Най-най-най Марія вважала себе за замовчуванням. Красива, розумна, найкраща співробітниця. Колектив же ж бачив її зарозумілою та злою панянкою.
Так, діло своє вона знала. Але не більше. Незамінною точно не була. Хіба тільки чарівною. Є такий типаж жінок – завжди виглядають так, наче йдуть на свято. Макіяж, укладка, стильний одяг. Примхливий вогник і смішки в очах – мовляв, давай, спробуй мене взяти, я тобі влаштую.
Жінки її недолюблювали, у тому числі тому, що чоловіки мимоволі втягували животи і ставали струнко, коли вона проходила повз.
Того чудового червневого ранку Марія знову вийшла в останній момент, ще п’ять хвилин – і запізнення на роботу гарантовано. Залишалося одне перехрестя і, як на зло, через поворот виїхала поливальна машина.
Ті дорогоцінні хвилини були втрачені…
– Начальство не спізнюється, а затримується, – весело сказала собі Марія, хоча внутрішньо напружилася.
Саме сьогодні запізнюватися не хотілося: до роботи повинен взятися новий головний інженер, відома в галузі особистість. За вдачею, кажуть, ще той.
Але робити нічого. Краще почекати, аніж з’явитися перед очима нового керівника мокрою.
До офісу Марія майже бігла, але в будівлі знизила швидкість і, як завжди, гордо пройшла коридором до свого кабінету. Все одно запізнилася, чого тепер метушитися?
Проходячи повз відкриті двері приймальні, вона почула:
– А це хто така? Економістка?
Перший раз у житті у Марії перехопило подих. Вона мимоволі прискорилася, прослизнула мишкою до свого кабінету і вдала, ніби старанно працює.
Новий керівник зайшов через хвилину:
– Здрастуйте, Маріє Максимівно. З сьогоднішнього дня запізнення скасовуються. Керівнику треба приходити раніше за підлеглих, а не пізніше. Всі регламенти та вимоги тепер не пустий звук. Сподіваюсь ви мене зрозуміли.
Чутки не брехали. Головний справді виявився з характером.
Невиконаний у строк звіт, найменше запізнення, помилка у кошторисі, неправильне оформлення – будь-який промах виводив Євгена Петровича із себе.
Він вимагав досконалості, але треба сказати, був професійним, справедливим, послідовним, і до себе строгим не менше. Улюбленців не мав – до всіх ставився однаково жорстко.
Вперше в житті Марія зустріла начальника, який аргументовано дав зрозуміти, що вона не най-най. Він одразу бачив помилки, публічно вказував на неї, не шкодуючи гордості.
Через пів року у Марії реально почали здавати нерви.
Вона дні до відпустки рахувала. Добре хоч, за графіком, у неї залишилося два тижні в грудні. Путівка в Єгипет була дуже вчасною.
Літо серед зими, готель чотири зірки, все включено… Ніяких ранніх підйомів, звітів, нарад і начальників, які сваряться через нісенітниці.
Казка!
Серед ночі Марія прокинулася в холодному поті – за стіною гримів знайомий голос.
– Ну ось жахи вже сняться, – подумала вона крізь сон.
Жінка поклала подушку на вухо і знову заснула. Вранці Марія не повірила своїм вухам… Знову голос начальника!
– Здалося! – заспокоювала вона себе. – Ну, не може тут бути Євгена Петровича, бо цього не може бути ніколи!
На сніданку Марія насолоджувалася десертом і теплим сонечком.
Раптом позаду почувся голос. Марія глянула туди і ледь не поперхнулася від побаченого.
Посміхаючись, Євген Петрович ішов до неї…
Марія оторопіла.
Вона дивилася на начальника, а в голові була одна-єдина думка:
– Пропала відпустка.
Коли він підійшов до столу, жінка навіть «здрастуйте» не змогла вимовити. Так і застигла з ложкою десерту в руці.
Євген, здається, анітрохи не здивувався.
Заговорив так, наче зустрілися вони на нараді в його робочому кабінеті:
– Смачного, Маріє Максимівно. Ви снідайте, поспішати нема куди. А потім, якщо не важко, покажете мені околиці… І давайте домовимося – жодного слова про роботу. Добре?
Як не дивно, супутником Євген Петрович виявився чудовим. Розумний, цікавий, ввічливий, галантний. Після обіду запросив разом поплавати у басейні.
Марія думала хвилин п’ять. Прикидала, чи готова побачити начальника в одних плавках, та й сама в купальнику постати перед ним. Погодилася. Зрештою, вона була у чудовій формі. Чого їй соромитись?
Все пройшло природно й невимушено. Євген поводився бездоганно. За купанням пішли спільні екскурсії, водні прогулянки і навіть танці під місяцем.
Це була найкраща відпустка!
Марія, яка мала славу неприступної… Закохалася. Вона вже давно зневірилася зустріти гідного чоловіка. Понад десять років одна. А з Євгеном розквітла, погарнішала, наче цих років і не було!
…Рідні краї зустріли Марію сльотою і вогким вітром. Від різкої зміни клімату підскочила температура.
А так хотілося на роботу – побачити Євгена Петровича!
Приятелька з бухгалтерії зателефонувала запитати про її здоров’я й між іншим сказала:
– У нас зміни. Нашого Євгена перевели. Він, звісно, молодець, але ці його повчання дістали… Тепер можна нарешті зітхнути вільно.
Звістка ошелешила. Приголомшила. Он воно що! Коротка розвага. А вона вуха розвісила…
Колежанка продовжувала щось говорити про останні новини, та Марія вже не чула. Збрехала, що дзвонять у двері, і поклала слухавку.
Як на замовлення, у двері одразу подзвонили.
Запрошували на збори мешканців. Причина – заміна домофону. Йти не хотілося, тим паче можна було послатись на слабість. Але їй було байдуже. Загорнувшись у теплий плед, вона вийшла на майданчик першого поверху.
Хтось підвівся за спиною, Марія невдоволено спробувала відсунутися.
– А як занедужали, то на збори ходити не пасує, – сказав за спиною улюблений голос. – Бракувало ще, щоб сусіди злягли.
Зміни у Марії колеги помітили одразу. Кохання прикрашає жінку. Вона загадково мовчала.
А через пів року вона принесла фото з весілля. Усі ахнули!
Та сама приятелька аж присвиснула:
– Ну ти даєш! Він же ж такий строгий!
– Зате мене не остерігається, – усміхнулася Марія. – Я такого шукала все своє життя…