– Ти жартуєш? – здивувався Михайло. – Як таке може бути? Тобі ж лише двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не говорила?
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула у вічі:
– Я переживала, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися.
– А зараз? На що ти розраховуєш тепер?
***
Вони випадково познайомилися. Алла закупалася в гіпермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там – ожеледиця. Дівчина послизнулася і, напевно, опинилася б на землі, якби чиїсь сильні руки не підхопили її в польоті.
– Акуратніше, – почула вона оксамитовий чоловічий голос поряд з собою, – тримайтеся за мене.
Відчувши, що твердо стоїть на ногах, Алла підвела очі на свого рятівника:
– Дякую…
– Що ж ви так навантажилися? – з усмішкою запитав незнайомець, – та в таку погоду?
– Батьків у гості чекаю, – просто відповіла Алла, – їдуть перевірити, як я у місті живу. Ось і…
– Зрозуміло. І далеко вам все це тягти? Може, вас підвезти?
– Ну що ви. Незручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потроху. Он мій будинок – зовсім поряд.
Алла, акуратно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою.
Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно виринала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх видіннях.
«Яка мила дівчина, – думав він, – відкритий погляд, найменше косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледве помітний… І голос… Немов струмочок… Ні, я маю її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поряд…
Михайло не був дамським угодником, швидше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, весь час чекав каверзи.
Причиною тому було нещасливе перше кохання, яке закінчилося банальною зрадою. З п’ятого класу Михайло був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його на службу та пообіцявши чекати, через півроку вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.
Коли Михайло повернувся, вона, ні краплі не соромлячись, видала:
– Михайле, ну не хвилюйся ти так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я й досі тебе люблю. Проте, любити і виходити заміж – це різні речі. Ну що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі або, ще краще – в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні. Я хочу жити нормально. Сподіваюсь ти мене розумієш…
Михайло все зрозумів. Переживав довго. Навіть гульбанити почав. Але потім узяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету.
І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік розмріявся про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мигцем.
А все тому, що на душі потеплішало. Він стільки років цього чекав. І ось тепер – йокнуло. А він навіть її імені не дізнався…
Два тижні Михайло маячив у тому самому гіпермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилась.
Увечері після роботи Алла зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся до неї зі словами:
– Нарешті я знайшов вас!
Впізнавши свого рятівника, посміхнулася:
– А навіщо ви мене шукали?
– Ми забули познайомитись! Я – Михайло, а ви?
– Мене звуть Алла, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Михайле?
– Далі? А далі на нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?
– Не знаю, так несподівано…
– Погоджуйтесь, Алло! – умовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…
Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…
Алла уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…
Вони почали зустрічатись. Майже кожен день. І що більше зустрічалися, то сильніше прив’язувалися один до одного. Їм добре було разом незважаючи на те, що Алла виявилася цнотливою дівчиною, до себе Михайла не підпускала.
Спочатку чоловіка це здивувало, а потім викликало справжнє захоплення. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею і чекала лише на нього!
Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла звозила Михайла до своїх батьків у село.
Там Михайлу все дуже сподобалося. Простий спосіб життя, прості стосунки. Гостинні господарі.
Саме там, у присутності батьків, Михайло зробив пропозицію Аллі…
На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великої урочистості, зате мріє про справжню весільну подорож. Михайло погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався за місяць після весілля.
І ось вже другий тиждень молодята жили разом. Михайло не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах.
В один із прекрасних сімейних вечорів Михайлу здалося, що Алла чимось засмучена.
– Що з тобою, кохана? – дбайливо запитав він. – У тебе все гаразд?
– Нам треба поговорити, – тихо відповіла молода дружина…
– Кажи, я весь в увазі.
– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Алла, насилу підбираючи слова.
– Нормально поставлюся, – Михайло бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…
– Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…
– Алла, не тягни, – Михайло вже почав напружуватися, – ти мене розлюбила?
– Ні звичайно. Тільки… Пробач… У мене є діти… Двоє…
– Що? Ти жартуєш? – здивувався Михайло, – як таке може бути?
– Я не жартую…
– Але ж тобі всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не говорила?
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула у вічі:
– Я переживала, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружитися.
– А зараз? На що ти розраховуєш тепер?
– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…
– Пробачу?! Я? – Михайло все ще не вірив у те, що почув…
– Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він покинув мене. Запереживав. Адже мені всього сімнадцять тоді було. Коли народився син, він одумався, вибачення попросив. Я пробачила. Ми почали жити разом. Ще за рік донька народилася. А він, доки я вагітна ходила, іншу собі завів. Оленці шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер вже із двома дітьми.
– І де ж тепер твої діти? Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…
– Діти поки що живуть у родичів. Своїх дітей вони не мають, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.
– А батьки, що ж? – Не вгамовувався Михайло. – Невже не шкода онуків?
– Вони їх регулярно відвідують, але брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.
– Ясно. Сімейка – та ще…
– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так сталося. Зауваж, адже я не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов.
– Так вже…, – упустив Михайло. – І невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою цнотливість…
– Я просто переживала сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде.
– А в нас вийшло?
– Звичайно! Ми ж любимо одне одного!
– І ти можеш це говорити після такого обману? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!
– А що змінилося? Це було єдине, що я ховала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.
– Тобто якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А якщо відмовлюся – значить ні?
– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. От і все. Якщо хочеш, я навіть не зустрічатимуся з ними.
– Іншими словами, ти готова відмовитися від своїх дітей заради мене?
– Готова.
– Але ж це погано! Невже ти не розумієш?
– Просто я дуже люблю тебе…
Михайло більше не міг цього чути. Він взяв куртку і вискочив із квартири.
Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтись.
Потім вирішив зайти до матері. Йому просто треба було з кимось поговорити.
– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Михайлоа, – тут ти сам маєш вирішувати.
– Що вирішувати, мамо? Адже я заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.
– Тоді не поспішай щось робити. Подумай! Хоча… Не уявляю, як ти житимеш із людиною, здатною на таке…
– Я теж не уявляю…
– То, може, краще вам розлучитися?
– Я люблю її, мамо…
– Тоді не знаю…
Михайло залишився із дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:
– Не хочу перекладати на тебе таку відповідальність, – сказала вона спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми їх відвідуватимемо.
– У якій якості? – стомлено спитав Михайло. – Вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.
– І нехай. Їм там добре, я певна. А це найголовніше.
– Дивись сама, – кинув у відповідь Михайло і більше не повертався до цієї теми.
До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина порається з ними, Михайло мимоволі думав:
– Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? Раптом зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і нашу дитину сюди відвезе?
Через рік Михайло подав на розлучення.
Не зміг так жити.
Та й любов кудись зникла…