– Вітаю, Наталя Вікторівно! Ви вагітна.
– Як вагітна? Мені сорок чотири роки!
– Ну і що? Ви ще ого-го, – заспокоювали, здивовану жінку.
– Так, ого-го, – повторила Наталя Вікторівна і важко зітхнула. – Моєму онукові три роки, а за сім місяців народиться ще один.
– От і добре! Зростатимуть разом! Вам простіше і веселіше.
Умовляння анітрохи не заспокоювали жінку. Вона була похмурішою за хмару. У голові панували різні думки: серед безлічі думок найбільше виділялася “Як я скажу чоловікові і дітям?”. Наталя Вікторівна і сама не розуміла, чому вона переживала зізнатися своїм рідним людям? Почуття сорому її долало.
Зі Степаном вони одружилися, коли їм обом було по двадцять років, і всі ці роки жили душа в душу. Менше, ніж через рік, подружжя планувало з розмахом відсвяткувати Срібне весілля. Їм було чим пишатися: двоє чудових дітей. Дочка Світлана, як і мама, одружилася у двадцять років і пішла жити до чоловіка. Через рік після весілля вона народила сина, а тепер чекала на другого.
Син Сергій, закінчивши технікум, пішов служити. В селі сім’ю Денисюків знали та поважали. Подружжя було працьовитими товариськими привітними і миролюбними людьми, готовими прийти на допомогу будь-якої хвилини. Такими ж вони виховали дітей.
Степан та Наталя любили один одного зі шкільної лави. Вони не соромилися виявляти свої почуття на публіці. Багато заздрісників було в цьому коханні, але подружжя не звертало уваги на це. З роками пристрасть стихла, а перше юнацьке кохання зміцніло і подорослішало, виникла прихильність.
За турботою про дітей, потім – про онука вони якось забули про себе. З ранку до вечора – робота, після роботи – клопіт по господарству, а там вже й не до кохання. За день так втомишся, аби добратися до ліжка. Однак, коли діти роз’їхалися, у подружжя ніби почався медовий місяць. Степан дорогою з роботи набере польових квітів та несе своїй дружині. А Наталя тим часом приготує вечерю, причепуриться і чекає на нього біля вікна, як це бувало після весілля. Вона навіть помолодшала на кілька років, почала фліртувати. Степанові це подобалось. Він із задоволенням підігравав дружині. А коли сутеніло, вони, наче молодята, поспішали в ліжко. Результат не змусив на себе довго чекати. Тепер Наталя Вікторівна неквапливо йшла додому та думала, як розповісти новину чоловікові.
Степан повернувся з роботи трохи «веселим» і пізніше.
– У Михайла син народився, – повідомив він дружині. – Посиділи трохи на роботі з чоловіками.
– Добре, – байдуже промовила Наталя.
– Він на сьомому небі від щастя, – продовжив Степан свою розповідь. – Три дочки і, нарешті, – син, спадкоємець! Чоловіки сміються: “Ну, тепер відстанеш від Ніни чи футбольну команду збирати почнеш?” А він тільки жартує: “Поживемо – побачимо!” Ось Ніна – молодець! Жінці тридцять п’ять років, а вона таки наважилася народити спадкоємця чоловікові!
– Молодець, – повторила за чоловіком Наталя.
– А ти що така похмура? – Раптом помітив чоловік. – Що сталося?
Наталя не наважувалася так одразу повідомити Степану свою новину, тому мовчки знизала плечима та продовжила робити салат. Чоловік насторожився. Завжди весела та балакуча дружина була не схожа на себе.
– Ти не занедужала? – Стривожився він. – Залиш! Я сам дороблю салат. Іди приляж!
Турбота чоловіка зворушила її. Раптом ком підступив до горла і Наталя розплакалася. Здивований Степан обійняв дружину і спитав:
– Що сталося? Не мовчи! Усі проблеми ми завжди вирішували з тобою спільно. Впевнений, і з цією справимося!
Наталя подивилася в очі чоловікові і тихо сказала:
– Я вагітна.
Після тривалої паузи Степан перепитав:
– Ти впевнена?
Жінка кивнула і заплакала з новою силою. Здивований новиною Степан не знав, як реагувати. Начебто приємна подія, треба радіти, але народження дитини в їхньому віці якось безглуздо, чи що? Що скажуть сусіди? Засміють! Адже в них вже онуки пішли! Та й діти… Незручно зізнатися їм у тому, що їхні батьки на старість задумали народити ляльку. Зрозумівши мовчання чоловіка по-своєму, Наталя крізь сльози промовила:
– Я його не позбудуся! Посиджу півроку вдома, сусідам скажу занедужала, щоб менше бачили. Світланка все одно до нас зараз не приїжджає, дорогу погано переносить. А до повернення Сергія я вже народжу. Потім напишу відмовну.
Степан задумався. У голові в нього не лягало, як можна відмовитися? Але, з іншого боку, не хотілося на старість років, щоб все село сімялося. Та й підняти дитину – сили потрібні. А їм із Наталкою ось-ось п’ятдесят буде. Глибоко вдихнувши, Степан подумав і погодився з рішенням дружини.
Наталя, як і обіцяла, кілька місяців не виходила далі за свій двір. Тільки зрідка перемовлялася через високу огорожу з цікавими сусідками, говорячи, що занедужала. Коли настав термін, Степан відвіз дружину до пологового будинку, де вона народила доньку. Відразу після цього Наталія написала відмовну і поплакавши пару днів, повернулася додому. Цього ж дня повернувся син із служби.
Місяцем раніше Світлана народила другого сина. Їй не терпілося познайомити його з бабусею та дідусем. А тут і привід виник: брат повернувся. Сівши всією родиною в машину, вони приїхали до батьківського дому. Брат, не приховуючи радості, обіймав сестру та племінників. Батько та мати теж вийшли зустріти гостей. Вони посміхалися, але в їхніх очах оселилася незрозуміла туга. Вони більше не були схожі на щасливу сімейну пару, якою були завжди. Сергій та Світлана не розуміли, що сталося з їхніми батьками. Вони не на жарт занепокоїлися. Все прояснив візит сусідки, яка з порога заявила:
– Бачу, одужала ти, Наталю? Чудеса творить спілкування з дітьми!
Після відходу сусідки Світлана поцікавилася:
– Про яку недугу говорила тітка Надя? Чому ми нічого не знали?
Наталя Вікторівна хотіла щось вигадати, та не змогла – сльози полилися водоспадом із очей. Не бажаючи обманювати дітей і далі приховувати правду, Степан зізнався у тому, що сталося.
– Як ви могли відмовитись и? – З обуренням запитала Світлана.
– Мамо! Тату! Я від вас такого не чекав! Це ж треба додуматися! Що сусіди скажуть! Та яка різниця, що вони скажуть? Коли це вас хвилювала їхня думка? – підтримав сестру Сергій.
– Толік! Заводь машину! – Скомандувала Світлана чоловікові. – Мамо, тату, збирайтеся! Ви зараз же їдете і повернете його. Інакше я перестану вас шанувати!
Наталя і Степан переглянулись і, не промовивши жодного слова, побігли до машини. Вже за дві години вони повернулися з згортком на руках. Толік розповів, що заввідділенням не встигла оформити документи, тож із радістю викинула заяву про відмову.
Весь вечір все сімейство метушилося біля малечі. Степан не відходив від дружини та доньки. Наталя не переставала посміхатися. Щастя знову оселилося в душі подружжя та в їхньому домі.