Усі в селі знали, що у баби Каті є син, іменитий професор. Здебільшого завдяки тому, що баба Катя сама невтомно розповідала про нього та його успіхи. Іноді бачили і самого професора з дружиною та донькою, коли ті приїжджали ненадовго відвідати бабу Катю. Але найчастіше вона сама їздила до міста на кілька днів. Тоді вона неодмінно просила сусіда Олексія доглянути її маленьке господарство. Олексій не відмовлявся, бабу Катю він знав із дитинства, пам’ятав, як не раз вона сварила його, за дитячі витівки. Але пам’ятав також смачні пиріжки, якими баба Катя частенько пригощала його і в дитинстві і зараз.
Цієї зими баба Катя сильно занедужала і майже не виходила з дому. До весни, правда, підбадьорилася, але не настільки, щоб поратися з городом. Але баба Катя не сумувала, вона оголосила, що онука приїде їй помагати. Внучку баби Каті – Оленку – чудову дівчинку з великими блакитними очима Олексій теж пам’ятав. Маленька, з довгими пальцями та тонкими зап’ястями, – яка з неї помічниця на городі – думав Олексій – цікаво буде подивитись.
У дитинстві Олексій навіть трохи дружив з нею, коли Оленка приїжджала погостювати на канікулах. Але дружити з Оленкою було Олексію сумно: не хотіла вона ні по парканах лазити за чужою вишнею, ні у футбол грати. Оленка любила малювати. Був у неї великий альбом, який вона всюди носила з собою. Щоразу, варто було їм прийти на берег річки або в поле, замість веселих ігор Оленка відкривала альбом і починала малювати, то квітку, то метелика, а то все разом.
– Навіщо тобі це? Малюєш, малюєш без кінця. Це ж сумно, – питав Олексій.
– Анітрохи не сумно, – Не лишаючи олівця, відповідала Оленка. – Я хочу стати художником, коли виросту.
– Навіщо? Яка від картин користь? Ось якщо ти будеш швачкою чи пекарем, учителем, ну чи ким там дівчата ще бувають – це корисно, а малюнки твої кому потрібні. – з усмішкою говорив Олексій.
– По-твоєму корисне лише те, що можна носити, їсти чи ще якось використати? – здивовано питала Оленка.
– Мій батько столяр, ти бачила, які речі він робить? Міцні, міцні, сто років прослужать і завжди будуть людям потрібні. А твій батько — професор філософії. Нам у школі розповідали, всі ці філософи тільки й робили, що говорили без кінця, та сперечалися, і взагалі давно не стало їх всіх. Ну, і яка користь від цих розмов? – роздумував Олексій.
– Нічого ти не розумієш! – відповідала Олена, але пояснювати користь живопису та філософії Олексію явно не збиралася.
Загалом не склалася у них дружба. Більше Олексій з Оленкою не спілкувався, та й вона приїжджала рідко. Олексій знову звернув на неї уваги через кілька років, коли раптом помітив, як вона подорослішала. Олексію тоді було років шістнадцять, він навчався у ПТУ у місті та приїхав на канікули до батька. Олена приїхала відвідати бабусю. Струнка, гарна, вся така легка, як тоді здалося Олексію.
– Привіт! – Весело, привітався він із сусідкою.
– Привіт. – відповіла Олена та посміхнулася.
В душі Олексія, щось ворухнулося.
– Ти надовго? Може, підемо ввечері до клубу, дискотека сьогодні. – запропонував Олексій.
– Я не люблю дискотеки. – Олена знизала плечима. І бачачи, що хлопець засмутився, запропонувала свій варіант. – Давай просто погуляємо.
– Давай. – зрадів Олексій.
– Ти значить, стопами батька вирішив піти? Здорово, ціла династія вийде. – Похвалила Олена, коли під час прогулянки дізналася, що Олексій навчається на столяра.
– У селі особливо роботи немає, а для столяра завжди знайдеться. На життя зароблю. – гордо відповів Олексій. – Ну, а ти? Все малюєш?
– Малюю.
– Нісенітниці це. Пустощі. – Діловито відповів Олексій.
– По-твоєму, і музика нісенітниця? – Запитала Олена.
– Якщо пісня хороша, із змістом, то не нісенітниця. Ну чи весела, щоб танцювати можна було.
– А як не пісня, а музика, без слів? – Не вгамовувалась Олена.
– Це Моцарти всякі? Ні, це нудно. – сказав Олексій.
– Нісенітниці! – Олена насупила брови. – Людині, по-твоєму, тільки поїсти, поспати та одягнутися треба? А почуття, а емоції?
– Почуття, почуття це зовсім інше, причому тут картини та музика? – здивувався Олексій.
– Дивись, захід сонця, річка, поле. Красиво? Тепло всередині? – Олена змахнула рукою, вказуючи на червоне сонце, що ховається далеко за лісом.
– Красиво. – Погодився Олексій.
– А уяви, що це все на картині.
– Ну, це ж так, подивився і все. – розгубився Олексій. І бачачи, що щоки Олени стали такими ж червоними, як захід сонця, зрозумів, що краще змінити тему.
Він ще кілька разів запрошував потім Олену на прогулянку, але вона відмовлялася, посилаючись на купу справ.
– Ну й добре. Яка була дивна, така й лишилася. – обурювався про себе Олексій. Запрошувати перестав, але крадькома ой все ж поглядав на сусідку.
Тепер Олексію було 24. Олену він знову не бачив кілька років. Баба Катя казала, що онука навчалася десь за кордоном. І ось зараз приїде спеціально допомагати їй – гордо додавала бабуся.
– Бабуся, я сама, а ти посидь у затінку. Якщо що не так робитиму, підказуй. – почув Олексій одного ранку голос Олени і поспішив заглянути до сусідів через щілину в паркані.
Олена стояла посеред городу з лопатою у руках. На руках рукавички – аристократичні ручки свої зіпсувати переживає – подумав про себе Олексій, але насправді залюбувався Оленою. Волосся акуратно підв’язане хусткою, під мішкуватим спортивним костюмом вгадується легкий силует. Копала Олена не вміло, але старанно. Через пів години по щоці з-під хустки потяглася краплинка поту, Олена розчервонілася, але не здавалася. Баба Катя, яка спершу, і справді, давала поради, задрімала.
– Давай допоможу? – гукнув Олексій через паркан.
– Допоможи. – Погодилася Олена усміхнувшись. Олексій згадав ті самі блакитні очі.
– Не впоратись тобі з городом. Ви ж багаті, чому бабу Катю до себе в місто не заберете? Здала вона зовсім, їй там буде легше. – Запитав Олексій, коли після роботи вони з Оленою пили чай на веранді.
– Не хоче вона до міста, та й не зможе там. Тут усе її життя. Будинок, який дід збудував там де вони жили стільки років щасливо. Город цей у якому вона душі не чує. Повітря. Спогади. Життя. Все тут, розумієш? У місті їй буде тісно. Людині без улюбленої справи, без мрії жити не можна. Для бабусі улюблена справа – це грядки. Цілу зиму вмовляли її переїхати, думали переконаємо, а вона все ні в яку, ні нам, ні недузі. До весни на поправку пішла, бо мріє, що правнуки до неї на літо приїжджатимуть, як я в дитинстві. Тому що для неї важливо порадувати нас полуничним варенням та огірками. Купити їх не проблема, але, як каже бабуся: “Це все магазинне”. – Олена засміялася. – Ось ти про що мрієш? – Запитала вона Олексія.
– Та як усі, щоб одружитися, діти щоб пішли, та й щоб платили вчасно, сім’ю ж утримувати треба. – Олексій зніяковів.
– Добра мрія. – похвалила Олена.
– А сама про що мрієш?
– Дарувати людям щастя. – відповіла Олена та посміхнулася.
– Це не чесна відповідь. – по-дитячому образився Олексій.
– Чому ж не чесна? Для бабусі щастя тут – тож я тут. Для батька щастя у улюбленій роботі – тому я тут, а він у відрядженні. Для мами щастя в тому, щоб я була щаслива, тому я телефонуватиму їй щодня і розповідати, як у нас тут все добре. Та мені, справді, тут подобається. А ще мрію, щоб, дивлячись на мої картини, люди бачили себе чи щось трепетне та радісне для себе, адже це теж щастя. Навіть за багато років, коли мене не стане, бачили. Якщо пощастить, то й чоловік у мене буде й діти, і тоді я також зроблю все, щоб вони були щасливі. А тобі велике спасибі за допомогу. – Олена знову посміхнулася.
****
Правнуків баба Катя не дочекалася. Не стало пізно восени. Але з городом вони з Оленою впоралися. І з заготовками на зиму теж. Олексій Олені допомагав все літо, але ніяк не наважувався запросити її на побачення. Після того, як не стало баби Каті, коли Олена вже збирала свої речі у багажник батьківської машини, Олексій наважився.
– Не приїдеш більше? – Запитав він, не дивлячись на Олену.
– Не думаю. – відповіла Олена, окинувши сумним поглядом будинок.
– Можна мені приїхати, відвідати тебе в місті? – Олексій підняв очі.
– Я відлітаю. – Відповіла Олена і теж подивилася Олексію в очі. Очі були добрі, але не дарували надії. – Ще раз дякую тобі за все.
****
Через три роки Олексій одружився. Ольга була молодшою сестрою одного із шкільних друзів Олексія, і, як виявилося, з дитинства була в нього закохана. Дівчина вона була добра, господарська, зажили добре. Поповнення у сім’ї не забарилося. Ольга була на шостому місяці, коли одного вечора вона показала Олексію публікацію в одній із соц.мереж.
– Дивись, це не та сама твоя сусідка колишня, онука баби Каті?
У невеликій статті розповідалося про те, що відкрилася виставка робіт однієї молодої, але дуже перспективної художниці. Виставка мала назву «Просте щастя». Додалося і фото самої художниці серед своїх робіт та фото кількох картин. Там був і той самий захід сонця з червоним сонцем, і баба Катя, що закриває банки з вишневим компотом на своїй маленькій кухні, і сільські дітлахи, що граються, і … тут Олексій застиг. На одній із картин він впізнав батька за роботою у своїй майстерні. І коли тільки Олена встигла все це помітити? Здивувався Олексій та поспішив здивувати батька. По батьковій щоці, який завжди був в очах Олексія суворим, скупим на емоції, покотилася сльоза.
– Ех, Оленка, як точно помітила деталі, дивись. – похвалив він картину збентежено.
Наступного дня Олексій у майстерні взявся до роботи з особливим настроєм. Він почав робити ліжечко для майбутнього сина. Насвистуючи, він вже знав, що це буде особливе ліжечко. Тільки для цього малюка. А для іншого малюка чи людини будуть інші унікальні речі.
Особливі, з вдачею, для кожного замовника свої. Більше він не робитиме однотипних безликих речей. А потім син підросте, і він передасть йому всю свою майстерність, яку отримав від батька. «Династія» – посміхався своїм думкам Олексій, і стружки весело летіли у різні боки.