Юра й Марина разом були вже давно. Якщо рахувати з дитячого садка, де вони були в одній групі, то вже років сорок.
Потім так вийшло, що в один клас пішли. А до закінчення школи вже міцно дружили.
Щоправда, Марина за вищу освіту братись не стала, а пішла в училище, а от Юрій вступив у медичний інститут й успішно його закінчив.
Працювали вони теж разом. Марина медсестрою, а Юрій Миколайович шанованою людиною став.
Працював хірургом, потім став начальником відділення, і ось уже як два роки як головний лікар.
Посада клопітна, відповідальна й нервова. Не те що у Марини.
Їй всього лише призначення лікаря виконати, процедуру якусь зробити і все.
Не важливо, що Марина Віталіївна теж стала старшою медсестрою, і турбот їй, звісно, побільшало.
Однак це в жодне порівняння не йшло з відповідальністю, яка була на її чоловікові.
Діти виросли, стали практично самостійними, жили окремо. У подружжя життя в основному теж проходило на роботі, і про те, що Юрій Миколайович завів собі коханку, Марина, як порядна дружина, дізналася останньою…
…В той день Марина була вдома. Вона вирішила попрасувати сорочки чоловіка.
Жінка увімкнула праску і щойно взялася до роботи, як у двері хтось подзвонив.
Марина відставила праску і пішла в коридор. На порозі стояла якась гарна молода незнайомка в коротенькій спідничці.
– Здрастуйте, Марино! А я Вероніка, – заявила з порога жінка. – У мене до вас є прохання. Відпустіть, будь ласка, Юрка.
– Куди відпустити? Навіщо? У відрядження в область, чи що? – не зрозуміла Марина.
– Яке відрядження! – раптом обурилась гостя. – Ви що, не розумієте? До мене відпустіть! Ви ж його тягнете назад. А Юрчику потрбно рости!
Марина аж присіла від несподіванки.
Тільки після цих слів до неї дійшла вся абсурдність ситуації, але сваритися й виправдовувати коханку чоловіка вона не стала.
– Ну, якщо я його, як ви кажете, тягну назад, то бажаю вам удачі! Забирайте цей цінний кадр, який так потребує зростання!
– У сенсі ви його відпускаєте?
– Звісно, дорогенька, відпускаю! Тільки дозвольте поцікавитися: ви ким працюєте? Невже у нашій лікарні? Щось я вас не знаю!
– Звісно, не знаєте! Я в адміністрації працюю. Ми з комісією ремонт відділення приймали. Там і познайомились із Юрчиком…
Марина слухала гостю одним вухом і поки та говорила, запропонувала їй чай, бігала від однієї шафи до іншої.
– Так, ось його сорочки, одяг… Правда попрасувати не встигла… А, втім, навіщо вам, ви ж все нове, мабуть, купите!
Не забудьте, краватки він носить тільки зеленого відтінку – під колір очей.
Краватки я вам покладу, нащо даремно купувати. Берегти треба сімейний бюджет.
Штани Юрко прасувати не вміє, тож доведеться вам. І сорочки. А–а–а, до речі, а скільки вам років, дорогенька? – втомлена від біганини по квартирі Марина теж сіла на кухонний диван і налила собі чаю.
– Двадцять п’ять, а що? – здивовано підняла нафарбований брови Вероніка.
– Так вам ще ж дітей із ним народжувати, а в Юрочки проблеми є деякі… Знаєте, по чоловічому… Але то таке.
Вероніка зніяковіла і почервоніла.
– Так от, я вам тут теплі штани поклала, щоб Юрій Миколайович себе поберіг! – Марина потрясла перед дівчиною розтягнутими в колінах штанами. – Ну, та це не найголовніше. Ось! – і Марина виставила перед Веронікою величезну коробку з ліками.
– Тут все найнеобхідніше. Головне, нічого не переплутати, в якій послідовності йому все приймати і по яких днях. Та ви не хвилюйтеся, я вам все докладно на листку напишу!
Поки дівчина сиділа здивовано округливши очі, Марина видавала їй все нову і нову інформацію про чоловіка.
Про те, що він любить на сніданок, що замість цукру він любить у чай мед класти…
Приголомшена гостя мовчки слухала плутаний монолог Марини, а потім заявила:
– Ви мене ось цим усім, – вона обвела рукою складені в купу речі. – Не налякаєте. Ми з Юрочкою любимо один одного!
– Та заради Бога, – Марина сплеснула руками. – Любіть собі на здоров’я. Просто я для нього, мабуть, відпрацьований матеріал. До того ж я проста медсестра. А ви в адміністрації, молода, кар’єрне зростання і таке інше…
Загалом від Марини дівчина пішла з порожніми руками. Нічого не взяла із запропонованого.
Але Марина все одно склала у величезну дорожню сумку всі речі любого чоловічка, а коли він прийшов додому, виставила його разом із ними за поріг, побажавши на прощання пакого кохання.
Чоловікові нічого не залишалося, як прийти з усім скарбом додому до коханки.
На роботі Марина з Юрієм поводилися, як нічого й не було. Ніхто навіть не здогадувався, що вони розбіглися. А через два місяці Юрій спробував повернутися до дружини.
– Ні, – сказала Марина. – Другого твого пришестя я вже не переживу. Та й я тут подумала, виявляється, мені й одній непогано живеться.
Не треба ні за ким доглядати, сорочки прасувати, краватки під колір очей підбирати, сніданки готувати й бігати по всьому місту шукати, де найкращий мед продається!
Сьогодні Вероніка, завтра якась Анжеліка зʼявиться. А дітям я сама все поясню.
Юрій орендував квартиру неподалік і ні про яких Веронік–Анжелік більше не думає.
Сам собі штани прасує і сніданки готує.
А Марина, тим часом, просто розквітла. Кажуть, до неї один розлучений лікар став залицятися… І, кажуть, що Марина дуже щаслива…