Олена і Жанна були найкращими подругами. Обоє гарненькі, виховані, симпатичні.
Хоча, якщо сказати вже чесно, просто симпатичною була тільки Олена, та й то на любителя – невисока, обличчя миле, але не виразне.
А ось Жанна була справжньою красунею – шикарне руденьке волосся, зелені очі, ідеальна фігура…
Кавалерів у Жанни було стільки, що вона не встигала вибирати.
То з одним у кіно біжить, то з іншим на танці. І Олену скрізь із собою бере.
Тільки Олена завжди одна – кавалери до неї не охоче звертали увагу.
А мама Олені так і казала:
-Поруч із цією Жанкою, ти ніколи нікого не зустрінеш! Вічно будеш у її тіні!
Але Олена маму не слухала. Жанну вона любила і ніколи тієї не заздрила.
І ось одного разу подруга раптом сказала їй жалісливим голоском:
-Оленочко, ну що ти все сумуєш? Ніякому хлопцю це не сподобається! Сьогодні приходь до мене, гарно вдягнена і весела, я тебе де з ким познайомлю…
Цим «де з ким» виявився один із набридливих залицяльників Жанни, Віктор…
Він був на рік старший, високий і худенький. Але, як казали, дуже розумний.
І ось причепився він до Жанни, а вона тоді ледь не заміж зібралася за одного красеня.
Так йому і сказала у присутності Олени:
-Вікторе, мені заміж скоро, а ти он з Оленою подружися! Вона моя найкраща подруга. Подивись, яка гарненька!
Так вони й почали зустрічатися.
І, несподівано, Олена закохалася! Розумний, цей Віктор, розважливий. Так, не красень… Ну і що?! Не на обличчя, а на внутрішній світ людини треба дивитися.
Вони зустрічалися два роки. Віктор знайшов роботу. А коли Олена отримала диплом, вони одружилися.
Жанна, яка чекала свого первістка, була дружкою на весіллі.
І все йшло добре. Через рік в Олени з Віктором народився синочок Володя.
А ось свого Жанна не народила… Щось пішло не так…
Але вона не переживала.
-Ну що ж поробиш, – казала вона. – Значить, так Господь вирішив.
Олена насолоджувалася своїм сімейним щастям. Віктор працював, а вона виховувала сина.
Але тільки-но той пішов у садочок, Олена теж вийшла на роботу.
І все встигала! І вдома, і з чоловіком, і з дитиною…
Мама багато їм допомагала, хоч Віктора вона й не дуже любила. Намагалася це приховувати, але ні, та й скаже доньці:
-Ненадійний він якийсь… Все ніби кудись в сторону поглядає.
Що мама хотіла цим сказати, Олена не розуміла.
Чоловіка вона любила, незважаючи на його трохи замкнуту і небалакучу вдачу.
А ось, чи любить він її – про це вона ніколи не замислювалася і вважала, що любить, раз одружився!
Три роки прожили вони в любові і злагоді, а потім трапилося просто неймовірне…
Олена готувала вечерю на кухні, весело наспівуючи якусь пісеньку. Настрій був чудовий! А що сумувати – коханий чоловік, син – життя прекрасне!
Вона тільки сіла чистити картоплю, як раптом почувся якийсь шум у коридорі і на порозі зʼявився Віктор.
-А що це ти так рано сьогодні, – здивовано запитала Олена.
-Олено, я маю тобі дещо сказати, – раптом сказав чоловік. – Ти тільки присядь… Я переїжджаю до Жанни.
Олена не вірила, що це не сон…
Жанна якраз тоді розлучилася зі своїм чоловіком.
Чоловік Жанни загуляв, і вона його виставила зі своєї розкішної квартири.
Не довго сумуючи з цього приводу, Жанна взяла і знову пригріла в себе Віктора…
Як вона це зробила – невідомо. Але він весь аж підбадьорився, довго розмовляв з Оленою, просив пробачення і благав відпустити його.
Тільки спілкування із сином просив не забирати. Володю він дуже любив…
Нелегко далися Олені слова Віктора, що він, нібито, ніколи Жанну й не забував.
Але від сина вона не стала його забирати. Нехай бачиться, має право…
І залишилася вона з Володею одна. З мамою на підхваті. Та підібгала губи і сказала:
-Не ображайся, доню, але я мала рацію. Недолугий він чоловік, ненадійний. І любити такого собі тільки гірше робити.
Коли Володя пішов у школу, то проводжали його втрьох – мама, тато й бабуся.
Тільки тато виглядав зовсім не урочисто – сумний якийсь, зовсім не веселий…
-Що, зятьку, несолодко, мабуть, живеться в Жанки? Чого сумний такий стоїш? – раптом запитала мама Олени.
-Мамо! – прошепотіла Олена. – Заспокойся, не чіпай його.
Вона все ще продовжувала по-своєму любити його, єдиного чоловіка у її житті, батька їхнього сина…
А ще через три роки подзвонила Жанна і сказала, що Віктор дуже заслаб. Їй, мовляв, особливо ніколи його відвідувати з бульйончиками і вітамінчиками. Не могла б Олена допомогти, бо Жанна не може.
Звичайно, Олена відгукнулася на це прохання, хоча одужував Віктор повільно і важко.
Проблеми повністю вирішити так не вдалося…
І знову Жанна влізла в життя Олени. У неї, виявляється, новий чоловік з’явився, а Віктору, мовляв, не потрібно про це знати, щоб не хвилювався.
-Може, ти вмовиш його повернутися до вас, до сина. Ви ж не чужі люди!
Олена звісно відмовила їй, хоча, якщо чесно, Віктора їй було дуже шкода. Але він сам напросився.
Якось Віктор подзвонив ввечері і сказав:
-У мене в цьому житті єдине світло у вікні, у твоєму вікні, Оленко… І без сина я не можу і до тебе тягне. А Жанці я не потрібен… Особливо такий…
І Олена, не витримала… Та й Володя, попросив:
-Мамо, нехай тато з нами живе. Що ви як маленькі, то сваритеся, то миритеся.
-Та ми й не сваримося, – відповіла Олена і забрала слабого Віктора до себе.
Але все було не безнадійно. З хорошим доглядом і турботою він більш-менш пішов на поправку.
Правда ще був слабий, але вже міг самостійно гуляти і в магазин ходити навіть.
І це тільки за три місяці! Віктор подав на розлучення з Жанною, щоб усе по-людськи знову оформити зі своєю першою дружиною Оленою.
А тут як тут і Жанна обʼявилася – коханий пішов від неї, бо не міг змиритися з тим, що вона чекає дитину від колишнього чоловіка!
Як їй тепер бути, нещасною? Про цю дитину Віктор і гадки не мав! Та й останню ніч кохання пригадати до ладу не міг.
Він був розгубився спочатку, але тут вже Олена не витримала!
Вона розповіла йому про пригоди Жанни і розказала, як та просила його забрати, бо у неї роман із іншим.
-Ти, моя дорогенька, переходиш усі межі! Забирайся з нашого життя! Дай зітхнути спокійно, нарешті! – сказала Олена Жанні.
А тут і Віктор заявив:
-На розлучення я вже подав, дитину не визнаю! Захочеш аліментів – пройду тест на батьківство і осоромлю тебе на весь білий світ!
Жанна навіть заплакала. І просто пішла…
У Віктора, як друге дихання, відкрилося! Він знову вийшов на роботу, де на нього дуже чекали, а останнє обстеження показало значні покращення. Тож є надія на одужання.
І за все він дякував їй, своїй Оленочці, зрозумівши нарешті, що таке справжнє кохання, і подарувавши їй все те, що було дано природою, але довгі роки витрачалося даремно…