– Михайле, Михайле, чого у вас двері відчинені? Сину. Ти де? Чому ти мене не зустрів? Та що таке. Оксано? – вигукувала Тетяна Дмитрівна, зайшовши в квартиру сина.
Оксана вийшла з ванни.
– Тетяна Дмитрівна? А Михайло не казав, що ви приїдете, – невістка відвертала від неї обличчя.
– Ану підійди сюди! Що це? – Свекруха повернула обличчя Оксани до себе, і глянула під око.
– Вночі дверей не побачила, – відповіла невістка.
– Розказуй тут. Де Михайло? – вигукнула Тетяна Дмитрівна.
Оксана показала на диван.
– Ану підйом! – вигукнула вона.
– Мама? Що ти тут робиш? – по Михайлу було видно, що вчора він добряче загульбанив.
– Це ти що тут робиш? Чому не зустрів? – запитала Тетяна.
– Так ти завтра тільки приїжджаєш, – зробив здивоване обличчя Михайло.
– “Завтра” вже настало, – єхидно усміхнулася Тетяна Дмитрівна.
– Так? – нічого незрозумів син.
– Оксано, йди сюди. Покажи йому своє обличчя, – покликала невістку свекруха.
– А що я там не бачив? – здивувався Михайло.
– Не бачив, макіяж у неї новий, модний. Добре робиш, якісно, – суворо глянула на сина мама.
– Мамо, перестань до мене так говорити. Подумаєш виховав трохи, сама винна, – сказав Михайло.
– Сама винна? І в чому її вина? – здивувалася Тетяна Дмитрівна.
– Ну, чоловіка ж треба по-хорошому з роботи зустрічати, – почав Михайло.
– Де ти таке наслухався? У майстерні своїй?
– А що? Віктор завжди так із дружиною. Зате вона в нього, як шовкова, ходить. Обід гарячий на роботу несе. А цій все ніколи, – сказав ображено Михайло.
– Оксано! Речі збирай. – сказала свекруха.
– То це ж моя квартира. – тихо сказала Оксана.
– Його речі збирай, він у гаражі житиме, – раптом сказала свекруха.
– Мамо, ти що? – здивувався Михайло.
– А ні що, – відповіла йому мати, – Оксано, чого стоїш. Він вже йде, речі давай його.
– Мамо, ми самі розберемося, – вже тихо сказав Михайло.
– Ключі сюди. Швидко. А тепер йди. До мене додому можеш навіть не приходити. Я не пущу. Живи в гаражі чи у Вітьки свого. Він розумний. А в тебе своєї голови нема, – Тетяна показала синові на двері.
Михайло пішов. Матері він не перечив.
– Ну, чого стоїш, – звернулася свекруха до Оксани, – давай чай пити. Я пирогів привезла.
– А як же, Михайло? – нерозуміла нічого Оксана.
– Михайло? Нічого з ним не станеться без пирогів. Посидить у гаражі без обідів. І не надумай йому їжу носити і назад кликати. Хай подумає. Тиждень чи більше. Прибіжить сам потім. А я в тебе поживу, не виженеш? – усміхнулася свекруха.
– Ні звичайно. Живіть, – усміхнулася у відповідь невістка.
Оксана взяла відгули, з таким макіяжем на роботу ходити не можна.
– Ти йому спуску не давай, – вчила її свекруха, – якщо що – за двері. Але я думаю йому цього вистачить. Він взагалі тихий. Це Вітька все. Вчить його незрозуміло чого. У нас із його батьком приблизно так починалося. Я на дух не переношу гуляк. Якось прийшов загулявший, другий раз прийшов. А втретій, я додому не пустила. Тобі краще – квартира твоя. А я його з його квартири виставляла. На лаві біля будинку спав. А потім і каже: “Що ж ти мене соромиш? Як можна на лавці спати?” “Якщо соромно – закінчуй з своїми загулами.” І закінчив. А теж дружок був, як Вітька. Змінив роботу і про друга забув. Михайлу теж треба подалі від Вітьки триматися.
Минуло три дні. Пролунав дзвінок у двері. Це була Катерина, дружина Віктора.
– Оксано, там наші… в гаражі. Ходімо швидше.
– Стояти, – зупинила їх свекруха, – все добре?
– Так, – відповіла Катя.
– Викликати когось потірбно? – запитала Тетяна Дмитрівна.
– Ні. Навіщо? – здивувалася Катерина.
– Ну, тоді все добре, – видихнула Тетяна.
– Та ж доброго, ваш Михайло звільнив мого Віктора, – вигукнула Катя.
– Має право. Він головний, – усміхнулася Тетяна Дмитрівна.
– Та ну вас, – Катя пішла.
За годину прийшов Михайло.
– Я все зрозумів. Пробачте мене. Оксано, вибач. Я Віктора вигнав. Все. Більше ніяких гулянок. Сам працюватиму. Можна я повернуся? – тихо сказав Михайло.
– Добре, мені час додому, затрималася я тут у вас. Сина побачила. Добре у вас все. А якщо що, приїду, – Тетяна Дмитрівна посміхнулася Оксані та пішла до дверей.