– Оксанко, так хочеться онуків! Коли ж ви вже з Микитою мене потішите?
Оксана зітхнула. Її мама не вперше заводить цю розмову незважаючи на те, що Оксана вийшла заміж за Микиту лише рік тому. Мама про це говорила навіть тоді, коли вони ще не одружені. Прямо пунктик у неї якийсь.
– Мамо, ну куди поспішати? Ми молоді, здорові. Хочемо пожити для себе. Та й на ноги треба стати, щоб у дитини все було.
– Нісенітниця яка, – пирхнула мама, роздратовано ставлячи на стіл коробку з тістечками. – Ніколи не буде потрібного часу. Треба просто народжувати!
– Мамо, ну я поки що не готова. Розумію, що мені буде важко.
– А я тобі на що? Приходитиму, допомагатиму. Ви тільки народите, я все обов’язки візьму на себе.
Оксана закотила очі, доки мама не бачиля. Ця розмова вже стала традицією, навіть до мами зайвий раз не хочеться йти.
А ось зі свекрухою справи були зовсім інакші. Віолетта Володимирівна була жінкою прагматичною, десь навіть трохи грубуватою. Вона одразу сказала молодим, щоб розраховували лише на себе. Що вона не буде бабусею-нянькою. І підтримувала їх у бажанні пожити без дітей.
– Правильно, куди поспішати? Ще встигнете не поспати ночами і сидіти серед гори підгузків. Не треба нікого слухати, у будь-якому випадку дитина буде тільки вашою турботою.
З одного боку, Оксана раділа, що хоч одна сторона підтримує їхній вибір. З іншого, було трохи прикро, коли свекруха відверто заявляла, що не допомагатиме. Мовляв, вона сина виростила, із неї досить.
Взагалі зі свекрухою у Оксани були дивні стосунки. Деколи Оксані здавалося, що Віолетта Володимирівна немов робот якийсь. Від неї не дочекаєшся емоцій і навіть незрозуміло, як вона до тебе ставиться. Начебто, між ними ніколи не виникало проблем, але й тепла від цієї жінки Оксана не відчувала.
Інша справа її мама. Коли Оксана зі своїм чоловіком приходила до неї, вона кожного обіймала, цілувала. Завжди сідала за стіл і багато балакала.
Віолетта Володимирівна навіть до себе особливо молодих не кликала. Якщо вони й зустрічалися, то десь у кафе. Обмінювалися новинами, і за годину розходилися.
Віолетта Володимирівна мала свій успішний бізнес, тому вона постійно була зайнята. Напевно, ще й робота так загартувала її характер. Іноді Оксані хотілося, щоб свекруха хоч якось позначила гарне ставлення до неї, але цього не траплялося. Але й поганого вона нічого не говорила, наче їй було й не важливо, з ким живе її син. Хоча, може, так і було. Вона не раз згадувала, що Микиту вона виростила, а далі нехай сам борсається в цьому житті.
І хоч Оксана та Микита хотіли пожити довше без дітей, доля розпорядилася інакше. Через місяць після останньої розмови з мамою Оксана зрозуміла, що щось не так. І хоч явних ознак не було, вона все ж таки вирішила зробити тест. І він показав дві смужки.
Оксана навіть спочатку засмутилася. Як же так сталося? А як же їхнє бажання помандрувати? Як же ж їх плани?
Але Микита зрадів щиро, і через якийсь час і Оксана відчула, як у ній прокидається ніжність до дитини, яка ще не народилася. Так, плани змінилися, але тепер, наче якась мета в житті з’явилася.
А як зраділа мати Оксані, не передати словами!
– Господи, нарешті! Ви не хвилюйтеся, я онука дуже любитиму! Можете у всьому на мене розраховувати!
– Дякую, мамо, – усміхнулася Оксана. Вона була реалісткою і розуміла, що не відмовлятиметься від допомоги. Хоч у неї і не було дітей, але у її подруг були. І вона знала, як часом буває важко. Іноді її подруги за день навіть поїсти не встигали, якщо дитина вередувала. Не кажучи вже про якісь домашні справи. Та й безсонні ночі Оксану лякали, тому вона буде рада, якщо з’явиться можливість поспати зайві кілька годин на день.
А от свекруха не була така щаслива.
– Що ж, якщо так вийшло, то вже нічого не вдієш. Але ви повинні розуміти, що вся відповідальність на вас.
– Звичайно, ми розуміємо, мамо, – усміхнувся Микита.
– Я сумніваюся, – хмикнула вона. – Таке усвідомлення приходить лише з появою на світ дитини.
Вагітність пройшла добре. Оксана з мамою обійшли всі дитячі магазини у пошуках ліжечка, візочка й іншого. Свекруха не приєдналася жодного разу, щоправда, виділила чималу суму грошей. За що Оксана, звісно, була їй дуже вдячна.
Пологи пройшли нормально. Звичайно, Оксана дуже втомилася, але коли перший раз побачила малюка, відчула, як серце наповнюється любов’ю.
Микита підготував квартиру до приїзду дитини. Зібрав ліжечко, купив кульки. Зустрів свою кохану із сином.
На виписці також були обидві бабусі. Оксанина мама одразу підскочила до дочки, взяла на руки онука, розплакалася від розчулення. Свекруха лише подивилася на малюка, але брати на руки відмовлялася.
– Давно я таких маленьких дітей не тримала, мабуть, не ризикуватиму, – сказала вона.
Спочатку все було добре. Син Мирон багато спав, плакав мало, та й взагалі не завдавав клопоту. Оксана навіть подумала, що їй дуже пощастило, і її дитина просто спокійна.
Але через місяць усе змінилося. У Мирона почав турбувати животик, він постійно вередував. Став погано спати ночами, прокидаючись чи не щогодини. Але і вдень його довго не вдавалося вкласти, наче він розучився спати нормально.
Ось тут Оксана і відчула всі принади материнства. Вона не висипалася, нічого не встигала, і коли її мати запропонувала прийти до неї, Оксана з радістю погодилася.
– Ну і безлад, – промовила вона, заходячи до квартири.
– Мирон мене вимотав, – зізналася Оксана. – Я нічого не встигаю.
– Доню, ну всі через це проходять, – сказала мама. – Зберись якось. А де мій онучок?
Мама взяла Мирона на руки, почала сюсюкатися з ним. Оксана знесилена сіла на диван.
– Мамо, раз ти прийшла, можеш із Мироном погуляти? Він тільки на вулиці добре спить. А я хоч трохи видихну, може, приберу…
– Ой, ні, Оксанко, у мене ноги турбують. Я з ним можу вдома посидіти.
Оксана зітхнула. Вона сподівалася, що хоч трохи побуде одна, але й така допомога підійде.
Вже за п’ять хвилин Мирон гучно заплакав. Оксана мила посуд, намагаючись навести хоч якийсь порядок, поки хтось інший займається сином.
Але вже за п’ять хвилин галасу мама прийшла з онуком на кухню.
– Я не можу його заспокоїти, – скривилася вона. – Що ж він так репетує?
– А я так живу, мамо… Гаразд, давай. Я спробую його заколисати, а ти можеш хоч трохи прибрати?
– Гаразд, – неохоче відповіла вона.
Через десять хвилин Оксана все таки заспокоїла сина, і той заснув.
– Я піду, – одразу сказала мама. – Справ багато. Посуд я тобі помила, далі сама.
– Дякую, мамо, – сумно сказала Оксана.
– І поцілунок онуку від мене. Він такий гарненький.
Мама побігла, явно не бажаючи опинитися тут, коли з галасом прокинеться Мирон. А Оксана зрозуміла, що їй навішали локшину на вуха. Мама лише на словах готова була допомагати, але сьогодні вона всім своїм виглядом показала, що Мирон – проблема Оксани та Микити. І вона, як бабуся, готова тільки розчулюватися онуком.
І коли зібралася свекруха в гості, Оксана взагалі ні на що не розраховувала.
– Віолетто Володимирівно, вибачте, у мене тут не прибрано. Не встигаю з дитиною щось робити, – сказала Оксана, відчуваючи якусь незручність.
Свекруха тільки відмахнулася.
— Мирон щойно прокинувся, не хочете посидіти з ним?
– А який сенс сидіти над ним? Йому все одно, хто його на руках тримає. А ось тобі ні. Збирай дитину, я піду погуляю з нею.
Оксана не повірила своїм вухам.
– Що, справді?
– Справді. І не здумай щось робити, лягай спати, бо не зрозуміло на кого схожа.
– Але тут такий безлад…
– Синок мій повернеться з роботи, нехай прибирає. А краще взагалі все інакше зробити. Зараз лягай спати, а потім поїдемо до мене. А я прибирання замовлю і доставку їжі. Ви з Мироном у мене побудете, а я простежу, щоб все добре зробили.
– Та що ви… Не треба. Я й сама маю поратися.
– Не вигадуй! Це в наш час не було такої допомоги, а зараз є. Чого тепер відмовлятись?!
Свекруха дві години погуляла з Мироном, паралельно вирішуючи свої завдання. А потім відвезла Оксану й онука до себе додому, а сама повернулася і все організувала.
Оксана приїхала додому і не могла повірити своєму щастю. Все було чисто, речі були всі прибрані. У холодильнику було достатньо готової їжі, щоб не стояти біля плити.
Вона навіть не знала, як дякувати своїй свекрусі, але та знову тільки відмахнулася.
А коли прийшла мама, то знову тільки десять хвилин погралася з онуком.
– Хоч одна бабуся тебе дуже любить, – почула Оксана, як мама каже своєму онуку. – Друга тебе навіть на руки брати не хоче. Ну, нічого, ми гратимемо з тобою.
Не витримавши, Оксана вийшла до мами.
– Ти це серйозно?
– А що? Я готова колисати Мирона, а мама Микити навіть не дивиться на нього. Якась вона байдужа…
– А знаєш, що вона зробила для мене? Дала мені виспатися, замовила прибирання, готову їжу. Тому, вибач, але поки вона бабусею кращою буде аніж ти…
Оксанина мама надулася, але нічого не сказала. Щоправда, і допомогу особливо надавати не збиралася.
А Оксана тоді зрозуміла, що слова нічого не означають.
Що, незважаючи на свою холодність, свекруха зараз дбає про неї більше, ніж власна мама.
І так, вона мала рацію – Мирону зараз все одно, сюсюкається з ним бабуся чи ні.
Йому важливіше, щоб його мама відпочила…