше б тебе побачити».
Знала, що повідомлення зараз не дійде, але все ж…
Натиснула на аватарку із його фотографією. Посмішка торкнулася її обличчя і воно змінилося, як змінюється квітка, коли на неї сідає легкий метелик.
Дмитро широко усміхався їй з фотографії, а на плечах у нього сидів синочок, вхопившись за руду батьківську чуприну.
Олена відклала телефон і вирішила, що їй все ж таки треба спробувати заснути…
…Їй наснився довгий лікарняний коридор. Білі стіни, порожні каталки… З одних дверей вийшла медсестра і Олена звернулася до неї:
– Вибачте, ви не знаєте, чим я можу допомогти?
Але медсестра поспішною ходою пройшла повз, ніби й не помітила Олену. І тоді Олена обернулася на неї, хотіла наздогнати… Медсестра завернула на сходи, а там, наприкінці коридору, сидів на каталці біля вікна її Дмитрик і сумно розглядав долоні.
– Дмитре! Що ти тут робиш?
Той підняв голову, але дивився не на Олену, а вбік.
– Я й сам не розумію. Шукаю, шукаю вихід, а його нема… Так втомився!
– Там сходи! Ходімо, треба якнайшвидше йти!
Олену охопив несвідомий страх. Вона зрозуміла уві сні, що їх шукають, що у них є якісь проблеми. Олена взяла чоловіка за широку долоню, трохи шорстку від фізичної роботи і таку теплу, і повела за собою.
Сходів, куди звернула медсестра, не було. Олена відчинила двері – там була комора з відрами, побутовою хімією та ганчірками для підлоги. Вона почала відчиняти всі двері, що траплялися на її шляху. Кабінети, палати з пацієнтами, медичне обладнання…
– Стій! – зупинив її Дмитро перед наступними дверима. – Туди не йди. Я там був… Краще не треба.
– Ні, ні, ми маємо все перевірити! Треба якнайшвидше вибиратися!
І вона відкрила двері.
Там лежала людина. Над нею стояли дві медсестри і знімали медичні прилади. Олену потягло туди, як магнітом, ноги самі пішли… Дмитро залишився за дверима.
То був він, її Дмитрик. Його руда шевелюра аж сяяла в білій палаті яскравою плямою…
– Гарний чоловік… Шкода… – сказала медсестра.
– Буває, – відповіла інша.
Олена позадкувала, вийшла за двері… Озирнулася – а чоловік повільно йшов.
– Дмитрику! – побігла вона за ним.
Вона боялася навіть торкнутися його, боялася, що він розсиплеться, розвіється, зникне.
– Дмитрику, що відбувається?!
Він знову не дивився на неї. Ні разу за весь сон так і не глянув їй у вічі.
– Здається, я зрозумів… Але я не розумію, що робити далі? Я не хочу йти, хочу з вами залишитися.
– Дмитрику, ми йдемо додому! Я не віддам тебе! – галасувала Олена, але слова ледь вдавалося вимовити.
– Тут немає виходу.
Олена глянула на кінець коридору.
– Ми підемо через вікно. Тут не високо, все вийде. Біжімо!
Коридор за ними зникав. Не було часу відчиняти вікно і незрозумілим чином вони, як це часто буває уві сні, вилетіли крізь нього.
Гуркіт, галас, шум…
Олена летіла, але ніяк не долітала, а Дмитрик… Він розсипався в різні боки, розсипавшись на зграю рудих голубок…
…Поїзд різко струснуло при від’їзді від чергової станції. Олена прокинулася і не відразу зрозуміла, де знаходиться. У голові у неї був лише чоловік.
Вона намацала телефон, подивилася на годину – минуло всього хвилин двадцять.
Боже мій! Треба зателефонувати, терміново зателефонувати йому! Мобільна мережа давала слабкий сигнал.
Олена зайшла у телефонні виклики.
– Дмитрику, любий мій, відповідай, будь ласка, скоріше відповідай!
Гудки йшли. Дмитро не брав слухавки.
– Ну відповідай же ж! – благала Олена. – Це сильне переживання. Я чула про таке.
Олена намагалася заспокоїти себе. Нерви її були на межі. Розмірений шум поїзда здавався їй приголомшливим гуркотом.
Вона намагалася ще кілька разів додзвонитися до чоловіка, але він не брав слухавку або зникала мережа.
Олена не хотіла турбувати вночі доньку та свекруху. Вони, напевно, сплять.
– Все добре. Все добре…
Як вона заснула Олена не пам’ятала…
…О шостій ранку їх розбудила провідниця. На під’їзді до міста телефон Олени завібрував і вона побачила, що дзвонить свекруха.
Її серце шалено стрепенулося.
– Олено, Оленко! – сказала в слухавку свекруха не своїм, а наче чужим голосом.
Вона плакала…
– Мені подзвонили з роботи Дмитрика, його вночі забрали на швидкій! Ой, Оленко…
Олена застигла з телефоном в руках, очікуючи почути найгірше.
– Що з ним? – ледве вимовила вона.
– Серце! – плакала свекруха. – Яке ж серце? Він же ж не був слабий, що за нісенітниця!
Олена згадала, що чоловік останні дні й справді скаржився, що іноді турбує серце. Свекрусі вона про це не сказала. Найголовніше питання зараз в іншому.
– Він живий?
– Не знаю, я збираюся у лікарню, вже таксі викликала. Я передзвоню!
…Люди тягли свої сумки з проходу до виходу з вагона.
Звичайна штовханина. Олена допомагала сонному синові взутися.
– Мамо, а тато нас зустріне?
– Ні, синку, він… Він на роботі…
…Його не стало раптово. Як у тумані Олена почала готуватися до поминок.
Сльози не висихали. Набігавшись за день і відчуваючи, що скоро не витримає від сліз свекрухи.
Вона була тут же ж, у них вдома. Лежала на дивані в колі онуків і без кінця голосила, цілуючи то дітей, то фотографію сина в траурній рамці.
Олена вийшла на балкон і, не соромлячись, задимила. Свекор уже третю годину не рухаючись сидів у кріслі.
Олена все стояла на балконі. Вона бачила крізь балконні двері, як старша дочка повела брата за собою в його кімнату, щоб погратися з ним, відволікти.
Раптом на карниз балкона сів голуб. Він подивився на Олену, повернувши голову на бік, курликнув і став підбиратися до її руки.
Олена розкрила долоню. Рудий і чубатий голуб заліз на її руку. Відлітати не думав. Олена погладила його голівку, а голуб ніби подавався вперед, вловлюючи її ласки. Разом із голубом Олена повернулася у вітальню.
– Ви тільки подивіться хто до нас прийшов! – сказала вона захоплено.
Голуб злетів на підлогу і почав ходити, як у себе вдома. Він підійшов до свекрухи і подивився на неї яскраво-синім оком. Свекруха повільно опустилася перед ним на коліна, витираючи сльози.
Вона була вражена. Її нижня губа затремтіла, рука потяглася до птаха…
Голуб зробив пару делікатних кроків назад, випнувши руді груди, ніби хотів у всій красі показати свою красу.
– Це ж мій синочок! – м’яко сплеснула руками свекруха і з її очей ринув новий потік сліз. – Це мій Дмитрик до мене прийшов! Синочок мій, рідненький, та на кого ж ти нас залишив…
Вона стала перед голубом, як у глибокій молитві і закохано дивилася на голуба. Поруч сів навпочіпки здивований свекрух.
– Синочок, синочку…
Рудий голуб постояв перед ними якийсь час і попрямував у дитячу кімнату, просочився в щілину прочинених дверей.
– Діти, тільки не галасуйте. Це тато прийшов попрощатися… – тихо сказала їм Олена, приклавши палець до губ.
Усі з завмиранням дивилися на голуба. Син сидів на килимі з витягнутими ногами. Рудий голуб постояв біля них, глянув на кожного… І заліз на ногу сина.
Він пробув у дитячій всю ніч, а вранці, коли дочка збиралася до школи, сів на вікно і почав стукати по склу дзьобиком.
Дівчинка підійшла до нього, востаннє погладила…
Голуб ніжно вхопився дзьобом за її пальчик.
– Прощавай, тату… – сказала вона і відчинила вікно.
Голуб полетів у небо…
…Після поминок Олена не жила. Вона існувала. Жила заради дітей. Дмитро ніколи більше їй не снився, а вона так хотіла, так чекала щоночі, що він прийде…
Сенс життя був втрачений. Порожнеча. Її душа стала дірою, в яку провалювалися прожиті без чоловіка дні, провалювалися і нічим не осідали всередині, пролітали наскрізь так, як вітер, що залетів в одну кватирку, вилітає через іншу, залишаючи після себе лише холод.
Улюблена пора року Дмитра – це осінь. Ту осінь, яку він так і не дочекався, Олена пережила одна.
Її не радували яскраві фарби і коли жовте листя пожухло, осівши уздовж тротуарів жалюгідним коричневим сміттям, вона навіть відчула полегшення.
Якось, ідучи вранці на роботу, вона подумала про чоловіка і така туга взяла її…
Що ж? Ну, що від нього для неї залишилося? Чому все так несправедливо!
Сильний порив вітру підняв з дороги зів’яле листя і закрутив його над Оленою і листя злітало високо-високо, до дахів девʼятиповерхівок.
І в цей момент з машини на узбіччі зазвучала пісня, як відповідь на її запитання – що їй залишилося від Дмитра?
Він ніби сам відповів їй:
– Не сумуй, коли мене немає… Памʼятай…