Ніна Петрівна доживала останні дні. Так вона сама вирішила. Ніна вийшла за ворота, сіла на лавку. Вона прикрила очі, сиділа, насолоджуючись свіжим повітрям після дощу. З цього стану її вивів тонкий дитячий голосок. – Вибачте, ви не знаєте, у вас у селі ніхто кімнату не здає? Ні, не дитина! Дівчинка, років двадцяти стояла біля паркану, і запитливо дивилася на Ніну

Ніна Петрівна доживала останні дні. Так вона сама вирішила та розуміла, що її життєвий шлях підійшов до свого завершення. Багато років живе вона на світі, настав час і честь знати.

– Тиждень ще поживу, а там і збиратися буду! – казала вона сусідці Вірі, з якою вони дружили змалку.

– Що ти таке надумала! Живи, не гнівай бога, він тільки вирішуватиме, коли твоя година прийде.

– Восьмий десяток вже розміняла, настав час!

Віра хитала головою, сьорбаючи чай, ось невгамовна ця Ніна, все життя кудись поспішає, і на той світ, ще не покликали, а вже поспішає.

Ніна довго лежала вночі без сну. Для кого жити? Дітей у них із чоловіком не було, хто його знає, хто винен у тому, чоловіка давно не стало. Рідня десь у місті, чоловікова є – двоюрідні брати, сестри, але розійшлися шляхи – доріжки, не бачилися багато років.

Ніна завжди язиком гостра була, тому не любили її, до себе не запрошували. Щоправда, до них із чоловіком іноді навідувалися, і їхали з повними сумками – сільське м’ясо та сало не відмовлялися брати. А як чоловіка не стало – жодної копійки на прощання не дали. Приїжджали кілька разів, співчуття за накритим столом висловлювали, а паркан попросила поправити, так охочих не знайшлося допомоги.

Один із братів око поклав на господарства решту, начебто поділитися вона повинна, чоловіка її вони теж спадкоємці. Ніна тоді таку відповідь їм дала, що дорогу надовго до неї забули.

Так і залишилася одна, та й краще вже одній, ніж з такими рідними. Поки молодша була, справлялася, а зараз важко бабусі, очима гори звернула б, а руки вже слабшати стали. З такими невеселими думками задрімала Петрівна.

Прокинулася від шуму за вікном. Глянь, а на вулиці світу білого не видно, дощ, як із відра, серпень ще тільки починався, а погода осіння. На обід хмари розійшлися.

І добре, не потрібен дощ, на городі роботи повно, прибирати все треба! Тільки для кого, то вже, за звичкою. Віра з пошти йшла, зазирнула:

– Жива ще?

– Та куди в таку погоду-то! Не хочу в багнюці лежати! Ось посохне, тоді.

– Ну ну! Якщо не доживеш, увечері заходь, чай заварю з м’ятою і малиною.

Ось балаболка! Любила Ніна Віру, одні вони залишилися один в одного.

Дощ то розпочинався, то закінчувався. Надвечір Ніна вийшла за ворота, сіла на лавку. Добре! Мабуть, трохи поживу! Вона прикрила очі, сиділа, насолоджуючись свіжим повітрям після дощу, тишею та спокоєм.

З цього стану її вивів тонкий дитячий голосок.

– Вибачте, ви не знаєте, у вас у селі ніхто кімнату не здає?

Ні, не дитина! Дівчинка, років двадцяти стояла біля паркану, тримаючи за руку хлопчика років трьох-чотирьох і запитливо дивилася на Ніну.

Бабуся озирнулася довкола, ніби не розуміючи, хто її питає.

– Задрімала, мабуть! Ти звідки, люба? Я не чула, як ти підійшла? Кімнату, кажеш! А кому треба?

– Мені й синочку.

– Це твій син? Коли ж ти встигла, сама дитя! Та ти присядь, у ногах правди нема! Мабуть, здалеку в нашу глухомань залізла?

Дівчина зітхнувши, присіла на лаву. Було видно, що вони дуже втомилися, потрапили під дощ і, мабуть, зголодніли.

– Ви не дивіться, це я так, маленька та худа. Мені двадцять три роки, мене звуть Катя, це мій син Сергійко. Шукаємо кімнату, може, і з роботою вийде.

– Та що ж я, зовсім без розуму! Ви ж промокли, та голодні мабуть, у хлопця очі заплющуються. Давайте, в хату проходьте, обсушіться, відпочиньте, а там вже й розмови розмовлятимемо!

– Дякую вам!

Катя крадькома змахнула сльози, що набігли на очі. Вони зайшли до хати. Сергійко вже майже спав і його поклали на диван. Хлопчик відразу засопів, підклавши під голову крихітну ручку.

– Нічого, потім погодуємо, зараз йому потрібен лише сон.

Ніна прикрила дитину ковдрою. Катя сиділа за столом, здавалося, що вона теж спить, але з появою бабусі різко підвела голову і жінка побачила в її очах переляк.

– Що ти, люба, чого злякалася?

– Здалося! Не можу звикнути, що він далеко.

– Чоловік?

– Ні, батько чоловіка, навіть не батько, а вітчим!

– Давай-но, дівочко, чайку поп’ємо, що захочеш – розкажеш! Але бачу, що не від хорошого життя ви у наших краях опинилися!

Після чаю Катя почервоніла і трохи заспокоїлася.

Ніна її не поспішала, навіщо чіплятися, але дівчина сама почала говорити:

– Ми здалеку, не говоритиму, звідки, поки це не потрібно, та й боюся я. Вийшла я заміж за свого Андрія, вісімнадцять мені тільки виповнилося. Жити стали у його батьків, батька у чоловіка давно не стало, мама жила з вітчимом.

Жили добре, я сама з тіткою виховувалась, не любила вона мене, тож думала, що потрапила до раю – так спокійно мені ніколи не жилося. Потім Сергійко народився через півтора роки. Батьки у онуці душі не чули, чоловік мій від нього не відходив, все добре.

Але, як грім серед ясного неба – свекруха серйозно заслабла, і за деякий час нас покинула. Сергійкуі тільки рік з невеликим був. Вітчим мало не збож_волів, дуже він Валентину Іванівну любив. Через деякий час стали помічати, що він ніби замовляється, і поводиться дивно.

То мене Вальою назве, то ввечері спати до себе кличе, на кшталт – Валю, час спати, нехай молоді теж відпочивають. Спочатку хоч і заговорювався, але якось нешкідливо, Андрій йому нагадає, що я не Валя, він киває головою “так, так!” і піде до себе! Ми з чоловіком його і до лікаря возили, і в лікарні він лежав, повернеться якийсь час спокійно живе, а потім знову починається.

Далі – більше, став звіріти. Зве мене до себе, я його вже боятися стала, не йду, він міг з кулаками кинутися. Андрій на роботу, ми то на вулиці гуляємо, то до подруг йшла. А одного разу він з-за дверей накинувся на мене, схопив і в кімнату потяг. Як я кричала, сина налякала, добре, що Андрій рано прийшов, побачив це і на вітчима кинувся.

Під слідством був, дали термін, не дуже великий, але для мене це здалося вічністю, тим більше він не винний, мене захищав. Я після суду пішла до подруги, недалеко вона жила. Простежив за нами вітчим, став мене на вулиці підстерігати, подруга з чоловіком кілька разів нас від нього рятували.

От і вирішила я поїхати, вітчим-то зрозуміло, що нездоровий, а раптом ще чоловік подруги потрапить через нього, як мій Андрій? Навіщо це? Двоє дітей у сім’ї! Довго думала я, куди податися, подруга мене хотіла до бабусі своєї, я спочатку погодилася, але вітчим хитрий став, раптом простежив би.

І вирішила я інакше зробити, на поїзд сіли. Ніхто не знає де ми. Запитала, які села в окрузі є, отак тут і виявилася. Кімнату зніму, роботу знайду і чоловіка свого чекатиму.

Не хочу йому зараз писати про те, що ми поїхали, сама до нього поїду, коли можна буде, там і поговоримо. Мені зараз тільки прийти до тями.

– Ох, біда, біда! Що життя з людьми робить! Ти ось що, люба! Залишайся поки в мене, я одна, місця багато, а там буде видно!

– Дякую вам, Ніна Петрівна, я вам за кімнату платити буду, гроші в мене є, накопичила, давно бігти збиралася.

– Нічого мені не треба, за що ж я гроші братиму, на біді чужий багатіти? Навіщо це! Живи, скільки знадобиться, мене не соромиш, а там сама вирішиш, як краще. Та ти дивлюся, сама вже спиш. Іди,відпочинь, встигнемо наговоритися!

Вже увечері Віра у вікно стукнула:

– Ти заснула, чи що? Я на неї чекаю, чекаю! Думала що ти вже все…?

– Так тьху тобі на язик! Все, не можна мені , мабуть я ще тут потрібна, поживу трохи, а туди ще встигну! Ти йди поки що, завтра все розповім, сьогодні в мене в самої голова кругом!

Віра пішла. Не хотілося Ніні нічого поки що їй розповідати, раптом Катя почує, скаже ось, понесла баба по селі і поїде від неї.

Хоч і впевнена була в подрузі, але обережність не завадить, це не її таємниця. Завтра буде видно, як дівчину сільським представляти. Нехай Катя сама вирішить.

– Ні, не настав ще мій час! Є ще для когось пожити!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.