Надія, симпатична жінка п’ятдесяти семи років, нарешті пережила своє горе. Рік тому вона стала вдовою, поховавши свого чоловіка, з яким прожила тридцять років.
Син Олег одружився і переїхав до дружини в інше місто. Самотність почала лякати її…
…Виглядала Надія чудово. Після того, як не стало чоловіка, вона вийшла на гідну пенсію, багато років пропрацювавши начальницею відділу. Її преміювали та проводили з пафосом на заслужений відпочинок.
Надія часу марно не втрачала. Стежила за собою – зачіска, манікюр, макіяж та раз на тиждень басейн із сауною та масажем.
Колишні однокласниці, зустрічаючи її випадково, заздрили.
– Як була красунею, так і залишилася! – говорили вони, напрошуючись у подружки.
Але Надія подруг не заводила, пам’ятаючи, як у юності, ще в інституті, одна з них, найближча, повела у неї хлопця мало не з–під вінця.
З того часу табу – жодних подруг. Їй вистачало чоловіка, дбайливого, веселого, який і підтримає, і жіночі проблеми вирішить, і захистить.
А зараз вона одна, і це почало її обтяжувати. Одній залишатися не хотілося, а пристойного чоловіка знайти у її віці – це, звичайно, проблема.
Щоб і порядний, і не одружений, і не бідний. Але ж всі розібрані, ясна річ…
Про своїх однокласників вона й не думала. Стільки років минуло, стільки води витекло.
Не згадувала доти, доки їй несподівано не зателефонував Віталій…
…Надія тоді лежала на дивані й дивилася якийсь мексиканський серіал про кохання.
Раптом на тумбочці задзеленчав телефон. Надія аж стрепенулася від несподіванки.
Вона вимкнула телевізор і взяла слухавку.
– Привіт, Надія! – почувся в слухавці якийсь знайомий чоловічий голос. – Ледве знайшов твій номер! Це я – Віталій! Твій однокласник.
– О, Господи! – ахнула Надія. – А що сталося?
– Я з поганими новинами, – раптом сказав Віталій. – Віктора не стало… Дехто з наших збирається на поминки. Ти прийдеш?
Віктор теж був їхнім однокласником і навіть був закоханий у неї у старших класах. Вона згадала, як після випускного вечора він взявся її проводжати.
Усю дорогу мовчав, за руку взяти соромився, а як зайшли до під’їзду, кинувся цілувати, недолуго і нетерпляче.
Надя відсунулась від нього, сказавши перше, що спало на думку:
– Давай без цих ніжностей. Гидко…
Хлопець знітився, невміло попрощався і зник в холодному червневому світанку… А потім їхні шляхи розійшлися, вони довго не бачилися, та й зустрічалися дуже рідко, живучи в одному місті. І то випадково. І тепер його не стало…
…Надія застигла з телефоном в руках. Очі застилали сльози…
– Як таке може бути? – тільки й подумала вона.
Та Надія ще не знала, як це змінить її життя.
…На поминки прийшло лише кілька людей з їхнього класу. Усі постаріли, звичайно. Колишні дівчата красою і шармом не відрізнялися, хлопчаки стали строгими чоловіками із стурбованим поглядом.
Надія виділялася зі всіх, так само як і Віталій. Високий, не оброслий, з густим волоссям, але сивина все ж таки була помітна на скронях.
Вони провели друга, поклавши розкішний вінок «Від однокласників. Спочивай з миром, Віктор».
Сходили на поминки, влаштовані родичами, поспівчували вдові, маленькій тендітній жіночці, і пішли по–тихеньку, залишивши рідню переживати своє горе в тісному колі.
Віталій пішов провести Надію, і вона запросила його до себе. Дуже важко було залишатися одній після такої події.
Вона дістала ігристе, накрила на стіл, хоча їсти зовсім не хотілося.
Вони сиділи, розмовляли й ділилися своїми життєвими проблемами. Надя поскаржилася на самоту, а Віталій заявив, що знаходить у цьому навіть якийсь плюс.
– Я як розлучився з дружиною, відчув крила за плечима. Дітей виростили, обовʼязок свій виконали. А удвох не вжилися. Постійні невдоволення, претензії, сльози. Я пішов, вона не тримала. Тепер вільний, як птах у польоті, — ділився з нею чоловік, не перестаючи підливати ігристе.
В голосі його відчувався смуток.
Тієї ночі він від Надії не пішов. Два дні вони провели вдома, не розлучаючись. Згадували шкільні роки і все життя після них, ділилися найпотаємнішим, сумували іноді, а часом реготали до сліз.
І це було нескінченне свято кохання!
Третього дня за сніданком Надя розпитала його детальніше, чим він займається. Він сказав їй раніше, що в бізнесі.
– Я з іноземцями працюю. Зараз ось уклав із ними контракт. Вклався грошима добряче. Купив у них товар, скоро маємо пустити у продаж.
Надя здивувалася:
– Це які ж гроші! Ти не ризикуєш?
– Що ти! Хороша угода та прибуток у чотириста відсотків. Кредит у банку ледве взяв. Товар хороший ніби. Так що все нормально, Надійко. Через рік з тобою гайнемо на Балі, ось побачиш! Віллу збираюся в Іспанії купувати!
Але Надія, все життя пропрацювавши у фінансовій сфері, дуже сумнівалася… Якби гроші так легко давалися, всі б цим займалися. Але промовчала…
Їй було так добре з Віталієм удвох, що всі страхи швидко зникли, як тільки вона знову опинилася в його гарячих обіймах…
…Минуло два місяці. Віталій огорнув її своєю любов’ю, днями пропадав у своїх справах, ось–ось чекаючи на золотоносний товар, увечері приходив до ситної гарячої вечері з сумками, повними продуктів.
Потім вони або йшли на концерт або в театр, або просто насолоджувалися вдома своїм коханням, як двоє окрилених мрією про спільне щастя молодят.
Щоправда, заміж він її не кликав. Буває. Але Надія була певна, що це було правою недалекого майбутнього. Ось із бізнесом своїм розбереться, тоді й… У цьому вона не сумнівалася.
Проблеми розпочалися тоді, коли товар нарешті прибув.
В очікуванні швидкого заробітку і величезних прибутків, Віталій повеселішав, але довго його веселощі не тривали.
Товар виявився неякісним. Віталія просто обдурили…
Товар забрали, заборонивши пускати у продаж, і невдалий бізнесмен дуже засумував…
Він втрачав квартиру, яка була, як застава в банку, і ще залишався винен неабияку суму.
На цьому ґрунті Віталій зліг…
Ні, Надія не покинула його, звісно. Виходжувала, днями просиджувала біля ліжка, а після виписки забрала додому. Він остаточно посивів, став немічний і злий. Куди поділися його пиха і велелюбність?
Але з цим треба було якось боротися. І чому він трапився їй саме тоді, коли все так погано і йде врозріз? Хіба про це вона мріяла у його недавніх палких обіймах?
Нарешті одного разу Віталій сказав їй:
– Кинь мене, Надю. Не потрібний я тобі такий. Навіщо ти зі мною морочишся?
– І куди ти підеш? Без житла і в боргах. Як ти їх віддавати збираєшся?
– Не збираюся. Оформлю банкрутство, стану бідняком і безпритульним. За свої помилки треба платити…
Але вона погодилася. Виходила, вилікувала. А коли розписалися, прийшла до свого директора.
– Візьміть мого чоловіка на роботу. У нього руки золоті, тільки не на важку. Він тільки одужав…
Директор зглянувся по старій пам’яті і влаштував Віталія в цех. Робота не важка, зарплата, звичайно, не дуже велика, але преміальні хороші.
Так і живуть удвох, з боргами поступово розплачуються…
Надія працює бухгалтеркою у двох фірмах, причому вдома.
І навіть відпочивати з’їздили. Щоправда не на Балі, а в Карпати.
Але вони люблять один одного, як і раніше… Віталій каже, що вона врятувала його, а вона вдячна, що він окрасив її самотність…
А життя – адже воно не завжди чарівне й безхмарне. І за щастя треба боротися. І часом усіма силами.
І в них так–сяк, але вийшло…