Наталя насмажила чебуреків і покликала свого чоловіка Володимира на кухню поснідати.
Той сів за стіл і їв мовчки, не дивлячись на дружину, ніби її й не було поряд.
Наталя відвернулася до вікна. З почорнілим снігом і деревами без листя подвірʼя виглядало непривітним і брудним.
– У тебе хтось є? – раптом запитала вона, не обертаючись. – Ти не розмовляєш зі мною, не спиш…
– От саме з ранку треба говорити про це? Дай спокійно поїсти! – різко відповів чоловік.
Ось уже двадцять п’ять років, як вони разом. Дочка доросла. Жити б та й жити. А вони віддалилися, стали майже чужими.
За спиною раптом пролунало зітхання. Наталя обернулася. Володимир сидів і дивився в одну точку.
Жінка не знала, що й думати.
– Я люблю іншу жінку, – одразу ж заявив він.
Як банально… Вона в принципі очікувала на це зізнання, і все одно виявилася до нього не готовою. Сподівалася, що з нею цього не станеться, з ними не станеться.
– Що ти мовчиш? Ти чула, що я сказав? – від його різкого голосу та крижаного погляду Наталю аж пересмикнуло.
Треба ж його хвилює її думка?
– Я здогадуюсь. Ти ж не старий, якщо не проводиш ночі зі мною, значить, проводиш із кимось. Сваритися і кидати тарілки я не буду. Тільки…
Вона бачила, що його дещо розчарувала її відповідь, її покірність. Розраховував на сварку, хотів виглядати нещасним, виправдати себе, мовляв, із такою сварливою неможливо жити, а тут…
– Що тільки? – запитав Володимир.
– Дочка хотіла познайомити нас із хлопцем. Він прийде сьогодні на обід. Давай спробуємо дотримуватися пристойності, хоч би для неї. Зустрінемо його разом, як сім’я. Ти міг би не йти до весілля?
– Олена виходить заміж? – здивувався Володимир.
– Сьогодні дізнаємось, – Наталя хотіла посміхнутися, але не змогла.
Вони разом накривали на стіл, як і раніше. Звичайна родина готується до приходу гостей. Наче й не було ранкової неприємної розмови.
Хлопець прийшов із квітами й тортом. Вихований, симпатичний, трохи зухвалий. Розповідав про себе, нахвалював їжу.
– Олена мені розповідала про вас. Я хотів би, щоб у нас з нею була така ж сім’я, дружна і міцна. Олені я вже зробив пропозицію. Тепер прошу у вас її руки, — з цими словами він підвівся з-за столу.
– Самовпевнений молодик, – сказав Володимир Наталі. – Ну, якщо вона згодна, то ми не будемо перешкоджати щастю доньки, правда, Наталю? А де ви збираєтесь жити?
– Мені бабуся залишила квартиру. Однокімнатну, але нам поки що вистачить. Ми з батьками вже й ремонт зробили, – охоче і деякою часткою гордості сказав наречений.
– Добре, дуже добре. Ми з Наталкою з орендованої квартири починали. Сучасна молодь спочатку заяву в ЗАГС подають, а потім тільки повідомляють батьків. А у вас все по-людськи, як годиться. Ну що ж, злагоди вам, і любові.
Володимир подивився на дочку. Та щасливо посміхалася.
– Ти сідай, хлопче. Що ж, чекаємо на запрошення від твоїх батьків. Потрібно познайомитись, все обговорити. Чого сидимо? Треба відзначити таку важливу подію… – Володимир почав розливати вино по келихах. – За вас і за ваше кохання!
Напруга спала. Далі пішла розмова про плани на майбутнє. Володимир розповідав про їхнє з Наталією весілля, про народження Оленки…
Коли молодята пішли, Наталя з Володимиром разом прибирали посуд зі столу, вона мила, а він витирав. І вони мовчали.
Батьки нареченого виявились милими людьми. Тиха мати у всьому слухалася чоловіка. Почалися передвесільні клопоти. Іноді Наталі здавалося, що й не було тієї розмови, наснилася, у них, як і раніше, дружна та міцна родина.
Через три дні після весілля Володимир вийшов. Як тільки за ним зачинилися двері, Наталя розридалася. На роботі її втрачений вигляд усі списували на втому після весілля, переживання та розлуку з єдиною дочкою.
Поступово Наталя звиклася зі своєю самотністю, і навіть знайшла в ній позитивні сторони. Майже не готувала собі, так, перекушувала, чим прийдеться. Схудла. У вихідні довго спала.
Розтанув сніг, прохолодний квітень змінив теплий травень. Наталя на роботу одягла нові туфлі, причепурилася. Додому вирішила прогулятися пішки. Через дві зупинки натерла ноги. Сіла на лавку, сварячись до себе за необачність. Восени п’ятдесят буде, а вона вирядилася. Для кого? Наталя була впевнена, що стати не зможе, не те, що йти додому.
– Що, ноги натерли? Буває, – поруч на лавку присів чоловік під шістдесят, лисуватий, з невеликим животом. – Моя дружина у таких випадках підкладала під п’яту згорнуту газету. Ось дивіться.
Він відірвав від газети добрий шмат, щільно склав його і дав Наталії.
– Спробуйте.
Вона слухняно підсунула під п’яту газету, а чоловік уже складав наступний шматок.
– Ну як? Встанете. Так краще? Іти зможете? – дбайливо спитав він.
Наталя обережно підвелася на ноги.
– Дякую, майже не відчуваю, – зраділа вона.
– Ходімо, я проведу вас, про всяк випадок. Раптом моя допомога знову знадобиться.
– Дякую. Вас, мабуть, дружина зачекалася? – сказала біля свого будинку Наталя.
– Встигну я до неї. Її не стало шість років тому. Спершу нічого не хотів без неї. А потім нічого, звик. Так що вдома мене ніхто не чекає. Діти дорослі, син в іншому місті живе, дочка за кордоном, вийшла заміж за іноземця. А як вас чоловік відпустив одну?
– А він не відпускав, сам пішов до іншої. Ще раз дякую і до побачення, – Наталя квапливо пішла в під’їзд.
Увечері зателефонувала дочка.
– Мамо, батьки Сергія розлучаються. Його батько прийшов до нас жити. Можна ми в тебе поживемо, поки не орендуємо квартиру? – тремтячим голосом запитала Олена.
Вони приїхали до неї того ж вечора з речами. Наталя звільнила для них невелику кімнату, яку обладнала під спальню, потім готувала вечерю. До ночі вже з ніг валилася від утоми. Відвикла від метушні.
Знову довелося звикати жити утрьох. Але це зовсім інше життя, не як раніше. Тепер сім’я була в дочки, а вона, Наталя, збоку. Молоді вечеряли і йшли у свою кімнату. Минув тиждень, другий. Наталя якось спитала Олену про квартиру.
– Ми набридли тобі? Ти нас виставляєш? – почала дочка. – У нас поки що немає грошей на орендовану квартиру. Сергій кредит сплачує за машину.
– Може, треба було спочатку подумати про квартиру, а потім купувати машину? – зауважила Наталя.
– Ми ж не знали, що батьки посваряться. Мамо, я вагітна, – видала раптом Олена.
Наталя зраділа. Вона віддала молодим велику кімнату, адже скоро їх буде троє, а сама перебралася у маленьку. Відвикла жити у тісноті. Переживала вкотре вийти з кімнати.
Якось ішла з роботи і зрозуміла, що не хоче повертатися у свою квартиру. Вона перестала відчувати себе хазяйкою в ній. А далі? Незабаром з’явиться дитина, про спокійне життя доведеться забути. Як три покоління уживуться разом? Наталя сіла у дворі на лавку і замислилась.
В інших залишаються квартири від бабусь, родичів, а тут навіть дачі немає. Немає жодного запасного варіанта на такий випадок. Нема куди йти.
– Привіт! – пролунав радісний голос поряд.
Наталя підвела голову і побачила перед собою чоловіка, який показав їй трюк із газетами і провів додому.
– Я приходив сюди кілька разів, сподівався зустріти вас… – але побачивши засмучене обличчя Наталії, він замовк. – У вас щось трапилось?
В очах його було стільки щирого співчуття, що вона все розповіла. Розповіла, як важко жити з дочкою та її чоловіком. Вони ще притираються один до одного, часто сваряться, а вона встряє, заважає їм. Дочка вагітна, і далі все буде складніше.
Чоловік довго мовчав, не заспокоював, не говорив звичне й марне: «Все буде добре…»
– Знаєте, у мене є будинок за десять хвилин їзди від міста. Так, маленький будиночок. Дружина любила його. А після того, як її не стало я з’являюся там рідко. Ви можете поки що пожити в ньому. Криниця там на подвірʼї є. Міський автобус ходить туди, тож на роботу доберетеся без проблем. А до зими, може, щось зміниться у вашому житті. Пропонував дружині провести газ, та вона не дала, любила пічку. З пічкою поратися вас навчу, нічого складного. Там сад, квіти посадите… – він замовк.
Будинок? Що він про неї думає? Вона ж міська мешканка, пічку у житті не розпалювала. І чи можна в таких умовах взагалі жити? Напевно, чоловік все це прочитав на її обличчі, бо похитав головою.
– Вибачте. Я хотів допомогти…
– Можна подивитися? – обережно запитала Наталя тільки для того, щоб не засмучувати зовсім чужу людину, яка вдруге вже рятувала її.
Нікуди вона не поїде, тим паче в чужий будинок. Зараз підніметься у квартиру, втисне себе в маленьку кімнатку і терпляче житиме далі.
Чоловік дістав телефон і попросив Наталю продиктувати її номер.
– Я зателефоную вам у п’ятницю, щоб домовитися про поїздку. Може вам сподобається.
Наталя продиктувала номер телефону і встала з лавки.
– Мені пора, дочка, напевно, вже турбується, чому мене довго нема.
Дочка навряд чи турбувалася. Просто це була нагода піти. Ще в коридорі Ганна почула галас. Олена з Сергієм знову сварилися. Вона прошмигнула до своєї кімнати, лягла на ліжко і накрила голову подушкою…
…Будиночок їй сподобався. Старий, чистий, теплий.
– Я два дні тут прибирав, протопив, – зізнався Євген. – Води наносив. Навіть деяку їжу привіз.
Він провів її по будинку, все показав, навіть намагався пояснити, як поратися з пічкою. Але по очах Наталії зрозумів, що та краще буде мерзнути, аніж поратися з дровами.
А Наталя думала, що тут вона нікому не заважає. У всякому разі, не буде чути сварок, бачити сльози доньки і докори в її очах, немов вона, Наталя, у всьому винна. Може, без неї молодята перестануть сваритися.
Вдома Наталя оголосила, що їде. В очах дочки вона помітила радість. Значить, вона все правильно зробила, сумніви одразу відпали. Наступного дня Євген, її новий знайомий, допоміг їй із переїздом. Наталя взяла із собою лише найнеобхідніше. Не думала, що надовго затримається в будинку.
Але жити їй там сподобалося. Спочатку, поки вона була на роботі, приїжджав Євген і прогрівав будинок. Наталя була дуже йому вдячна.
На відкритій веранді вона пила чай і милувалася заходом сонця. Євген приїжджав рідко, намагався не набридати. А восени пішли дощі, похолоднішало.
Якось зателефонувала дочка і повідомила, що батько повернувся.
– Батько Сергія звільнив бабусину квартиру? Ви хочете знову повернутись туди? – зраділа Наталя.
– Мамо, ти мене чуєш? Мій батько повернувся, твій чоловік. Мамо, він із нами збирається жити. Сергій хоче піти. Вони першого ж дня посварилися. Батько став такий… Я не хочу втратити чоловіка. Мамо, забери його…
– Куди? Я сама живу в чужій хаті. Ти навіть не спитала жодного разу, де я живу, як. Він твій рідний батько. Це його квартира також. Отже він має право жити у ній. Не подобається, переїжджайте до мами Сергія чи винайміть квартиру, як ви й хотіли.
– Мамо, невже заради чужого чоловіка ти кинеш нас усіх? – обурилася Олена.
– Ось як ти заговорила? Ти заради чужого чоловіка батька рідного хочеш із дому виставити. Я теж маю право жити так, як хочу, – відповіла Наталя й закінчила розмову.
Так, дочку можна зрозуміти. А її, Наталю, хто зрозуміє? Усі думають лише про себе, і ніхто не думає про неї. Чужа людина запропонувала допомогу…
Двадцять п’ять років разом прожили, а пішов і жодного разу не зателефонував. Вона не зможе взяти і пробачити його, почати все спочатку, ніби не було зради, його відходу…
Дочка надзвонювала, але Наталя не відповідала. Гнівні повідомлення одразу видаляла, не читаючи.
Наприкінці серпня пішли дощі. Наталя мерзла, грілася обігрівачем, але весь будинок ним не нагрієш. Якось пішла на роботу і забула вимкнути. Обійшлося. А якби проводка? На вихідних приїхав Євген, прогрів пічку.
– Так діло не піде. Попереду зима. А сніг випаде? Ви змерзнете тут. Вам треба у місто перебиратися.
– Я не можу. Повернувся мій чоловік, живе у квартирі разом з Оленою та Сергієм. Дочка незабаром народить. Ми просто один на одному житимемо, – сказала Наталя.
– Я пропоную вам переїхати до мене. У мене трикімнатна квартира, велика, багато місця. Не запропонував одразу, знав, що не погодьтеся. Не прибиральницею і не нянькою. Я сам з усім справляюся. Адже я працюю, щодня не можу приїжджати і гріти грубку. Якщо вас турбує, що подумають люди, ми можемо розписатися. Ви мені одразу сподобалися. Давно хотів пропозицію зробити, та переживав, що відмовите.
Наталя не встигла відповісти, як подзвонила Олена у сльозах, сказала, що Сергій пішов. Довелося їй їхати у місто, вирішувати ситуацію. Двері відчинив Володимир. Він схуд, виглядав не дуже. Став вибачатися, вмовляти повернутися до нього.
– Що, коханка виставила? – запитала Наталя.
Володимир мовчав, граючи жовнами.
– Ні, Володю, я не повернуся, не зможу забути.
Потім подзвонила мати Сергія і розповіла, що чоловік давно повернувся до неї. Погарчкував, коли сварилися, і пішов, а один жити не звик, не зміг.
– Я ж думала, що Сергію з Оленою у вас добре. Не кликала назад у бабусину квартиру. Ми ж не знали, що ви з чоловіком розійшлися.
Після телефонного дзвінка матері Сергій повернувся до Олени. Наталі пора було повертатися назад, у свій будинок. Помітивши настрій дружини, Володимир знову почав умовляти її залишитись.
Наталя замислилась. Навряд чи вони із чоловіком зможуть повернути втрачені стосунки. Навіть якщо Сергій з Оленою знову поїдуть у бабусину квартиру, яка гарантія, що свати знову не посваряться? Та й тісно буде там із дитиною. А головне, чого хоче вона сама, Наталя?
Вона одяглася і вийшла надвір, набрала номер Євгена.
– Що трапилося? Ви де? – запитав Євген.
– На подвір’ї, біля свого будинку.
– Стійте там, я зараз за вами приїду.
Чому не спробувати почати жити спочатку, з оцього самого моменту?! Вона теж хоче бути щасливою. Не жертвувати собою заради доньки й чоловіка, а просто жити…
А правильно вона вирішила чи ні, життя покаже.
Жодна людина не може стати більш чужою, аніж та, яку ти в минулому любив…
Якось ти захочеш відчинити двері, які сам колись і зачинив.
Але за ними давно вже інше життя, та й замок змінили, і ключ твій не підходить…