Погода всі дні була сонячна, ні хмаринки, ні дощу. Треба було б радіти, але Ніна Михайлівна втомилася зовсім город поливати.
Донька й зять вічно зайняті, онук улюблений Микита щось не їде, давно вже не був.
Натомість онука Мар’яна прискакала, як завжди.
Любить вона сільське життя, та й що дивуватися, вся в батька.
Мар’яна приїхала, город з вечора полила, а вдосвіта нарізала вербових лозинок, сплела тин і біля соняшників прилаштувала.
Ліхтарики дівчина привезла, на тин почепила. Вони на сонячних батарейках, у темряві соняшники підсвічують – чисто сонечки у них на подвір’ї і вдень, і вночі…
Та тільки бабуся Ніна була не дуже задоволена, ніяк їй не догодити.
В Мар’яна ж так бабу Ніну любить! І дім її для Мар’яни найрідніший, так і жила б тут!
Мар’яна сільськогосподарский технікум нещодавно закінчила.
З батьками жити їй тісно. От Микиті пощастило – йому його рідний батько квартиру купив, але у Мар’яни тато простіший, їй розраховувати особливо нема на що.
Вона хотіла б звичайно у бабусі Ніни жити, поруч розплідник рослин. Мар’яна там працювала б.
Таке життя саме для неї. Тільки знає вона, що бабуся інакше задумала…
Мар’яна мʼялася, мʼялася, навіть від чаю відмовилася, а потім з духом зібралася,
– Бабусю, відпиши мені дачу, га? Ну не Микита ж їздитиме, ти ж сама це розумієш. Він не любить життя сільське. А мені тут все дороге! Я як ти хочеш, так і все робитиму. Та й потім збережу так, як у тебе заведено було… А Микита продасть. Не потрібен йому ані будинок, ні сад. Відпиши мені, гаразд?
Ніна Михайлівна аж оторопіла від такої заяви. Це ж треба – вказувати надумала!
І хто?! Мар’яна, її молодша онука, від другого шлюбу дочка Лариси.
Ніна Михайлівна звичайно обох онуків любить, але Микиточку більше шкодує.
Без рідного батька синок рахуй виріс, а для Ніни Михайлівни це переживання до кінця днів.
Адже який хлопець Микитка, розумник, красень, бабусю любить.
Університет закінчує не те, що ця легковажна Мар’яна, нема чого й порівнювати.
Який тато, така й дочка. Бач, повадилася їздити, видно зайнятися нема чим.
А брат за книжками сидить, голови не піднімає…
Ніна Михайлівна важко зітхнула – ось як у її єдиної дочки життя склалося. Старший син за живого батька, як безбатченко ріс…
Насправді це у Ніни Михайлівни і не дача зовсім, а хата в селі.
У селі їх всього три будинки залишилося, от і приліпилися вони до нових дач.
Прямо поряд з дачним парканом їх сад і будинок. Але вже так повелося – дачею називають.
Лариса свого часу із сусідом, Валерієм, сином адвоката дружила.
Їхня дача якраз поруч, от і догралися обидва. Все один на одного витріщалися, потім гуляли за ручку.
А як вісімнадцять виповнилося, то ніякі вмовляння не допомогли – побралися одразу, Валерій наполіг.
Потім Микита у них народився. Валерій по стопах батька на юриста вчитися пішов.
А Лариса з Микитою сиділа й будинком займалася.
Тільки не пішло у них життя сімейне. То в ліс, то по дрова…
Лариса хоч дівчина і видна, й розумна. Теж вчитися пішла, за чоловіком тяглася.
Та не припала вона їм до двору, розвели їх. А може, і не доля була це її…
Вдруге Лариса за Андрія вискочила, коли Микиті п’ять років було.
Тут було все добре, Лариса бухгалтеркою у будівельній фірмі працювала, Андрій бригадиром.
Хлопець він загалом добрий, тільки ось Микиту не правильно виховував, без розуміння.
Часто сварився, не склалися в малого з вітчимом стосунки. Микита частенько бабусі на Андрія скаржився, а Лариса своє гне:
– Мамо не лізь! Андрій його, як рідного виховує!
Добре батько Микити, Валерій Іванович, сина не залишив, хоч у нього й друга родина була.
Так, дісталося онуку Микиті від життя… Не те, що Мар’яні! Вона з татка все бере.
Їй мабуть і квартиру Лариса з Андрієм залишать. Скажуть, що Микиті ж Валерій квартиру вже купив…
Так тепер ця Мар’яна ще й на дачу замахнулася, бач ти! А Ніна Михайлівна твердо вирішила, що дачу та садок вона Микитці залишить. Микитці і крапка, поки інші до рук не прибрали…
– Бабусю, я тобі точно говорю, що продасть Микита дачу, точно продасть! У нього плани інші були, його Валерій Іванович до себе обіцяв прилаштувати та й взагалі!
Мар’яна замовкла – не хоче бабусю засмучувати.
Микита університет покинув, мама з батьком з ним порозумітися вже не можуть.
А Валерій Іванович його “хвости” оплатив, обіцяли його відновити в університеті, та чи надовго?
Звик Микита як десь щось, то за спиною Валерія Івановича ховатися, йому вітчим давно не указ.
Батько зневірився, він хотів, як краще, кликав Микиту до себе в бригаду, а той лише посміхнувся – сам на будівництві працюй, я мовляв потомствений юрист!
Мар’яна бабусин настрій зрозуміла, змінила тему,
– Бабусю, давай краще пити чай, це я так, розмріялася, думала в тебе жити, навіть роботу придивилася.
…Микита приїхав до бабусі через тиждень. Ніна Михайлівна вся прямо аж розцвіла. А як же ж?! Онук коханий приїхав!
Ніна Михайлівно накрила онукові стіл. Старенька не знала, чим його й пригостити вже!
Все розчулюється.
– Ось Микиточко, я тобі тут і пиріжечків напекла, і борщику свіженького наварила! – крутилася біля внука жінка. – Все смачненьке, домашнє… Ще може добавочки тобі?
Микита швидко поїв. Від добавки хлопець відмовився.
– Я тобі, онучику, як і раніше, на терасі постелила, відпочинеш хоч у бабусі! – не вгавала Ніна Михайлівна.
– Та ні, слухай, бабусю, я ненадовго, діло у мене до тебе зараз, – раптом сказав онук. – І то дуже важливе.
Микита дістав телефон, щось там набрав і показав Ніні Михайлівні екран.
Старенька дивилася в телефон і не могла зрозуміти, що відбувається.
– Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш дачу на мене переписати? – запитав Микита. – Ось, бачиш оголошень скільки? Дачу хочуть люди купити, будинок в селі. Може з’їздимо, оформимо все, чого тягти? Батько мій, Валерій Іванович, пропонує тобі у них у прибудові жити, я з ним уже домовився. А цей мотлох все одно продавати треба, поки не знецінився. А мені машина потрібна, в університет їздити, ну коли поїдемо, га бабусю?
Ніна Михайлівна оторопіла від його слів… Невже це онук її, Микита, все це зараз говорить? Мотлох? Продати все, а їй значить в чужу прибудову, та як же ж це так? І так легко це говорить, видно впевнений, що баба на все піде, що сліпа любов її на все готова! І справді, не розгледіла, ох і справді Мар’яна мала рацію, ось тобі й раз!
Ніна Михайлівна глибоко зітхнула, зібралася з думками, навіть усміхнулася. Микита зрадів:
– Ну що, давай може завтра, так бабусю?
– Так, Микитко, завтра, любий! Тільки ось що я тобі скажу, у тебе, юриста потомственого, і так хороша опора є в житті. Батько твій, Валерій Іванович, людина надійна, та й ти вже дорослий чоловік, Микито. А зі мною Мар’яна житиме, їй тут рідний дім.
Тому передумала я. Внучці дачу відпишу, а тобі я подивлюся, онучику, не потрібна вона. Так що ось, візьми останні, що в мене є, раз я обіцянку не дотримала.
Ніна Михайлівна відкрила буфет. Вона дістала зі старої цукорниці загорнуті в аркуш паперу гроші.
– Ось, бери, Микито!
Микита спочатку руку простягнув, але щось його зупинило,
– Не треба мені нічого, – похмуро відповів він, і вийшов.
…Ніна Михайлівна дачу, точніше будинок та землю, на Мар’яну переписала.
Внучка до неї переїхала, влаштувалася на роботу, рослини доглядає. Та й удома порядок, і на городі, все Мар’яна встигає.
Микита давно не приїжджав, відтоді, як університет закінчив.
Мар’яна бабусю втішає:
– Та приїде він, бабусю! Йому Валерій Іванович машину купити пообіцяв, на роботу до себе взяв. Погордує й приїде. Не засмучуйся, бабусю!
Ніна Михайлівна обіймала онучку – добра душа Мар’яна!
А серце все одно не на місці, через онука Микиточку. Образився мабуть, але може охолоне колись, навідає бабусю…
Ото радість буде в неї…