Зміни у житті Андрія були просто необхідні, він і сам це відчував.
Після важкого розлучення з Вікторією минуло вже майже два роки, але серце ні-ні, та й стрепенеться від туги…
Коли Вікторія сказала, що вони розлучаються, бо вона покохала іншого, Андрій їй не повірив, думав, що дівчина просто вирішила пожартувати… Вони ж уже до весілля готувалися!
Але це виявилося гіркою правдою… До них на рблту прийшов новий начальник, розумний, перспективний молодий чоловік і одразу поклав око на Вікторію.
І дівчина відповіла йому взаємністю. У них швидко та бурхливо закрутився роман…
Вікторія повідомила Андрія, що йде до нового коханого, мовляв вона не хоче жити в брехні.
Зараз вони одружені вже більше року і начебто щасливі.
Андрієві б, звичайно, радіти за кохану, але ревнощі й образа, не давали йому цього зробити…
Його найкращий друг Валерій кілька разів влаштовував йому зустрічі з дівчатами для знайомства.
То в кафе запросить і там, начебто випадково до незнайомок підсідає, то до себе в гості запрошує, а там подружка з його Анжелою і, на щастя, вільна.
Андрій, звичайно, знайомився, спілкувався, але близько до серця не підпускав – воно ще було зайняте…
…Того дня після роботи Андрій відвіз машину на СТО, на профілактику.
А потім вирішив прогулятися додому пішки, хоча було похмуро, і будь-якої миті міг піти дощ.
Це Андрія не зупинило, тим паче йти було всього лише три квартали.
Але коли до будинку залишалося пройти всього нічого, його зненацька застала справжня злива.
Дощ був такий сильний, що на дорогах за хвилину утворилися потічки.
Андрій побіг до найближчого під’їзду, і тільки-но він заскочив під навіс, як ледь не натрапивши на нього, туди ж заскочила якась дівчина.
– Ой, вибачте, будь ласка! – сказала вона.
– Та нічого, від такого дощу бігом тільки й можна втекти, – сказав Андрій.
На цьому їхній діалог закінчився і вони мовчки стояли в очікуванні закінчення дощу.
Але дощ не тільки не припинявся, а здавалося, що він почав лити ще сильніше.
Андрій усе поглядав на симпатичну, мініатюрну молоду жінку.
Вона вже кілька разів сумно зітхала, а потім не витримала:
– Оце так ллє, коли ж нарешті ця злива закінчиться, мені дочку з дитячого садка треба терміново забрати, вона вже там одна залишилася… І парасольку, як на гріх сьогодні не взяла…
– А що ж ваш чоловік, хай він забере?
– Я незаміжня.
Тут Андрій зняв піджак і, піднявши його над головою, спитав:
– У якому садочку ваша дочка?
– Так он туди направо, всього квартал звідси…
– Знаю, це біля мого дому. Ну що, ставайте поруч зі мною й побігли!
Вони бігли по калюжах і сміялися. Через десять хвилин, наскрізь змокнувши, вони нарешті дісталися до дитячого садка.
У групі сиділи сумна вихователька і гарненька дівчинка, зі смішними хвостиками і великими очима.
– Мама, мама плийшла! Ой, мокла ти, – защебетала мала.
– Маленька моя, вибач, я затрималася, там такий дощ ллє. Навіть не знаю, як ми зараз добиратимемося з тобою.
Андрій тим часом стояв у коридорі за рогом і спостерігав за ними. Йому чомусь не хотілося прощатися з молодою жінкою, хоча він її зовсім не знав.
Коли вони з ним порівнялися, Андрій вийшов назустріч.
– Ой, це ви? Я думала, що ви пішли сушитися додому.
– Ну так, а вас би залишив мокнути? Погано ви мене знаєте! Давайте зараз зайдемо до мене, мама вже поставила чайник і в неї сьогодні пиріжки з картопелькою, мої улюблені, до речі.
– І мої, і мої! – застрибала радісно дівчинка.
– Ну от, дитина згодна.
– Вибачте, але мені незручно…
Та Андрій сів навпочіпки біля малечі і запитав:
– А як звати цю гарну дівчинку?
– Малічка. А тебе?
– Андрій. Підемо до баби Наді на пиріжки?
– Ой, у тебе є бабуся? А в мене нема, зовсім…
– Значить буде. Вибачте, а вас як звуть?
– Ірина. Мені справді незручно…
– Ну що, як і минулого разу, побіжимо? Візьміть мене під руку, а я Марійку на руки. Нам бігти метрів тридцять, до першого під’їзду, он того будинку…
…Надія Михайлівна цілий день поралася на кухні. Вона наварила свіженького борщику з молодої капусти і насмажила пиріжків з картопелькою.
А як же ж?! Для сина свого Андрійка старалася.
– Уже он яка година, а Андрія ще немає, – глянула на годинник жінка. – І де це він так затримується? Ще й дощ, як з відра ллє на вулиці…
Надія Михайлівна сіла пити чай з варенням, коли пролунав дзвінок у двері.
– А ось мабуть і Андрій прийшов, – промовила жінка і поспішила у коридор.
Вона відкрила двері і застигла від побаченого.
– У нас гості, Андрію? – здивовано запитала вона, побачивши Ірину з Марійкою.
– Так, мамо, зустрічай гостей!
Надії Михайлівні дуже сподобалася Ірина, а про Марійку й говорити нема чого!
Здається, баба Надя одразу полюбила її, адже вона так довго чекала, коли зʼявляться свої онуки.
Вони з малечею балакали на кухні, накриваючи на стіл, поки Ірина сушила волосся стареньким феном Надії Михайлівни.
Під час чаювання зі смачними пиріжками, вони розговорилися.
Надія Михайлівна дуже тактовно розпитувала Ірину про особисте життя. Жінка чесно розповідала.
Вона розповіла, що коли їй було дванадцять, то її батьків одночасно не стало.
Їхали машино і опинилися на узбіччі…
Бабуся не перенесла такого і теж невдовзі пішла…
– А батьки батька?
– Я ніколи їх не бачила, мама казала, що тато не спілкується з ними давно. А чому й хто вони такі, я не знаю. Та тепер уже й не дізнаюсь ніколи, бо нема чого. Якщо тато не спілкувався і вони ніколи його не шукали, то я їм не потрібна…
– Іринко, вибачте за нескромне запитання, а де тато Марійки?
– А він, як тільки дізнався, що стане батьком, одразу й зник. Тож ми живемо вдвох. Я вам хочу подякувати за все і вибачте нас за несподіваний візит.
Було приємно познайомитися з вами. Ви дуже хороші і добрі люди.
А зараз нам треба йти. Марійко, нам пора додому.
– Я хочу у бабусі залишитися! – обійняла мала Надію Михайлівну.
– Ні, моя люба, нам треба йти…
Андрій весь цей час слухав і спостерігав за Іриною, зрідка вставляючи незначні фрази.
Коли вона почала збиратися, то чоловік зголосився провести її додому.
А бабуся Надія, раділа в душі за сина, який змінився в одну мить і з ніжністю дивився на цю милу жінку.
Вона сказала маленькій, що чекатиме її в гості в суботу.
Вони йшли до будинку Ірини і розмовляли. Жінка, виявляється, працювала секретаркою і навчалася заочно на юридичному.
А жили вони з донькою недалеко від будинку Андрія.
– Ось як у житті буває. Якби я сьогодні не здав машину на профілактику і не пішов пішки, то мене не застав би на вулиці дощ. А значить, я не зустрів би вас, Ірино.
Хочу йому сказати спасибі за таку послугу, я дуже радий нашому знайомству!
Якщо ви не проти, то я хотів би вас з Марійкою запросити завтра погуляти у парк?
Ірина з радістю погодилася. Вони одразу обмінялися номерами телефонів і розійшлися в різні боки, щоб вже за мить зрозуміти, що їх дуже тягне один до одного…
Сама природа сприяла їхній зустрічі, проливши на землю дощ, який звів їх, створивши щасливу пару.
А надалі й міцну родину…