Оксана справила сорок днів за сином. Усі розійшлися. Стала жінка зі столу прибирати. Раптом, у двері подзвонили. Оксана відчинила – стоїть дівчина, висока, гарна, а поряд хлопчик маленький. – Ви, Оксана Федорівна? – питає дівчина. – Так, – відповіла жінка. – Ваш онук, – і підвела хлопчика до неї. – Як онук? У мого сина не було дітей, – здивувалася Оксана

За якісь два роки втратила Оксана своє щасливе життя. А вже п’ятдесят років,  попереду — старість.

Вони мали свій магазин. Звісно, ​​не величезний, але на гарному місці стояв. Та й зараз стоїть – куди він дінеться. Але занедужав чоловік і за півроку його не стало.

Батьківську справу взяв до рук син. Але сорок днів тому з ним також сталася біда. Більше родичів Оксана не мала.

Справила сорок днів за сином. Усі розійшлися. Залишилася лише Таїсія, найближча подруга.

– Оксано, я сама все зі столу приберу. Сиди, відпочивай!

– Ой, Таїсо, як мені тепер жити?

– Що поробиш? Така твоя доля.

– А яким красенем Славко, мій синочку, був! – заголосила Оксана. – Як він там без мене?

– Ой, подруженько, гріх так казати, але ти сама йому жити нормально не давала. Стільки в нього наречених було, а вони тобі не подобалися.

– Все хотіла, щоб дружина була гідна мого синочка, – сльози струмком потекли з очей Оксани. – А тепер навіть онуків нема.

– Ось я й говорю, – похитала головою подруга. – Йому було тридцять. Твій онук мав вже до школи ходити.

– Ой, Таїсо, що мені тепер робити?

– Займися роботою, а то так важко буде. Сина вже не повернути і чоловіка також. Ваш магазин на тобі лишився. Ось і працюй! Я допомагатиму.

– Та навіщо вони ці гроші тепер? Все думала, що син хорошу дівчину знайде, онуки підуть. Допомагати їм буду.

– Годі, годі, Оксано, заспокойся! Попереду у тебе років тридцять-сорок життя. Будь-що може статися.

***

Минув тиждень, другий. Оксана все намагалася роботою заглушити тугу. Вдень це виходило, але наставав вечір. Що робити? Пекла пироги. Навіщо на трьох. Просто не могла інакше. Потім Таїсу кликала. Добре, що вона з нею в одному під’їзді жила. Та й працювала подруга в її магазині і по суті останнім часом усім там керувала.

І ось якось у черговий раз спекла пиріг з м’ясом, такий, як її Славко любив. І тут хтось у двері вхідні подзвонив.

“Таїсо, ти що на пироги прийшла?” – промайнула думка.

Відчинила двері. Стоїть дівчина, висока, гарна, з великою сумкою, а поряд хлопчик маленький. Глянула на нього Оксана, і серце дьоргнуло. Ну, вилити її Славко в дитинстві.

– Ви, Оксана Федорівна? – питає дівчина, та так самовпевнено.

– Так.

– Ваш онук, – і підштовхнула хлопчика до неї.

– Як онук?

– А ось так! Три роки ми з вашим сином жили. Він обіцяв мені все золоті гори. Зараз мені не хорошу роботу пропонують. А куди я його подіну?

– У садок буде ходити, – невпевнено промовила Оксана Федорівна, а сама погляд від хлопчика не може відірвати.

– У який садок? Я в Київ їду, – і знову хлопчика підштовхує. – Славко, це твоя бабуся.

– Його Славко звуть?

– Ваш син так захотів. Говорив: В’ячеслав В’ячеславович гарно звучить.

А хлопчик ступив уперед і невпевнено промовив:

– Баба…

Присіла Оксана на коліна, обійняла онука, що несподівано з’явився. Дівчина хитро посміхнулася і ласкаво попросила:

– Оксано Федорівно, може він поживе у вас трохи? Там у сумці його одяг, документи.

І дівчина тихенько покинула квартиру.

Все перемішалося в голові бабусі. Спочатку промайнула думка зупинити жінку. Забарилася. Зрозуміла, що її вже не знайти і не зупинити.

“Будь що буде!” – і чомусь легко стало від цієї думки.

– Славік, ти хочеш їсти?

– Хоцю, – промовив той.

– Пішли на кухню

«А чим його нагодувати? На вигляд два роки. У холодильнику всього повно, але… А що я думаю? У мене пиріг є».

Онук став їсти. Бабуся із захопленням дивилася на нього, не помічаючи, що крихти сипляться на підлогу. Кинулася до холодильника, налила в чашку молока, розбавила окропом. Малюк став, обливаючись, пити молоко. Доївши всю середину пирога, що з м’яса, простягнув руки:

– Баба, їж ти!

– Ох, ти який хитрий! – Усміхнулася бабуся і поклала перед онуком другий шматок пирога.

Тут знову пролунав стукіт у коридорі. Зайшла подруга. Підозріло подивилася на сумку:

– Це що?

– Таїсо, ходімо!

Зайшли на кухню.

– Це хто? – подруга здивовано дивилася на хлопчика.

– Мій внук.

– Оксано, з тобою все добре? Ти де його взяла?

– Уявляєш, заходить молода жінка і каже, що це син мого Славка. Залишає його і сумку, і йде.

– А раптом авантюристка яка?

– Таїсо, у коридорі сумка. Ходімо подивимося!

Відкрили сумку. Зверху лежала велика кольорова фотографія. Де син Оксани стоїть поряд з тією молодою жінкою, яка приходила двадцять хвилин тому і тримає на руках того самого малюка, який зараз на кухні їсть пиріг.

– Ой, Оксано, як твій онук! – сплеснула руками подруга.

– Що ж Славко мені нічого не казав?

– Та хіба ти прийняла б її? Вона, схоже, проста дівка, та ще й нема в неї нікого, – Таїса стала витягувати з сумки речі та іграшки. – Все вже поношене та іграшки старі. Схоже, твоя незнана невістка за рахунок Славки і жила.

– Слухай, подруго! Документи давай мені, а всі речі назад у сумку збирай і на смітник викинь.

– Ти що задумала?

– У нас у магазині вибери, що краще для дитини. Що не знайдеш, зайди до іншого магазину там купи. А я поки що його помию і спати покладу.

– Ой, подружко!

– Не ойкай! Я давно про онука мріяла, – кинулась на кухню. – Зі стільця злазить …

***

Через пару годин повернулася Таїса із двома величезними пакетами:

– Здається, купила, – поставила їх на підлогу. – Так Оксано, там машина з товаром приїжджала.

– Тихіше! Спить.

– Я відповіла …, перейшла на шепіт подруга.

– Таїсо, мені тепер нема коли, ти давай одна там з усім розбирайся!

– Гаразд.

– Так, Таїсо, додай усім співробітникам магазину зарплату. Їх лише шістнадцять людей – не збідніємо.

***

Минуло ще два тижні. Маленький Славік про маму і не згадує, у нього тепер бабуся є. Яка купує такі гарні іграшки, завжди є що поїсти. А як цікаво з бабусею грати!

Не згадує, не згадує, але якось його на законній підставі треба оформити. А про маму його нічого не відомо, що у дитини в свідоцтві про народження записано.

Довелося Оксані Федорівні адвоката наймати, щоб він у всьому розібрався і як слід оформив.

З півроку минуло, поки цю Уляну, матір маленького Славіка, знайшли, доки судами ходили. Зрештою, ця Уляна з’явилася. Вся нервова, якісь там у Києві проблеми. Усі папери не дивлячись підписує.

Коли вже їхати зібралася, про сина згадала. Прийшла до Оксани Федорівни:

– Ой, синочку, як ти виріс!

Маленький Славік злякано глянув на неї і сховався за бабусю.

– Ну, не хочеш вітатись – не треба, – махнула рукою жінка і підійшла до дверей. – Оксано Федорівно, я пішла.

– З Богом, Уляно!

Коли двері за жінкою зачинилися, маленький Славік злякано прошепотів:

– Бабусю, не віддавай мене!

– Ти що, любий, нікому я тебе не віддам!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.