Оксана та Ігор вже рік жили разом. Не розписувалися. Вважали, що штамп у паспорті – це пережиток минулого та ніяк не вплине на їхні стосунки.
Спочатку так і було: Ігор носив Оксану на руках, вона – насолоджувалася сімейним життям та турботою коханого чоловіка.
Батьки Ігоря раділи за дітей та всіляко допомагали матеріально. Батьки Оксани жили далеко, але теж періодично підкидали молодим грошенят.
Допомога була дуже доречною: працював поки що лише Ігор, Оксана – навчалася в університеті на денному відділенні. Добре ще, що молода пара не потребувала житла: Оксана мала свою двокімнатну квартиру, на одному майданчику зі свекром та свекрухою, яку їй подарувала бабуся незадовго до того, як її не стало.
За рік Оксана отримала диплом і вийшла на роботу. Попрацювала недовго: пішла у декретну відпустку.
І ось тут все і почалося.
Ігор поступово втратив до Оксани всілякий інтерес. Не розумів, чому він повинен няньчитися з жінкою, зовнішній вигляд якої почав різко змінюватися, настрій теж, потім ці її капризи, постійні сльози… Воно йому потрібно? Словом, кохання розтануло як дим.
І Ігор став потихеньку віддалятися: спеціально затримувався з роботи, прикидався нездужим, щоб не допомагати Оксані по дому – тепер вона надто часто просила про це, згадав про своїх друзів та колишні захоплення.
Оксана дивувалася. Ніяк не могла зрозуміти, що відбувається з Ігорем. Куди поділися його любов, увага та турбота? І саме тепер, коли вона як ніколи цього потребує. Невже розлюбив?
Запитати прямо Оксана переживала: не хотіла сваритися. Вона зауважила, що останнім часом Ігор все частіше починає сварки на порожньому місці, підвищує голос, ображається. Поводиться так, ніби на дитину чекає він, а не вона.
Так тривало до пологів. Ігор «капризував», Оксана – мовчала. Сподівалася, що з народженням малюка Ігор прийде в себе, схаменеться, стане колишнім.
Поминулася…
З пологового будинку Оксану забирали батьки Ігоря. Сам молодий тато у цей час поїхав із друзями… на рибалку.
– Куди? – ахнула Оксана, дізнавшись про це.
– Не хвилюйся, Оксаночко, не можна, – свекруха спробувала перевести розмову на іншу тему. – Тобі дитину годувати. Це зараз – найважливіше. А приїде Ігор, я сама з ним поговорю.
Ігор приїхав наступного дня ближче до вечора.
– Привіт! – Недбало кинув Оксані і нетвердою ходою пішов до ліжечка. – Ну, показуй, кого ти тут народила? На мене схожий? Чи на сусіда?
– Ти розумієш, що кажеш? – обурилася Оксана. – І куди ти в такому вигляді до дитини лізеш? Проспись спочатку!
Ігор глянув на Оксану:
– Чуєш, ти чого розкомандувалась? Ти мені не дружина! Дістала…
– Коли ж я встигла? – Тихо запитала Оксана. – Тиждень у пологовому будинку була … Сина тобі народила …
– А я тебе просив? – Заплітаючись прошепотів Ігор. – Сама народила – сама і виховуй! Все, закінчився наш роман. Я йду.
Оксана мовчала.
Знала, що Ігор коли перебере може говорити не розумні речі.
– Чого мовчиш? Говори!
– Тихіше, – попросила Оксана, – дитину розбудиш…
Ігор пішов, голосно гримнувши дверима.
Вранці повернувся. Прощення не просив. Просто сказав:
– Я не люблю тебе. І жити з тобою не хочу.
– А як же син? – спокійно спитала Оксана, яку заяви Ігоря не здивували. Більше того, вона була до них готова.
– А що – син? Грошей даватиму, коли зможу…
– Ні, Ігоре, так не піде. Виходить, якщо не зможеш, то й не даси.
– А як ти хотіла?
– Я подам на аліменти.
– То ми ж не одружені…
– Це не має значення, – через силу посміхнулася Оксана.
– Ну-ну, спробуй, – посміхнувся чоловік.
Оксана залишилася сама з дитиною. Мати Ігоря, яка зовсім недавно називала Оксану «донечкою», тепер при зустрічі лише кивала та бігла геть.
А от його батько повівся зовсім інакше. Заходив до невістки, що так і не відбулася, пропонував допомогу. Часто лишався з онуком, коли Оксані треба було кудись збігати. До дитини прив’язався, з рук не спускав. І просив:
– Пообіцяй: якщо трапляться у твоєму житті зміни, ти не позбавиш мене онука. А за сина – вибач…
– Які зміни? – відмахувалася Оксана, – мені б синочка підняти…
Спочатку Оксана, звичайно, переживала. Образа на Ігоря не давала спокійного життя, позбавляла спокою. Батьки звали її переїхати до них, допоки хлопчик підросте, але Оксана відмовилася. У глибині душі сподівалася, що Ігор, так чи інакше, зустрічаючи її із сином у дворі, відтає, передумає, може навіть повернеться… Але…
Її чекало зовсім інакше.
Ігор привів до будинку батьків нову пасію. Молоденьку. Симпатичну. З точеною фігуркою та величезними очима.
Тепер Оксана повинна була регулярно спостерігати цю щасливу парочку…
Це виявилося нестерпним.
Оксана здала квартиру та поїхала до батьків.
Повернулася через шість років: із чоловіком, сином та маленькою дочкою.
– Оксаночко, привіт! – Першою, з ким вона зіткнулася біля під’їзду опинилася мати Ігоря, – Радість яка! Ось Ігор зрадіє, коли сина побачить! Мабуть великий уже?!
– Якого сина? – грізно спитав чоловік, що супроводжує Оксану (вона заздалегідь підготувала чоловіка до цієї зустрічі). – Це мій син! І дружина моя! І дочка!
– Так-так, звичайно, я розумію, – зніяковіло пробурмотіла свекруха, стрімко віддаляючись, – Ти ж зайдеш до нас, Оксаночко?
Оксана нічого не відповіла.
– Може, змінимо житло? – Запитав чоловік у Оксани. – Навіщо нам таке сусідство? Тільки даремно хвилюватимешся.
– Не нхвилюватимуся я, – посміхнулася Оксана. – Нехай вони хвилюються. Або з’їжджають. Я до себе додому приїхала… А те, що було, вже забула. І щодо сина… Ігор йому – ніхто. Ти його усиновив, отже ти і є батько. Тож не хвилюйся – все буде добре…
У них і справді все добре. Чоловік Оксани влаштувався працювати з дуже гідною зарплатою.
Синочок у школу пішов, мама з донькою будинком займаються.
Часто до них заходить сусідський дідусь. Дуже добрий. Діти до нього дуже прив’язалися, мала – так і зовсім з рук не злазить. Особливо, коли дідусь із братом грають: ніби ревнує, що той братика весь час онуком називає…
Ігор…
У нього – нова співмешканка. Тож він знову насолоджується цукерково-букетним періодом…
Думаєте, до сина хоч раз підійшов?
Ні.
Біжить від нього, як тільки бачить.
І чого, питається?…