– Сашко, а чого валіза у коридорі? Тільки не кажи, що тебе знову на всі вихідні у відрядження відправляють! Ми на дачу збиралися. Ну, що ти мовчиш? Скажи начальникові, нехай Бондаренка вашого посилає! — гукнула Марина з коридору, намагаючись дочекатися відповіді від чоловіка.
Але відповіді не було, тож жінка спробувала гукнути ще раз:
– Сашко, ну ти там заснув чи що? Чого мовчиш? — вона вже встигла зняти черевики і мала намір пройти до кімнати, але чоловік зʼявився в коридорі.
– Привіт, Марино. — похмуро промовив чоловік і нахилив голову.
– Та чого привіт, зранку бачилися. У відрядження чи що, питаю?! – сказала Марина і машинально махнула рукою на валізу.
– Я йду, — похмуро сказав чоловік і спробував протиснутись до вхідних дверей, не дивлячись на дружину.
– Йдеш? — перепитала Марина і посміхнулася чи то здивовано, чи якось збентежено.
– Від тебе йду. Я знайшов собі дівчину, розумієш? – перейшов у наступ Олександр.
– Ах, дівчину! Ну, це я, звичайно, розумію! Як не зрозуміти?! Молоду захотілося? З начальника свого приклад береш?! Ну, давай-давай! Успіхів тобі! — вигукнула Марина, намагаючись стримувати сльози.
– Марино, я зараз не маю наміру з тобою сваритися. Просто ставлю тебе перед фактом і все, — відчутно промовив Олександр.
– Ах, перед фактом! Ну тоді, якщо вже зібрався, то йди і факти свої забирай! Ніхто і не засмутиться! — гукнула Марина в серцях.
Тут стримувати сльози було неможливо, але жінка все одно не хотіла видавати свою слабкість. Вона нахилила голову, відвернувшись до стіни, і просто чекала, коли чоловік взується, візьме чемодан і піде геть.
І ось нарешті вхідні двері зачинилися. Марина підвела голову, машинально руками витерла сльози з обличчя. Чоловіка в коридорі не було, валізи теж. Жінка підійшла до дверей, замкнула замок. На тумбочці у коридорі лежали ключі чоловіка. Марина схопила їх, стиснула в кулак і кинулась на кухню. Швидко відчинила дверцята нижньої шафки і кинула ключі у відро для сміття.
Жінка підійшла до вікна на кухні, подивилася на вулицю. Осінь вже остаточно вступила до своїх прав. За вікном завивав вітер, вікном і металевим карнизом дзвінко падали краплі дощу. Марина раптом подумала про те, що цю осінь та зиму їй доведеться провести на самоті: діти виросли і давно живуть своїми сім’ями, а тепер і чоловік пішов до молодої та красивої.
А ще минулого року все було так чудово. Восени вони з чоловіком їздили до санаторію. Щоправда, лише на тиждень, але все-таки… А потім усі разом відзначали Новий Рік. Марина мимоволі посміхнулася, згадуючи як минулого року Сашко, їхній син Денис та зять Володя усі разом поїхали за ялинкою. Притягли таку величезну — під саму стелю, навіть підпилювати довелося. Але онуки були дуже задоволені та всі були щасливі. А ось цей брелок на ключах у вигляді динозаврика вона сама подарувала чоловікові на минулий Новий Рік.
Вона подивилася ще трохи на вулицю, потім знову підійшла до відра для сміття, дістала ключі і поклала на підвіконня. У сумці, що так і залишилася лежати у коридорі, задзвонив мобільний телефон. Марина була просто впевнена, що дзвонив Олександр. Їй чомусь навіть здалося, що його відхід — це якийсь розіграш.
Жінка швиденько пройшла до коридору, дістала мобільний. На екрані висвітлився номер доньки Наталки. Марина витерла сльози і постаралася взяти себе до рук.
– Так, дочко …
– Мамо, привіт. Ти вже прийшла із роботи? — бадьоро промовила Наталка в слухавку.
– Ну так …, а що? — спитала Марина.
– Мамо, ми з Володею вас попросити хотіли з Олексієм та Оленкою у вихідні посидіти, а то ми працюємо обоє так вийшло. Мені зміну поставили несподівано, а Володя вже про підробіток домовився.
– Так звичайно посидимо! – сказала Марина і схлипнула.
– А у вас все гаразд? Ти плачеш чи що? – перепитала дочка.
– Ні, он цибулю чищу, вечерю готую. — обманула Марина.
Вони розпрощалися з дочкою, і поки що Марина не наважилася нічого розповідати. Але вона чудово розуміла, що рано чи пізно все розкриється. І навіть якщо завтра, коли привезуть онуків, вдасться обманути, що батька теж на роботу викликали чи він поїхав на рибалку, то потім дітям доведеться розповісти всю правду.
А правду Марина розповідати не хотіла. Вона зловила себе на думці, що їй навіть трохи соромно перед дітьми за те, що сталося, хоча по суті вона була в цьому зовсім не винна.
Вони разом із чоловіком прожили довгих тридцять сім років. У житті було всяке, але за зрадами Олександр ніколи не був помічений. Завжди зразковий сім’янин, дружину у всьому підтримував, та й вона його теж. А тут таке сталося…
…Як Марина й припускала, вже за кілька днів діти знали про те, що сталося. Тільки Марина їм нічого не розповідала. Батько сам зателефонував і синові, і дочці.
Наталя та Денис одразу прийняли бік матері, та пообіцяли, що з батьком з цього моменту в жодному разі спілкуватися не будуть, і онукам не дозволять. Але сама Марина була категорично проти таких радикальних заходів. Все-таки дітей він любив, все життя виховував, та й до онуків завжди ставився добре, балував.
Так Марина й залишилася жити одна. Звичайно поступово переживання вщухли, закрутили повсякденні справи. Вона так само ходила на роботу, займалася справами по дому, із задоволенням поралася з онуками. Але за чоловіком все одно дуже сумувала, хоч і злилася на нього за зраду.
…Настав Новий Рік. Діти кликали Марину до себе відзначати, але вона відмовилася, і цього року запрошувати до гостей також нікого не стала. Просто напередодні привітала дітей та онуків. Собі купила маленьку штучну ялинку, вбрала її і поставила на журнальному столику.
Це була перша новорічна ніч, яку Марина зустрічала абсолютно самотньо. Хоч як жінка старалася і не вмовляла себе, все одно плакала. Вона дивилася на маленьку миготливу ялинку – вона була якась фальшива і зовсім не справжня. Зовсім не схожа на ту, яку вбирали минулого року — велику та живу.
Новорічні свята пролетіли одним подихом. Марина знову вийшла на роботу. А одного разу, повертаючись додому, вона помітила, що на лавці біля будинку сидить Сашко…
– Привіт, Марино … – чоловік відразу ж встав, як тільки побачив дружину.
– Ну, привіт. Розлучення прийшов просити? Так мене й умовляти не треба. Я згідна! – сказала Марина єхидно.
– Марино, я не сваритися прийшов. Я це … Загалом, давай помиримось і прийми мене назад. Я зрозумів, що не можу без тебе, і ніхто інший мені не потрібний. Та й діти з онуками — це найрідніше, що маю.
– Бач, як ми заговорили! А ще недавно з грізним виглядом валіза збиралася, та перед фактами мене ставив. А що таке? Молодій не сподобався чи вона тебе чимось не влаштовує? То ти собі іншу знайди — он їх скільки ходить! — сказала Марина і відразу зловила себе на думці, що говорить вона надто голосно, стоячи на вулиці біля будинку.
– Марино, ну я ж по-доброму прийшов… – сказав Олександр.
– Ось як по-доброму прийшов, так по-хорошому і йди, любий мій! – сказала Марина і пішла у бік під’їзду.
З вікна вона дивилася, як чоловік ще приблизно півгодини посидів на лавці, опустивши голову. Потім чоловік підвівся і повільно пішов геть. У душі у жінки боролися два суперечливі почуття: з одного боку вона злилася на чоловіка, з іншого — це була рідна та близька їй людина.
За кілька днів Марина сиділа на роботі. На телефон надійшло повідомлення від чоловіка:
«Марино, я в палаті. Приїдь швидше, будь ласка. На роботі біда трапилася».
Усередині жінки все колихнулося. Вона кинулася в кабінет до начальника, відпросилася і побігла на автобусну зупинку. Не пам’ятаючи дороги вона дісталася палати, а в голові в неї крутилася тільки одна думка — аби ще застати чоловіка.
Марина вбігла забігла в лікарню, одразу метнулася до стійки реєстрації.
– Дівчино, привіт! Мельник… Олександр Мельник надійшов до вас кілька годин тому. Як він?
– Так… Мельник… так, є таки… — медсестра не встигла договорити, Марина зупинила її.
– Можна мені його побачити? — стривожено сказала Марина.
– У палаті він. Побачити можна. Верхній одяг знімайте, он бахіли і халат. Я проведу вас. — спокійно сказала медсестра, дивлячись на Марину.
Але сама Марина не помічала нічого довкола. Вона думала лише про те, щоб поговорити з чоловіком, побачити його.
– Он прямо коридором сьома палата … – сказала медсестра і пішла.
Марина кинулася до палати і ривком відчинила двері. Перед її очима постала картина — чоловік із замотаною рукою сидить навпроти якогось чоловіка, в руках обох було по віялу карт.
– Марино? — запитав він.
– Сашко! Ти сказав, що в тебе щось серйозне сталося… А ти виходить обманув чи що? — обурено спитала вона.
У повітрі повисла пауза.
– Я ж як не розумна мчала з роботи, місця собі не знаходила, а ти тут у карти граєш …
– А я що?! Це он все Петрович, він придумав.. Він і каже, мовляв дзвони до дружини, привід із дружиною помиритися буде. А проблема і справді є, – сказав чоловік і показав на руку.
Марина, схлипнувши раптом, і кинулася до чоловіка і почала його обіймати.
– Ну ось, Сашко, я ж казав, що спрацює, а ти не вірив… – сказав колега Олександра Євген Петрович. – Жінки, вони жалісливі…