– Мамо, нам треба серйозно поговорити, – сказав Микола.
– Добре! – усміхнулася Марія. – Заодно чайку поп’ємо.
Її син Микола уже дорослий, інститут закінчив. Марія навіть здогадалася, про що буде розмова і розуміла, що цієї розмови не уникнути…
Марія швидко заварила чаю, поставила на стіл шоколадне печиво, і сіла навпроти сина.
Той сьорбнув ковток з чашки і почав:
– Ми з Поліною подали заяву в ЗАГС.
– Цього слід було очікувати, – сумно промовила мати. – Тобі двадцять три. Пора…
– Мамо, ти в мене найкраща!
– Синку, а чим твоя наречена займається?
– Коледж закінчила. Працює в магазині консультанткою, – з якоюсь радістю почав розповідати Микола.
– Отже ми з нею колеги?
– Щось типу цього, якщо не рахувати, що ти директорка магазину.
– Краще сказати – магазинчика, – поправила Марія.
– Не такий він у тебе й маленький.
– Миколо, а хто в неї батьки?
Син похмурнів, опустив голову:
– Яка різниця?
– У будь-якому випадку, треба познайомитися і розпочинати підготовку до весілля.
– У неї батьки розлучилися давно. Мати вдруге вийшла заміж. Батько… – Микола замовк, але сьорбнувши з чашки черговий ковток чаю, сказав. – Гульбанить в неї батько. Але Поліна каже, що останнім часом менше.
– Так я не зрозуміла – твоя наречена, з ким живе?
– З бабусею й дідусем. Вони мають двокімнатну квартиру.
– Так, синку, – сумно посміхнулася Марія. – У тебе батька немає, у неї, можна вважати, теж. Питань багато, треба якось їх вирішувати.
– Ми підемо на орендовану, поки там житимемо, потім кредит візьмемо.
– До оренди ще далеко… Давай питання по порядку вирішувати. Для початку познайомиш мене зі своєю нареченою. Я її всього кілька разів з вікна бачила.
– Звісно, мамо! – на обличчі сина майнула щаслива посмішка. – Завтра субота, у неї вихідний. Ми й прийдемо.
– Давайте тоді годині о третій. Я зранку причепурюся і щось приготую…
…Довго Марія не могла заснути тієї ночі. Хіба заснеш, коли настають такі зміни? Сама вийшла заміж у дев’ятнадцять, а розлучилася у двадцять три, коли Микола в садок пішов. Хто винен? Може, й вона сама, в молодості все по-іншому бачиться. Колишній чоловік поїхав кудись на заробітки, там одружився вдруге. Начебто непогано живуть. Аліменти до вісімнадцяти років надсилав регулярно. Останнім часом дуже непогані.
Ось тільки в неї життя так і не налагодилося. Чоловіки, звичайно, були, але заміж вдруге так і не вийшла, але їй лише сорок три, і вона ще сподівалася знайти свою половинку.
Суботній ранок і день пройшли в клопотах. І ось вхідні двері нарешті відкрилися і на порозі зʼявилися син з його нареченою.
– Здрастуйте, Маріє Романівно! – несміливо промовила та.
– Привіт, Поліно! Проходь!
Дівчина їй сподобалася. Марія цілий день уявляла, яка вона, її невістка. Мимоволі порівнювала її з продавцями-консультантами у своєму магазині, і зараз із задоволенням відзначила, що це порівняння на користь невістки.
Вони сіли за стіл, оцінили страви, приготовані господинею, і вона почала розпитувати.
Спочатку про дрібниці – де і ким працюєш? Коли дівчина трохи заспокоїлася, перейшла до серйозніших питань:
– Поліно, треба б зустрітися з твоїми батьками чи… З дідусем та бабусею. У будь-якому випадку доведеться вирішувати питання, пов’язані з весіллям.
– Маріє Романівно, може не треба весілля? Мої батьки навряд чи зможуть допомогти. Бабуся з дідусем уже старі…
– Що ж ти так погано думаєш про своїх батьків? – заступилася за дорослих Марія. – Ти ж їхня дочка.
– Мама вдруге вийшла заміж, коли мені п’ять років було. Зараз живе в обласному центрі. Надсилає іноді трохи грошей, подарунки до свят та до дня народження. Бачимося рідко. Тато хороший, але він гульбанить.
Щоправда, останнім часом став рідко, на роботу влаштувався.
Каже – робота хороша…
Дівчина задумалася про щось.
– У нього і квартира двокімнатна, тільки там ремонт треба робити.
Вони, коли з мамою розійшлися, йому квартира дісталася, а дідусь мамі за пів квартири гроші віддав.
– Ні, Поліно, якщо ви любите один одного, то весілля треба зробити, хай небагате, але треба.
– Любимо, – впевнено промовила дівчина і раптом додала. – Ми з Миколою до однієї бабусі ходила, вона сказала, що у нас будуть дітки, і ми будемо з ними щасливі…
На обличчі Марії з’явилася загадкова посмішка:
– А цю бабусю, випадково, не баба Параска звуть?
– Так, баба Параска, – здивовано кивнула дівчина. – А ви з нею знайомі?
– У молодості теж ходили до неї, щоб погадала. Вона нам так впевнено заявила – у вас будуть спільні внуки і ви будете щасливі.
– З батьком ходили? – посміхнувся Микола.
– Ні, – на обличчі Марії з’явилася сумна усмішка. – З однокласником перед випускними іспитами. Обманула нас Параска. Пішов він на службу, а я вийшла заміж. Більше ми з ним не зустрічалися…
– Маріє Романівно, як же ж так? – з сумом у голосі спитала дівчина.
– Поліно, я впевнена, у вас з Миколою все буде добре.
– Спасибі вам.
– А ти батькам про весілля сказала? – запитала майбутня свекруха.
– Ні ще.
– Ось і давай, клич на наступні вихідні сюди бабусю з дідусем та батьків!
– А якщо вони…
– Поліно, завтра скажи їм усім, про це! У п’ятницю подзвониш і скажеш, що вони відповіли.
– Добре, Маріє Романівно!
…Зрозуміла Марія, що клопіт із підготовки до весілля ляже, в основному, на її плечі. Так само зрозуміла, що одна весілля не витягне.
З’їздила до своїх батьків. Вони обіцяли трохи допомогти грошима і з підготовкою. Обіцяли й у суботу прийти з майбутніми родичами познайомитися.
Зв’язалася з колишнім чоловіком. Той сказав, що на весілля не приїде, але грошей обіцяв надіслати.
Марія розуміла, що багато не надішле, мабуть дружина його й так дістала вже за ці п’ятнадцять років, поки він аліменти надсилав…
У п’ятницю ввечері подзвонила невістка:
– Маріє Романівно, завтра бабуся з дідусем прийдуть і тато.
– Поліно, це вже добре. А мама?
– Я їй дзвонила. Завтра вона не прийде, але обіцяла грошима допомогти і на весілля приїхати.
– Тоді завтра до третьої підходьте!
– Добре.
Марія поклала телефон на стіл і стала в думках прикидати, скільки треба грошей і скільки набереться:
– Будемо рахувати по двадцять чоловік з кожного боку, значить сорок.
За найскромнішими підрахунками – це тисяч триста треба плюс мінус. На одяг молодим та на обручки ще. Гроші про всяк випадок. У нас із сином трохи є. Мій батько щось знайде. Якби ще колишній надіслав. Не надішле стільки… Сумніваюсь, що й родичі нареченої багато наберуть…
І тут вона задумалася про важливішу проблему:
– А де молоді житимуть. Не в орендованій же ж. У дідусів із бабусями, і у наших, і у її двокімнатні. У її батька також двокімнатна, і в мене. Чотири двокімнатні квартири, а жити молодим нема де!
Значить, житимуть у мене! Кредит вони не потягнуть.
Я також допомогти не зможу. Гаразд, завтра всі разом, щось вирішимо…
Раптом думки пішли в іншому напрямку.
– Так хочеться, щоб син і невістка були щасливі, як їм ця Параска нагадала. А то вийде, як мені з моїм однокласником.
Цікаво, якби я його дочекалася, як би ми з Олежиком жили. Може вже спільні онуки були б, як ця Параска обіцяла.
Я ж їй тоді повірила. Так впевнено вона говорила, що в нас онуки будуть…
…Батьки Марії прийшли вранці. Привезли продукти. Мати стала на кухні поратися.
Марія зранку в перукарню сходила. А як же ж? Треба є справити враження на нових родичів.
Микола теж трохи допоміг і пішов до своєї нареченої. Сказав, що вони всі разом прийдуть пізніше…
…І ось нарешті почувся звук ключа в замку. Вхідні двері відкрилися, і маленький коридор Марії став тісним.
– Доброго дня, Маріє! – сказав дідусь нареченої. – Сергій Трохимович. Радий знайомству!
– Раїса! – представилася бабуся нареченої і якось підозріло подивилася на Марію.
Та й Марії здалося, що вона бачила цю жінку, але колись дуже давно.
Жінки обійнялися. І Марія перевела погляд на батька нареченої, подумки оцінюючи його:
– Підстрижений, поголений, одягнений у все чисте, але якийсь недоглянутий. Схоже, тільки для сьогоднішнього візиту й чепурився… А чому він так на мене дивно дивиться?
Марія теж придивилася до гостя, і раптом застигла від несподіваної здогадки.
– Марійка?! – вигукнув той, не відводячи погляду від її обличчя.
І тут вона точно впізнала його:
– Олег?! Ти?!
– Ви знайомі? – здивовано запитав син.
– Ми навчалися в одному класі…
– Маріє Романівно?! – ахнула наречена. – Мій тато, той самий однокласник?!
– Так…
Вони зробили крок назустріч один одному і нерішуче зупинилися.
Адже від часу їх останнього поцілунку минуло чверть століття.
Багато з того часу змінилося, і зараз вони, як би знову знайомляться, зовсім в іншій якості, і дружні обійми цілком доречні.
Але спогади забирали в ту далеку юність, де їхні стосунки були зовсім не дружні…
– Проходьте! Що ж ми в коридорі стоїмо? – почувся голос Миколи.
– Звісно, звісно, проходьте! – заметушилася господиня.
У залі на гостей чекали батьки Марії. Одразу почали знайомитися, почалася розмова.
Після невеликого застілля почалося обговорення майбутнього весілля.
Вирішували здебільшого Марія та бабусі з дідусями.
Вони, схоже, за онуків переживали більше, аніж батьки.
Іноді у розмову втручалися молоді.
І тільки батько нареченої Олег, мовчав, думаючи не тільки про майбутнє весілля дочки, а й про минуле, коли вони з матір’ю нареченого, були навіть молодші за своїх дітей…
Дочка вмовила його прийти сюди, і він прийшов, хоч і було соромно, а зараз це почуття збільшилося в багато разів. У голову лізли думки, що зовсім не стосувалися весілля:
– Може, правильно зробила Марійка, що не дочекалася мене. Вона он яка гарна, працює директоркою магазину. А я? Два місяці, як за розум взявся… Спробував узятися…
Хоча вона теж зі своїм розлучилася. Видно, і в неї не все гаразд у житті. Наші діти одружуються, нам доведеться часто бачитися… Як родичам…
Зрештою, всі питання було обговорено. Молоді одразу пішли. Почали збиратися і бабусі з дідусями. Вийшов у коридор і Олег, і тут до нього підійшла Марія:
– Сривай! Зараз одягнуся, підемо погуляємо…
Вони довго йшли мовчки. Розуміли, що стільки тем для розмов і водночас нема про що говорити, адже за чверть століття вони стали чужими.
Мабуть, ця думка була в голові обох.
– Олеже, ти вибач, що я тебе тоді не дочекалася, – нарешті сказала Марія.
– Що про це згадувати? У нас уже діти великі, і раптом узяв жінку за плечі. – Марійко, а давай почнемо все спочатку?!
– Спочатку? – вона задумалася.
Він дивився на її серйозне обличчя і чекав, ніби від її відповіді залежить все його подальше життя.
А може, так воно і було?
І ось на обличчі його однокласниці з’явилася загадкова усмішка і вона кивнула на знак згоди:
– Ну, давай!
…Вони втрьох стояли біля дверей пологового. Марія з Олегом та Микола. Стільки подій сталося за цей рік. Молодята одружилися. Зіграли скромне, але веселе весілля. У квартирі Олега зробили ремонт, і молодята стали жити там, а сам Олег переїхав до Марії.
І ось зараз вони чекають, коли їм принесуть двох їхніх онуків. Так вийшло.
– Олежику, а пам’ятаєш ми з тобою в десятому класі ходили до баби Параски?
– Пам’ятаю. Вона нам ще нагадала, що ми матимемо спільних онуків.
– І вона не помилилася…
Двері пологового відкрилися. Вийшла Поліна і дві медсестри з двома їхніми спільними онуками на руках…