Олег Андрійович поспіхом шукав собі нову секретарку.
Пропозиції його не вражали – відомості одні й ті ж самі, тільки різні імена…
Останнім він відкрив резюме, яке належало дівчині, яку по-батькові було Олегівна.
Чоловік насупився, а потім подумав:
– А що, це навіть кумедно! Як там її звуть? Ольга?! Ну, чудово… Ольга Олегівна! Її й запросимо на співбесіду…
Наступного дня та сама Ольга постукала в кабінет Олега Андрійовича.
– Заходьте! – сказав чоловік і обернувся до дівчини.
Він глянув на неї й оторопів від побаченого.
– Дежавю, – подумав Олег Андрійович, і нишком глянув у резюме. – Дата народження – 25 жовтня 1991 року.
– Сходиться… – подумав чоловік. – Та навіщо, власне, ця дата, якщо зовнішність говорить сама за себе? Це її дочка, але… Чи його?
– Наберіть цей текст, – тільки і зміг сказати він, простягаючи дівчині листок.
Ольга старанно застукала по клавішах.
Дивлячись на неї, Олег Андрійович перенісся на двадцять років назад і згадав Віру – милу, самовіддану Вірочку, на яку дівчина, що сидить за комп’ютером, була схожа, як дві краплі води.
– Тільки природа й повторює свої шедеври, – подумав він. – Але ж вона нічого не говорила про дитину…
Олег тоді поїхав на стажування за кордон – рідкісне везіння в ті роки.
Віра проводжала його і плакала, обіцяючи чекати.
Ось тільки він не обіцяв повернутись…
Олег не любив Віру, в його житті взагалі не було великого справжнього кохання. Але ця дівчина проявляла таку ніжність та турботу, що він на якийсь час здався.
Віра була по-своєму приваблива – маленька й тендітна, зворушливо-наївна, проте нічого, окрім почуття провини, у Олега вона не викликала.
Приходила, не питаючи, залишалася, не питаючи, годувала кішку й варила обід.
Олег не міг просто так виставити цю люблячу дівчину, тим більше що стабільних стосунків у нього ні з ким не було.
Він у всьому погоджувався з Вірою, шкодуючи при цьому, що вона витрачає себе на нього. Він багато разів просив її піти, забути, знайти іншого.
– Мені ніхто більше не потрібен! – твердила вона і йшла в сльозах.
Потім вони знову зустрічалися, і він знову відчував провину. Вона віддала йому стільки кохання…
– Ти не винен, що не любиш, як і я не винна, що люблю, – говорила Віра, пригортаючись до його плеча.
Олег був навіть радий своєму від’їзду, потай сподіваючись, що вона зможе забути його. Більше Віру він не бачив. Був одружений, розлучився, дітей не було…
– Віро, Віро, – тепер думав він. – І чому ти мені не сказала?
Зовсім не хотілося зустрічати її зараз, постарілу, з докором в очах.
Про що говорити?
– Олегу Андрійовичу, готово!
Ольга несміливо подивилася на нього. Вилита Віра! Така ж тендітна й беззахисна. Олег зрозумів, що відчував до неї багато років тому – батьківську ніжність.
– Так, чудово, – розгублено сказав він, навіть не глянувши на екран. – Ольго, а хто ваші батьки?
Він усе ще чіплявся за соломинку надії, що Віра має чоловіка, а Ольга — батька.
– Свого батька я не знаю, – Олег застиг. – Мама казала, він був хорошою людиною.
— Таким хорошим, що кинув вас?
— Мама казала, що він не кинув би, якби знав. Але вона йому нічого не сказала. Вона дала мені його фотографію, яка завжди зі мною. Мама була дуже доброю людиною.
– Була? – Олег сподівався, що не дочув.
– Мами не стало п’ять років тому. Серце. Вибачте, я отримаю цю роботу, чи ні?
– Ні, ви отримаєте набагато більше. По-перше – вищу освіту…
…Вже через місяць Ольга вперше назвала його татом. Олег Андрійович подумки дякував Вірі за цей подарунок.
Ольга була тим, чого йому не вистачало в житті.
І Олег ніколи не дозволить дочці любити так самовіддано, як любила колись її мати.
Вона має бути щасливою! Як не зміг він і не судилося Вірі…