– Ну і йди, жадюга, – вигукнула йому вслід блондинка модельної зовнішності в коротенькому атласному платтячку. – Знову натрапив на шукачку багатих женихів. Сережки їй за 50 тисяч сподобалися – думав Артем, збігаючи по сходах. Він сів в автомобіль та виїхав з двору. Фари автомобіля давали мало світла. Перед очима миготіли двірники. Раптом з-за кущів, перед машиною, проскочила тінь..

– Ну і йди, жадюга, – вигукнула йому вслід блондинка модельної зовнішності в коротенькому атласному платтячку.

Двері з гуркітом зачинилися.

– Знову натрапив на шукачку багатих женихів. Сережки їй за 50 тисяч сподобалися…Я гроші, між іншим, не малюю, а заробляю. Все, досить, сумувати. Надалі розумніший буду, – думав Артем, збігаючи по сходах.

На дворі вітер ледве не збив з ніг і кинув в обличчя холодні краплини дощу. Артем застебнув пальто, зійшов зі сходинок ганку будинку, відвернувшись від вітру. Нога вступила в калюжу і вода залилася за край модного ботинка.

– Чорт забирай! – вилаявся Артем та поспішив до автомобіля, який залишив неподалік від будинку.

Він знав, що Ірина дивилася на нього через вікно. Почистивши налипле на лобове скло листя, і не озираючись на вікно будинку, заліз у теплий салон улюбленого авто.

–  Все! Досить! Не дозволю крутити собою, як в першому шлюбі. Невже мене можна любити тільки через гроші? Ех..Нерви вже не ті. Немолодий вже.. Завтра піду з ранку в тренажерний зал, випущу пар! – подумав Артем, повернув ключ запалювання та виїхав з двору.

Фари автомобіля давали мало світла. Перед очима миготіли двірники. Раптом з-за кущів, перед машиною, проскочила тінь. Артем різко загальмував. Слухняний «Лексус» сіпнувся невдоволено і завмер. 

Він вийшов під дощ. На мокрому асфальті, біля передніх коліс, щось ворушилося. Артем нагнувся та побачив підлітка, який вже вставав на ноги. На худорлявому тілі бовталася куртка явно на два розміри більша та шапка насунута на очі. 

– Як ти? Навіщо під колеса лізиш? А якби не встиг загальмувати? – бубонів він, допомагаючи йому піднятися.

– А ви б, краще, по двору не ганяли! – у світлі ліхтарів блиснули величезні блакитні очі  на мокрому від дощу вузькому миловидному личку.

«Дівча» – по голосу зрозумів Артем.

– Щось болить? Де ти живеш? Може в лікарню відвезти? – пом’якшав Артем.

– Не треба в лікарню. Живу он там – вона вказала рукою в невизначеному напрямку, зробила крок в сторону і ойкнула. – Напевне, ногу підвернула, – плаксивим голосом протягнула вона.

– Зараз. – Артем замкнув машину. – Обіпрись на плече. Підемо, показуй дорогу.

Дівчинка почала відмовлятися, наступила на ногу знову і тут же ойкнула ще більше. Артему довелося зігнутися, щоб дівчинка могла закинути руку йому за шию. Так і пішли до її під’їзду. Жила вона в сусідній п’ятиповерхівці.

– Поверх який? – запитав він.

– Третій, – пискнула дівчинка.

Вона була така легка і худенька, що Артем без проблем підняв її, обхопивши рукою за талію. Так і поніс наверх.

– Тут. – Дівчинка показала на обшарпану двері, оббиті темно коричневим дерматином.

– Дзвони, – захекавшись і ловлячи ротом повітря, сказав Артем.

Дівчинка подивилася на нього, але промовчала та натиснула кнопку дзвінка. Двері відкрилися, і на порозі з’явився хлопчик років семи.

– Мамо!- вигукнув він. – Оленка – з чоловіком якимось прийшла. Вимазана вся – підсумував він, дивлячись то на сестру, то на Артема.

Витираючи рушником руки, у коридор вийшла жінка та завмерла, побачивши величезного Артема у всьому чорному поруч з дочкою.

– Що вона вже накоїла? – приречено опустивши руки, запитала жінка.

– Нічого. Спіткнулася і підвернула ногу. Я допоміг дійти до будинку. Ну, я піду – він зробив крок назад у бік сходів.

– Зачекайте. Куди ж ви? У вас все пальто брудне…

Артем зупинився, глянув на себе. Справді, поки він вів дівчинку, вона забруднила його.

– Заходьте, знімайте пальто. Я швиденько почищу. Повірте, у мене великий досвід в цьому. Заходьте – повторила жінка. – П’ять хвилин і поїдете – вона вже включила світло і відкрила двері у ванну.

– Як ви знаєте, що поїду? – ступивши у коридор, додав він.

– Я вас бачила раніше. Це ваш «Лексус» перегороджує наш двір іноді. Заходьте у кімнату. Я швиденько. – жінка взяла його пальто та пішла у ванну.

Артем чомусь слухався її. Вона була його ровесниця. Обличчя втомлене, волосся зібране у гульку. Це надавало їй вид суворої вчительки. І плаття на ній було темне, суворе. На дивані вже сиділа Оленка, а молодший братик грався машинкою на підлозі поруч.

Артем оглянув поглядом бідну, заставлену меблями, кімнату. Хлопчик та дівчинка, мовчки спостерігали за ним.

– Ну ось. Трошки ще мокре, але скоро висохне – жінка стояла в дверях кімнати і тримала пальто.

– Дякую – подякував Артем.

– Це Вам дякую, що дочку привели, не залишили на вулиці. З нею дуже складно зараз. Геть від рук відбилася.

– Ви втрьох тут живете? Чоловіка немає? – Запитав Артем, надягаючи пальто.

– Якби був живий чоловік, то не тулилися б ми на цій зйомній квартирі. З дітьми навіть не кожну квартиру хочуть здавати. А тут навіть прописку зробили тимчасову. Інакше в школу Павліка не взяли б. Головне, що є дах над головою – жінка намагалася говорити бадьоро, але очі залишалися сумними.

– Прикладіть холод до ноги дівчинки і туго перев’яжіть. – Артем забарився, бо в дверях стояла жінка і закривала собою прохід.

Вона ойкнула і відійшла в сторону, пропускаючи Артема.

– До побачення. – не оглядаючись, він вийшов з квартири. Двері за ним м’яко зачинилися, і ніхто не вигукнув вслід, що він жадюга.

«Зовсім поруч живуть, в сусідніх будинках, а таке різне життя». Артем вперше опинився в такій квартирі.

Його сім’я ніколи не знала біди. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Його любили батьки і бабусі з дідусями. Щороку влітку вони всі разом їздили на море. Батьки відправили його вчитися в Європу, стажування пройшов в Німеччині…

Вже декілька днів з голови Артема не виходила думка про цю квартиру і жінку з дітьми. “Скільки ж їй років? Ровесниця чи може старша? Красиве обличчя, але втома і важке життя зістаріли його. Очі добрі і сумні..”

– Ти не слухаєш мене, – сказав Артему друг і партнер Микола.

– Ти не знаєш, скільки зараз коштують двокімнатні квартири? – замість відповіді запитав Артем.

– Не знаю… По-різному, багато від чого залежить – відповів Микола.

– Підбери мені кілька варіантів двохкімнатних. Просторих, але в гарному стані. У мене племінниця приїхала вступати до університету.

– Так вступати вже пізно … Добре. Дай мені день -два. – Микола стурбоване подивився на товариша.

В їх партнерстві головним був Артем. Він взяв до себе в бізнес Миколу, допоміг у скрутну хвилину, коли у того були проблеми. Тому робочі і особисті прохання Артема, Микола виконував, не ставлячи зайвих питань.

Пролунав телефонний дзвінок. На дисплеї висвітлилося ім’я Ірина. Артем видихнув і прийняв виклик.

– Милий, ти що образився? Ну, вибач. Я не права. Вибач, вибач. Я сумую та чекаю тебе – грайливо, злегка розтягуючи слова, говорила Іра. – Артеме, не мовчи! Я ж вибачилася.

Артем перервав розмову і відключив звук.

Через день в кабінет Артема увійшов Микола.

– Ось. Як просив. Мені більше подобається ось ця. Схожа на ту, в якій ви жили раніше. – Микола поклав листок на стіл, пальцем показав на обведений адресу.

– Дякую. ЇЇ першу і подивлюся. – Артем склав аркуш і поклав у кишеню піджака.

Він купив цю квартиру одразу, не торгуючись, не оглядаючи інші. Точно в такій вони жили з батьками. Це було те, що потрібно.

– Доброго дня, – Артем стояв на порозі квартири з облупленими дверима, обшитими коричневим дерматином.

– Ви? – Жінка перелякано подивилася на нього.

– Я хочу віддячити вам. Поїдемо зі мною. Не бійтеся. – Артем посміхнувся Оленці і братові, що виглядали з-за дверей. – А як вас звуть? Забув запитати в минулий раз.

– Ніна, – сказала жінка знімаючи з вішалки пальто. – А куди ми поїдемо?

– Я дещо покажу вам. Діти можуть поїхати з нами. Це навіть краще. Не хвилюйтеся, ми швидко.

Коли вони всі зайшли в порожню, що пахне ремонтом, квартиру, Ніна повернула до Артема здивоване обличчя.

– Ви хочете нам цю квартиру здати? Я не маю чим платити за таку, – сухо сказала вона – Навіщо це? Може, вам щось від Олени потрібно?

– Не кажіть дурниць. Вона мені в доньки годиться. В мене є гроші. У вас їх … мало. Невже вам не хочеться жити по-людськи? Мені це нічого не коштує. Якщо не подобається, скажіть, підшукаю іншу. Подумайте про дітей. А якщо вас з тієї кімнатки виженуть? Куди підете?

– Ви хочете нам її просто подарувати? – Ніна обвела рукою простір квартири – Чому?

– Просто так. Тому що можу. Але якщо вам не подобається, я можу відвезти вас назад. – Артем не злився, просто не любив впертість. Він розвернувся до виходу.

– Ні, зачекайте! – Ніна втримала його за рукав.

– Мам, ну будь-ласка, погоджуйся. Тут так здорово! У нас буде своя кімната, правда Павлик? – Олена з благанням дивилася на матір своїми величезними блакитними очима.

Артем чекав. Жінка розгублено подивилася на дітей, уникаючи його погляду.

– Я не знаю. Це так несподівано. Якщо тільки з умовою, що я поверну вам частину грошей, – сказала вона тихо, здаючись.

– Ура! Це наша квартира! Ура-а-а! – вигукували дружно Олена з братом і закружляли, застрибали по великому коридорі, взявшись за руки.

– Навіщо ви це зробили? – запитала Ніна, коли Артем віз їх назад.

Діти на задньому сидінні обговорювали, як влаштують все в їх власній кімнаті, а Ніна і Артем тихо розмовляли.

– Я точно в такій квартирі жив в дитинстві. І був щасливий тоді. Нехай вашим дітям буде, що згадати. Досить ходити по кутках. Жінки люблять мене за гроші. Вимагають і чекають дорогих подарунків, набагато дорожчих цієї квартири. Набридло потурати їх слабкостям. Я вирішив віддати гроші вам, кому вони потрібніші. Сам не знаю, чому це зробив. А чому ви живете на знімній?

– Знаєте, у нас раніше теж була квартира. Ми з чоловіком взяли в іпотеку. Чоловік заробляв добре. Він хотів відкрити свою справу, взяв багато грошей в бopг. Але він захворів… важко захворів – сказала Ніна ледь чутно, але Артем почув.

«Можна б її влаштувати на роботу в офіс. Ні. Це вже занадто. Розмови підуть » – думав Артем.

– А ким ви працюєте? – запитав він уже біля будинку.

– Учителькою початкових класів. Ви до нас зайдете? – запитала Ніна, взявшись за ручку дверцят.

– Днями приїдемо до вас з нотаріусом. Потрібно переоформити квартиру на вас.

Артем їхав в офіс і думав, що вперше зробив щось не за гроші, а просто так. Виявляється, це приємно – дарувати подарунки жінці, коли вона не просить нічого. Ніна не була красива, як його колишні жінки. Але поруч з нею він відчував себе спокійно і впевнено. 

«Треба ж, вчителька. Цього мені тільки не вистачало », – подумав він і посміхнувся.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.