Наталя прийшла на роботу, сіла за стіл і розпливлася в посмішці. – Наталка, ти чого така задоволена? – допитувались колеги. – Знову напевно з Пашею своїм переписувалася? – Так! Майже до ранку. І мені здається – він моя половинка! – А коли ти нарешті зустрінешся з ним? – запитала Тамара Іванівна. Наталка одразу спохмурніла – вона не може з ним зустрітися… А все через те фото

Наталя ледве дійшла до офісу, сіла за свій стіл і розпливлася в посмішці.

-Наталка, ти що така задоволена? – запитала її Марина.

-Та нічого…

-Знову напевно з Пашею своїм переписувалася, – єхидно сказала Тамара Іванівна.

Наталя потяглася і продовжила посміхатися:

-А ви знаєте, Тамара Іванівно, ви маєте рацію! Майже до ранку з ним листувалася. Спати хочу… Але він такий класний! Мені здається, що то моя половинка.

-Е.., половинка. А коли ти нарешті зустрінешся з цією половинкою? – знову підділа її Тамара Іванівна.

-Коли треба, тоді й зустрінуся, – зупинила розмову Наталя.

Вона ввімкнула комп’ютер, дістала свою чашку і пішла з нею по каву.

Наталка познайомилася з Пашею в інтернеті вже рік тому. Він написав їй першим і вони стали мило листуватися. Вони мали однакові інтереси і були солідарні один з одним з усіх питань.

-Це твоя доля, – шепотів її внутрішній голос. – Запроси його на побачення. Ну, запроси!

Але було одне “але”! Яке відразу змішало всі карти і робило це запрошення неможливим – Наталя виставила на своїй сторінці не свою фотографію.

У житті вона була брюнетка з карими очима, та ще й досить така повненька, а ще їй було 28 років, а на тій фотографії була струнка 20-річна блондинка та ще й очі у блондинки були блакитні. Ну от невдача!

-Ну, може і доля, – погоджувалась Наталка з цим внутрішнім голосом. – Але як я можу з ним зустрітися?

І від цього дисонансу Наталя не знала що робити.

Будильник довго і відчайдушно дзвонив. А Павло ніяк не міг розплющити очі.

-Яке щастя, що мені можна приходити на роботу тоді, коли мені буде зручно.

Він вимкнув будильник і завалився спати далі.

Остаточно Павло прокинувся о 12-й і вирішив, що він взагалі сьогодні не піде на роботу.

Він налив собі кави та посміхнувся. Що за дівчина! Така класна! Чого варте тільки її почуття гумору… А головне, їй подобається все, що подобається йому: і фільми і музика… Іноді вони говорять один одному одні й ті самі цитати та вирази.

-От би з нею зустрітися! – розмріявся Павло, але одразу зрозумів, що це неможливо. Бо на фото був не він…

-Привіт! А я вже вдома! – Павло побачив листа від Наталі і посміхнувся.

-Привіт!

І вони знову почали розмовляти.

Якоїсь миті Павло не втримався і написав:

-Може нам таки зустрітися?

-А чому ні? – відповіла Наталка.

І вони почали домовлятися, попередньо на п’ятницю. Павло писав, що із задоволенням зустрінеться, але в глибині душі знав, що ближче до п’ятниці він придумає якусь справу для себе та перенесе зустріч.

Наталя прийшла додому і одразу написала Павлові. Він швидко відповів і Наталя посміхнулася.

-Може нам таки зустрітися? – написав Павло за якийсь час.

-Нічого собі, – вголос здивувалася Наталка. – Він готовий до зустрічі!

-А чому ні? – відповіла вона.

Попередньо вони домовилися зустрітися у п’ятницю. І цього вечора Наталя скоротила їхнє спілкування, тому що через їхнє постійне спілкування вона почала відставати по роботі.

-А може бути все-таки мені піти на зустріч? Ну не 20 років мені і я не блондинка, але ж я – це я. Та ні… Не зможу…

І, так, ближче до п’ятниці Наталя написала, що прийти не зможе. І вони перенесли зустріч на наступну п’ятницю. Знову хтось із них не зміг і перенесли ще на тиждень…

Наталка сиділа і плакала.

-Все-таки треба щось робити… Але що?

Цього дня вона навіть не заходила на цей злощасний сайт і наступного дня теж, а потім не встояла та зайшла.

Павло хвилювався. Він закидав її листами з питаннями, що з нею і благав відповісти.

-Який же він таки милий, – подумала Наталка, а її пальці самі написали:

-Привіт.

І знову понеслося таке бажане нею спілкування.

-Паша, я хочу тобі зізнатися в дечому…

-У чому? Ти – чоловік і тому ніяк не можеш зі мною зустрітися.

-Ніііі! Я дівчина! Але я, на жаль, не блондинка і мені не 20 років, а 28.

-Оооо. Тоді і я зізнаюся. Я – очкарик і мені 32, а не 24.

-Серйозно?

-Абсолютно! Ну що, зустрічаємось?

-Ну раз так, то звісно!

Але вони далі переносили зустріч.

Паша зняв окуляри і потер перенісся.

-Ну що ж це таке?

І Павло зітхнув.

Ішов час. Наталя продовжувала спілкувалася з Павлом. А на роботі всі тільки й робили, що жартували з неї.

-Наталка! Ну, чого ти боїшся? Вам обов’язково треба зустрітись, бо ти застрягла в цих “невідносинах” і не йдеш далі, – виговорювала Наталці Тамара Іванівна, а Наталка тільки й робила, що хитала головою.

-Слухай, Паша. Ми з тобою знаємося вже 2 роки і я точно зважилася на зустріч з тобою. Мені здається, що я тебе відразу впізнаю.

-Цікаво, цікаво… І як же ти мене впізнаєш?

-А хто постійно говорить “йоли-пали”? Ти кажеш! Я як почую цей вислів, то відразу зрозумію, що це ти.

-Хм… Ну гаразд. Підходитиму до кожної дівчини і говоритиму так. Та з них, хто розсміється, буде тобою.

-Чому це?

-Тому що ти весела! Ну а як я тебе ще впізнаю? Є в тебе прикмети розпізнавальні?

-Ні. Ніяких прикмет немає. Хоча…

-Хоча?

-Я купила собі недавно каблучку з великим каменем. І вона мені дуже подобається.

-Так, так, так… Каблучку в студію!

І так за милою бесідою Наталя та Павло знову домовились про зустріч.

-Все Тамара Іванівна, я наважилася. У п’ятницю ми обов’язково зустрінемося. Ось точно – преточно!

-Добре, Наталко. У понеділок розкажеш.

У понеділок Наталя прийшла дуже засмученою.

-Невже він тобі не сподобався? – запитала Тамара Іванівна і всі колеги скупчилися поруч з Наталкою. Наталка заплакала. Вона плакала так гірко, що начальниця відпустила її додому і Наталка почала збирати сумку.

-Так я не зрозуміла, – промовила Тамара Іванівна. – Ви зустрілися?

-Ні, Тамарочка Іванівно. Ні.

-Як же так?!

-Ну так… Я боюся, що той образ, який я намалювала собі, буде розбитий на мільйон маленьких шматочків і я буду сильно розчарована. Але ви не турбуйтеся, Тамаро Іванівно, я закрила ці стосунки.

-Як? – здивовано спитала Тамара Іванівна.

-Так просто. Видалила свою сторінку і все.

І Наталка знову заплакала.

-Як видалила?

-Ось так взяла і видалила, – схлипувала Наталка.

-Наталя, але ти ж видалила 2 роки свого життя. А раптом він був би тим самим?

-Ось нехай і залишиться недосяжним ідеалом…

Наталя переживала. Вона суворо заборонила собі вмикати комп’ютер вдома, щоб випадково не відновити видалену сторінку. Тому щовечора вона кудись ішла. Це могло бути кіно, театр, посиденьки з подругами, вештання вулицями. Головне – не бути вдома!

Наталя намагалася прийти якомога пізніше і одразу лягала спати.

Спочатку в неї було безсоння і вона накручувала кола навколо комп’ютера і тягла до нього свої руки, але потім все нормалізувалося і Наталці навіть здавалося, що її закоханість пройшла.

Був ранок. У Наталі був чудовий настрій. Вона вставила у вуха навушники, включила свою улюблену музику і, трохи пританцьовуючи, попрямувала на автобусну зупинку. Щоб дійти до неї, Наталці треба було перейти на інший бік дороги.

Вона підійшла до пішохідного переходу і почала чекати зеленого світла. Навколо неї почали збиратися охочі теж перейти на інший бік. Наталя особливо не звертала на них увагу, оскільки була поглинена музикою, але навіщось подивилася праворуч. Навіщо?

Через мить вона зрозуміла навіщо… Прямо праворуч стояв симпатичний чоловік в окулярах і посміхався, дивлячись на неї. Ну звичайно! Наталя просто забула, що вона на вулиці та практично танцювала.

Наталя зніяковіла, швидко кинула погляд на світлофор, побачила, що ввімкнувся зелений для пішоходів і швидко опустила ногу на пішохідний перехід.

-Та куди ти? Йоли-пали! – вигукнув чоловік, що стояв поруч, взяв її за руку, і потягнув назад. Цієї миті, незважаючи на те, що горіло зелене світло і можна було вже переходити на інший бік, повз них промайнула машина.

-От же ж! Вибачте! – промовив хлопець. – Просто я зрозумів, що ви не бачили цю машину, а вона так швидко їхала.

Наталка облизнула губи і з подивом дивилася на хлопця. Молодий чоловік збентежився. Він поправив окуляри. І тільки зараз зрозумів, що він стоїть та продовжує тримати Наталку за руку.

-Вибачте, – пробурмотів він і пустив Наталчину руку.

-Буває. Дякую, – сказала Наталка. – Дякую, Паша…

Будильник дзвонив і дзвонив. Паша намагався його вимкнути і за звичкою нишпорив рукою там, де він зазвичай стояв, але його там не було.

-Та що таке? – пробурмотів він. А потім згадав, що сам переставив його в інше місце, щоб встати напевно. Адже сьогодні він має прийти до 9-ї ранку, як і всі.

Паша потер руками очі, позіхнув і змусив себе вилізти з ліжка. Потім швидко зібрався і поспішив працювати. Настрою йти на роботу не було. Ну, а що робити? Павло хмурився.

А потім його погляд привернула дівчина, яка йшла попереду. Вона йшла і буквально парила над асфальтом, танцюючи під якусь музику. Дивлячись на неї, Павло почав усміхатися. Дівчина підійшла до пішохідного переходу і почала чекати зеленого сигналу світлофора. Павло теж підійшов і дивився на неї, посміхаючись. Вона це помітила, зніяковіла і різко вискочила на пішохідний перехід, навіть не перевіривши, чи можна це робити.

Павло схопив її за руку і затяг назад, бо бачив, що незважаючи на червоне світло світлофора, мчить машина і зупинятися явно не збирається.

Пашиній руці було не дуже комфортно, він подивився вниз і побачив, що продовжує тримати дівчину за руку, а на руці у дівчини красується така сама каблучка, яку йому надсилала Наталка. Та сама Наталка з якою він так і не зустрівся…

-Вибачте, – пробурмотів він і різко відпустив руку дівчини.

-Буває. Дякую, – сказала вона. А потім повторила:

-Дякую, Паша.

Павло недовірливо дивився на дівчину:

-Наталка? – акуратно спитав він її.

І раптом вона посміхнулась. І так, її посмішка була саме такою, як він собі уявляв.

-А ти виявляється дійсно очкарик і дуже симпатичний.

-А ти… Ти – шикарна! І, до речі, класно танцюєш. Може тепер сходимо кудись?

-Давай! Давай тільки зараз, а то я боюся, що потім ми знову почнемо скасовувати нашу зустріч з якихось причин.

-Давай. І я навіть знаю, куди ми підемо.

Павло галантно подав Наталці руку і вони пішли вулицею весело базікаючи, ніби знали один одного тисячу років…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.