-Люда! Людочка! Христинка прокинулася! – Олексій тримав на руках дочку, яка плакала.
Була четверта ранку і піврічна Христинка не хотіла спати.
Олексій переодягнув її, а вона далі плакала.
-Ясно, їсти хочеш, чи щось ще. Давай поїмо, а там буде видно. Цікаво, де твоя мама? У ванній чи що?
Олексій взяв доньку на руки і пішов на кухню. У квартирі було темно і тихо. Двері у ванну були відчинені.
-Люда! Ти де?
Він увімкнув світло на кухні і перше, що побачив, була записка, що біліла на холодильнику, під магнітом із їхнім спільним фото.
«Олексій, не шукай мене! Жити так я не хочу! Це нескінченний день, який повторюється. Я хочу жити, а не сидіти в квартирі з дитиною! Христину залишаю тобі, ти про неї подбаєш краще. Прощавай, цілую!
Олексій стояв перед запискою і намагався зрозуміти суть, але в нього це ніяк не виходило. Христина, притихла.
-Схоже, доню, нас залишили самих… І що ми тепер робитимемо?
Христина зрозуміла, що на неї знову звернули увагу і заплакала знову.
-Зараз, маленька, почекай!
Олексій вклав доньку спати і швидко приготував суміш. Христина задоволено зацмокала, а Олексій замислився.
На роботі він домовиться, а далі треба щось придумати. Думати про дружину та її вчинок Олексій не хотів.
Він познайомився з Людою на дні народження у друга. Яскрава, гарна дівчина швидко сподобалася Олексію.
Він завжди добре вчився. Єдина дитина в сім’ї вчителів, він з дитинства звик, що його проблеми – тільки його проблеми.
Хочеш їсти – роби бутерброд і не заважай батькам. Хочеш спати – йди лягай і спи, які проблеми?
Дівчата у школі дивилися у бік Олексія лише тоді, якщо потрібно було зробити контрольну.
З друзями у житті було набагато складніше.
Можливо, саме тому, коли Людмила вперше взяла його за руку, Олексій уже не уявляв собі більше життя без неї.
Їм було добре вдвох. Легко. Вона була не дуже до навяання, а він міг розповісти так багато цікавого, що теми для розмов були завжди.
Коли Олексій запропонував Людмилі вийти за нього заміж, його батьки поїхали працювати за кордон, залишивши синові свою квартиру та трохи грошей.
І ще постійно надсилали йому невеликі суми. В одну мить він майже багатієм.
Людмила дуже швидко зрозуміла всю вигоду. Жити в орендованій квартирі з двома іншими дівчатками або в окремій квартирі з хлопцем – вибір був очевидним, і вона дала згоду.
Христину вони не планували. Зовсім. Так вийшло. Людмила заплакала, коли тест показав дві смужки. Та Олексій вмовив залишити дитину.
-Подумай про себе. А раптом потім ти пошкодуєш?
-Я вже шкодую! Я не хочу!
-Зате я хочу, ця дитина і моя теж! – Олексій був незворушний.
Люда проплакала всю ніч і все ж вирішила народжувати.
Христинка була трошки криклива. Єдине, чого вона не любила, так це неувагу до себе.
З першого дня, після того як Олексій привіз дружину з дитиною додому, дочка повністю була на ньому… Людмила не обтяжувалась турботами про неї. Вона звісно доглядала за нею, купала, годувала, але моментально вручала її Олексію, як тільки він повертався з роботи.
-Щоб не звикала! – говорила вона.
Ось і зараз, дивлячись на дочку, він подумав:
-Впораємося, не вперше!
Вранці він подзвонив матері Христини. З тещею в нього стосунки склалися одразу. Катерина Петрівна добре знала свою доньку і швидко зрозуміла, що за людина її зять. Вона щиро шкодувала хлопця, який потрапив у «таке».
-Олексію, якщо ви розійдетесь, я тебе всиновлю! – жартувала вона.
От вам і жарт…
-Олексію, слухаю тебе, мій любий!
-У мене погані новини.
-Так … З Христинкою все добре?
-Так.
-А з Людмилою?
-Не знаю, – чесно відповів він.
-Як це?
-Вона поїхала вночі. Залишила записку. Написала, щоб я її не шукав.
-Зрозуміло. Виїжджаю! Буду ввечері.
Вони сиділи на кухні, обговорюючи, як бути далі…
-Що з мене взяти, Олексію… – теща крутила в руках чашку з чаєм. – Хтось дітей виховував, а я кар’єру робила. Дитина росла сама по собі. Я винна!
-Нічого… – Олексій підвівся, погладив тещу по плечу і пішов укладати доньку.
Три роки, після відʼїзду доньки, Катерина Петрівна прожила із зятем та онучкою. І тільки переконавшись, що життя у них налагоджене, вона сказала колишньому зятю:
-Олексій, я хочу додому! Це не означає, що я вас залишаю. Я живу не так далеко. Але я втомилася. Мені потрібен перепочинок. Якщо треба буде, то приїду допоможу внучці зі школою.
Олексій обняв колишню тещу.
-Спасибі! Я не знаю, що я без вас робив би!
-Чудово впорався б і сам! – посміхнулась вона.
Христинка плакала, проводжаючи бабусю.
Поступово батько та дочка звикли, що вони тепер самі.
-Тату, у нас у садку має бути свято! – якось сказала Христинка.
-Яке свято?
-Ну, осені! Лідія Миколаївна нам танець вигадала. Хлопчики з мамами танцюватимуть, а дівчатка з татами, а Оленка заплакала. Їй танцювати нема з ким…
-Зрозуміло.
-Тільки знаєш, що? Я тепер теж на це свято не хочу йти!
-Чому це?
-Тому що так не чесно, тату! Вона ж не винна, що в неї тільки мати?
-Звичайно, не винна. Знаєш, а я дещо придумав. – А давайте всі на це свято не підемо, а влаштуємо своє?
Олексій дістав телефон і набрав номер Оксани, мами Олени.
-Здрастуйте, Оксано! У мене є пропозиція. Як ви подивитеся на те, щоб змінити свято в садку на власні веселощі? Сходимо в парк, покатаємо дітей на атракціонах, поїмо морозива? Чудово! Тоді, до зустрічі у п’ятницю.
-Погодилися? – Христина від нетерпіння підстрибувала.
-Так!
Похід у парк вдався на славу. Наїлися і задоволені подружки в якийсь момент подивилися на батьків уважніше і переглянулись.
Оксана була повною протилежністю першої дружини Олексія. Невисока, фігуриста, вона просто випромінювала якесь тепло, і Олексію було з нею спокійно та добре.
Вони зустрічалися майже рік, поки Катерина Петрівна, яка приїхала в гості, щоб відзначити шестиріччя онуки, не сказала:
-Олексій, послухай мене! Досить ходити колами! Таку жінку знайти – справжнє щастя!
-Здається що так…
-От і дій, Олексію!
Вони одружилися через три місяці. Дівчата раділи:
-Ми тепер сестри, Оленко!
-Ага!
-А ще знаєш, що?
-Що?
-У тебе тепер є тато.
Олена застигла і сіла на ліжко.
-А тобі не прикро, якщо я твого тата буду татом називати?
-Ні. Я навіть рада! А мені можна твою маму мамою тоді називати.
-Можна. Це добре, що в тебе тепер теж є мама.
На випускному в садку Олексій танцював уже з обома доньками. А Олена світилася від щастя.
Дівчатка пішли в другий клас.
Того дня Оксана забрала дітей зі школи та, відвівши їх додому, вирішила сходити в магазин, по хліб.
Магазинчик був на першому поверсі їхнього під’їзду.
Вона викликала ліфт.
З нього, назустріч Оксані, вийшла гарна, висока дівчина.
-Будній день, а вона з таким макіяжем та зачіскою! Не те, що я… – зітхнула подумки Оксана і глянула на руки.
-Час манікюр оновити, не можна себе запускати, – міркувала вона.
Купивши хліб, вона піднялася в квартиру і з подивом побачила, що дівчина, яку вона зустріла біля ліфта, наполегливо дзвонить у двері їхньої квартири.
-Здрастуйте, а вам кого?
Дівчина обернулася і змірявши Оксану з ніг до голови поглядом, відповіла:
-Олексія. Він ще мешкає тут?
-Так.
-А ви тоді хто?
-Я його дружина.
-Хто?! Ти? – дівчина розреготалася. Проміняти мене – на таке!
-Ну ось що! – Оксана рішуче пройшла до дверей та вставила ключ у замок. – Я здогадуюсь, хто ви, але розмовляти з вами у мене немає жодного бажання. Повернеться увечері чоловік, з ним і спілкуйтесь.
-Чоловік! Ненадовго, дорогенька, ненадовго…
Оксана нарешті відчинила двері. Назустріч вискочили дівчатка.
Вони з подивом подивилися на дивну вродливу жінку, яка стояла на порозі.
-Христино, доню, ти мене не впізнаєш?
Христинка позадкувала, хитаючи головою:
-Ні! – крикнула вона і побігла в кімнату.
Олена побігла за нею.
Оксана повернулася до Людмили і сказала:
-Ти зовсім? Дитину пошкодувала б! Іди зараз же. Увечері приїде Олексій і тоді вирішуватимете, що і як. А зараз – іди!
Вона виставила Люду за поріг і зачинила двері, а потім побігла в кімнату.
-Христинко!
Дівчинка лежала на своєму ліжку і плакала.
Оксана взяла Христинку на руки:
-Доню, нічого не бійся! Чуєш мене? Я тебе нікому не віддам! Не плач! А то я теж зараз заплачу.
Оксана схлипнула і Христина підняла очі повні сліз.
-Мамо, не плач!
-Не буду, не буду, рідна!
-Ходімо, я вас погодую і за уроки. Багато задали?
Дівчата голосно зітхнули. Оксана розсміялася:
-Зрозуміло! Ідіть руки мити!
Погодувавши дівчаток і посадивши їх робити уроки, Оксана вийшла на кухню, прикрила щільніше двері і зателефонувала чоловікові.
-Олексій, Людмила приїхала.
-Хто?!
-Людмила. Твоя колишня.
-Так… Христинку бачила?
-Та й уже встигла їй сказати, що вона її мати.
-Погано… Гаразд, розберемося!
-За годину буду.
Оксана поклала слухавку, подумала секунду і набрала інший номер.
-Катерина Петрівна? Доброго дня…
Олексій із Людмилою сиділи в кафе, поруч із будинком.
-Олексій, як же ти так? Як міг мене проміняти на таку?
-Не смій так про Оксану, вона в сто разів краща за тебе! А ти? Як могла залишити дитину, виїхати серед ночі?
-Я тобі все пояснила!
Олексій стомлено хитнув головою: – Навіщо ти приїхала?
Людмила сперлася на спинку стільчика і сказала:
-А я хочу забрати дочку! Сім’ю з тобою відновити не вдасться, як я бачу. Значить, заберу тільки дитину.
-І ти вирішила, що я її віддам?
-А чому ні? Ти ж про мене нічого не знаєш. Де я жила, що робила. А я, Олексію, зараз багато, що можу і це для мене тепер взагалі не проблема.
-А про Христинку ти подумала? Вона тебе не знає, ніколи не бачила.
-Нічого, звикне! Що ти можеш їй дати? Нічого!
-Сім’ю! – тихо сказав Олексій.
-Ха! Гаразд, я все зрозуміла, чекай гостей.
-Не буде нічого! Ти зараз же встанеш і підеш звідси! – голос Катерини Петрівни пролунав на все кафе.
-Мама?
-Так, мама! Ти мене добре бачиш? Пам’ятаєш?
-Так!
-Тоді гадаю, ти пам’ятаєш, які у мене зв’язки?
Людмила знітилася. Вона все чудово памʼятала.
-Як же я так помилилася з тобою, дочко? – Катерина Петрівна стомлено сіла на стілець. – Принеси мені води, Олексію.
Олексій відійшов.
-Мама! Ти ж мусиш мене підтримати!
-Ні, нічого я тобі не мушу. Ти чим думала, коли пішла? Я тебе шукала всюди, поки мені друг не зателефонував із сусіднього району і не сказав, де ти. Чого ти зараз хочеш? Тобі дитину не шкода? Віддати тобі її, звичайно, ніхто не віддасть, я не дам.
-А я? Хто про мене подумає?
-А в тебе були люди, які тебе любили та про тебе думали. Не вони, а ти вирішила, що тобі це не потрібно. Тож давай так, дочко! Тебе тут не було! Виросте Христинка, спробуєш ще раз. А поки що – не чіпай! У неї і так в житті всякого було.
Людмила опустила очі, зітхнула і підвелася.
-Напевно, ти маєш рацію. Вибач мені, мамо! Я дзвонитиму. І Олексій нехай живе зі своєю… Мовчу! – сказала Людмила.
Вона взяла сумочку і пішла до виходу.
-Ой! – Олексію, – Катерина Петрівна встала. – Ходімо, поки він мені в машині нічого не наробив!
-Хто? – здивовано підняв брови Олексій.
-Зараз побачиш. Спасибі, гадаю, ти мені не скажеш, але що робити!
Через кілька хвилин, Оксана відчинила двері чоловікові зі свекрухою і дівчатка захоплено вибігли їм назустріч:
-Бабусю! Собачка!
Катерина Петрівна увійшла до квартири з маленьким цуценям:
-Не знаю, наскільки потрібний він у господарстві, але для душі корисний буде точно. На мою думку, я вгадала з подарунком, так? – розсміялася вона, дивлячись на дівчат, які гладили цуценя.
-Так! – хором відповіли вони…