Оксана з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло одягнені. Зима, а в хаті тільки ввімкнули опалення.
– Нічого, матусю. Все буде в нас. Не пропадемо. Зараз я пігулки тобі дам.
Оксана, як могла, заспокоювала мамір, та й не мама вона їй зовсім – свекруха, та й то колишня. Майже колишня.
Так сталося, що жили вони втрьох: мама, син та його дружина Оксана.
Оксана вийшла заміж пізно, в тридцять років. Була вже другою дружиною Дениса. Вона не рушила чужу сім’ю, коли вони почали зустрічатися, Денис був вже розлучений.
Свекрусі Марії Андріївні вона одразу сподобалася. Та й їй свекруха також. Рідна, добра. Обійме, поговорить, зрозуміє. Оксана рано втратила батьків та залишилася зовсім одна. У свекрусі вона знайшла рідну людину.
П’ять років шлюбу, як одна мить. А потім Денис став пихатим. Сварився на Оксану, на матір. А причина була у коханці. Він часто затримувався і приходив дуже «веселий».
Одного разу він сказав, що розлучається. Дав два дні на збори. Оксана не встигла поїхати, як приїхала його коханка з валізою. Або це вона спеціально так зробила, щоб побачити свою попередницю і наговорити поганого. Тільки їй не вийшло. Довгонога блондинка з великими губами, величезними віями.
Оксана навіть не стрималася і засміялася.
– Ти мене проміняв ось на цю? Нехай тобі щастить з нею, а я анітрохи не шкодую.
– Зате вона весела. А ви з матір’ю дві бабусі.
– Ну добре мене, а маму навіщо ображати.
– Коханий, а мама, що лишається з нами? – ніжно сказала нова пасія Дениса. – Нехай вона її забере. Навіщо нам її мама? Коханий…
– Так, мамо, тобі теж час. Зажилася ти в мене.
– Куди ж я піду? Я тобі всі гроші віддала від продажу квартири, щоби ти цей будинок збудував, – а Марії Андріївни сльози виступили на очі.
– Ось тільки концертів мені не треба. Так і бути, живи, тільки з кімнати своєї не виходь. Тепер тут господаркою буде Олена.
– Коханий, нехай вони йдуть обидві, – наполягала Олена.
– Вона моя мама, – пояснив Денис.
– Твоя мама? Ти хочеш сказати, що в мене буде така свекруха? Ооо… Коханий..
Оксані набридло слухати їхні промови.
– Мамо, ти зі мною поїдеш у село? – сказала вона.
– Вже краще в село, ніж із таким сином і цією, – не відмовилася Марія Андріївна.
– Посидь. Я швидко зберу твої речі.
– Пігулки не забудь, і шкатулку мою. І сумочку.
Оксана дістала ще одну валізу. Поспіхом покидала все туди. Шкатулка, сумочка, документи, білизна, одяг.
– Забирайте все. Нам чужого не треба, – подала свій голос Олена. – Правда, мій коханий?
Денис мовчки спостерігав. Більше він нічого не міг вдіяти. Він розумів, що мама йому цього не вибачить. А може вибачить, адже вона мама.
За півгодини Оксана стояла біля машини. Марія Андріївна вже сиділа на задньому сидінні і тихо витирала сльози. Вона навіть не повернулася у бік сина, лише тяжко зітхнула. Важко це прийняти, коли ти все віддала йому.
– Як же ми тепер житимемо, дівчинко.
– Все добре буде. У мене є заощадження. Доки не знайду роботу, нам вистачить. У тебе пенсія. Проживемо. На хліб із маслом вистачить.
Вони їхали в село, де Оксана провела дитинство. Добре, що ще був день. У хаті було холодно. Оксана швидко затопила грубку. Спершу одну, потім другу. Принесла води. Поставила чайник.
– Як у тебе все добре виходить. Начебто все життя тут жила.
– Дід навчив усьому. Добре, що купили продуктів. Не треба йти в магазин. Не люблю я плітки сільські.
Поступово в хаті ставало тепліше.
– Завтра я все тут відмию.
У двері постукали.
– Сусідка приїхала. Давно тебе не було. А я дивлюсь машина твоя стоїть. А що взимку нагрянула? Чи проблеми якісь?
– Все добре, дядьку Микола. Вже все добре. Якось потім розповім. Сідай чай із нами пити.
– Та я тебе запросити хотів. А ти не одна? – Він щойно помітив жінку.
– Це Марія Андріївна. Це Микола Петрович. – представила вона їх один одному.
– Ти звертайся, якщо що треба.
– Та поки що нічого не треба. Дякую.
Пройшов тиждень. У будинку стало чисто та затишно.
– А ти знаєш, Оксано, адже я теж сільська. Заміж за міського вийшла. Його не стало, коли Денису 23 було, а я квартиру продала. Син обіцяв, що завжди з ним житиму. А ти подивися, як все обернулося.
– Не треба плакати. Я знаю, що тяжко. Мені також погано. А у вас, може, онуки з’являться.
– Від цієї? Боже збав. А Микола Петрович один живе?
– Один. У нього дружини не стало. Давно вже. Він так і не одружився більше. Дітей немає. Так і живе один. З дідом моїм дружив, хоч і молодший за нього. Адже він вашого віку.
Пройшов приблизно місяць. Від Дениса не було звісток. Він не дзвонив навіть матері. На телефон Оксани зателефонували.
– Оксано …?
– Так.
– Вашого чоловіка не стало.
– Ви помилилися.
– Ні, я не помилився. Денис… Він повертався з роботи додому, на машині, і з ним сталася біда, а до цього добряче з друзями «посиділи». Може, це буде неприємно для вас, але він їхав з дівчиною. З нею все добре. Приїжджайте.
– Господи, бідна Марія Андріївна. Якось треба їй сказати. Що робити? Дядько Микола. Він допоможе.
– Оксано, що сталося, на тобі обличчя немає.
– Мамо не хвилюйся, сядь. Дениса більше нема.
– Ой… – Марія Андріївна заголосила. – Як же це. Це я винна. Я покинула його.
– Мамо, він тебе виставив.
– Так. Виставив. Але ж я мати. Ой…
– Я поїду туди. Дядько Микола з тобою буде, поки я не повернуся.
– Я з тобою.
– Я з вами, – сказав дядько Микола. – На моїй поїдемо. Не обговорюється.
Провели Дениса в останню путь. Оксана та Марія Андріївна вирішили сходити до будинку сина. Тепер він у спадок має перейти до них. Матері та дружини. Денис на розлучення подати не встиг, йому було ніколи, кохання, гулянки.
Дядько Микола їх скрізь супроводжував.
– Я з вами, ви жінки. Раптом допомога буде потрібна.
Будинок. Як усе змінилося за цей місяць? Скрізь валявся брудний одяг, а брудний посуд був навіть на підлозі.
– І це влаштував мій син. Він і не гульбанив ніколи до цього. Що наробили.
– Що ви тут робите? Це мій дім, йдіть звідси. – Зі спальні вийшла Олена. Слідом з’явився якийсь кудлатий чоловік.
– Ану покажи документи на будинок! – втрутився дядько Микола.
– Які документи? Мого чоловіка не стало. У нас навіть весілля було.
– У нього ще й розлучення не було.
– А весілля ми наперед відзначили. Отже тепер все моє.
– Досить нести нісенітниці. На вихід! Є хто ще тут?
Чоловік тихо пішов. Дядько Микола простежив, щоб дівчина нічого не прихопила.
– Тепер треба дізнатися, що з документами. Раптом якийсь заповіт чи взагалі вже в будинку інший господар. Тут все можна очікувати. І замки треба поміняти. У цієї можуть ще ключі бути.
З документами виявилося все гаразд. Замки змінили.
Багато чого з речей довелося просто викинути. Дядько Микола скрізь супроводжував Оксану та Марію Андріївну.
– Мені дуже шкода, що ви повернетеся сюди. Я так звик до вас.
– Ми приїжджатимемо. І ти, дядько Микола, приїжджай.
– Ви мене в молодість повернули. Марійка так на мою покійну дружину схожа.
– А я помітила, дядько Микола, як ти на неї дивишся. Та й вона на тебе також. Ой, та у вас любов напевно?
– Скажеш таке, – усміхнувся чоловік.
– А правда ж!
Через рік Микола та Марія одружилися. Їм добре разом. Їм добре з Оксаною. Вона для них, як дочка. Але це не вся їхня родина. Микола і Марія мають онуків.
Оксана все ж таки стала матір’ю. Заміж вона так і не вийшла. Виховує двох дітей, яких взяла під опіку. Брата та сестру розлучати не можна. Хотіла одного, а вийшло двоє.
Батьків, рідних людей можна знайти не тільки при народженні. Іноді цьому сприяють обставини.