Марія втомлено поставила пакети перед дверима і спробувала відчинити двері. Замок відчинився, але двері були на клямці.
Жінка почула шарудіння, і двері відчинилися.
– Це мама напевно закрила, вона завжди вдома усі замки закриває, – сказав Леонід. – Вони вже скоро їдуть. Ось чай п’ють.
– А ти що такий схвильований? Щось сталося?
– Потім розповім.
– Добрий вечір. А ви залишайтесь, повечеряємо, – сказала Марія привітно батькам чоловіка.
– Ні. Нам чаю вистачить, настав час додому.
Пара швидко закінчила чаювання та попрощалася.
Марія розібрала продукти, розігріла вечерю. Вони сіли за стіл.
– Ну розповідай. Що сталося, що це за позаплановий візит? Ми ж тільки вчора у них були. Про що ви говорили? І вчора чомусь не поговорили?
– Ти тільки не хвилюйся. Ти цілий день поряд зі мною була, не вдалося їм поговорити.
– Ми з тобою одружені вже п’ять років, які можуть бути секрети.
– Одружені, але живемо у їхній квартирі.
– І що? Мама ж її тобі віддала, тільки переоформити не захотіла.
– Батьки просять за неї гроші.
– Гроші? Вони ж тобі її віддали, ремонт ми зробили.
– Ну ремонт не дуже, косметичний, найпростіший.
– А що ми мали гроші, на нормальний ремонт? Гроші, які нам подарували на весілля, усі в цей ремонт вклали. Навіть медовий місяць був на поклейці шпалер.
– Вони хочуть продати цю квартиру нам.
– Несподівано. А не можна було це при мені сказати?
– Вони подумали, що ми все маємо вирішити самі.
– А гроші їм куди? Навіщо?
– Там історія з моєю сестрою. Має проблеми, купу кредитів, банки просять повернути
– А ми до чого?
– Потрібно терміново брати кредит. Потім батьки на мене все перепишуть.
– Треба оформити іпотеку і одразу всі документи будуть. Ми маємо накопичення.
– Тут таке діло… Нема накопичень, віддав я все. Тепер тільки кредит.
– Як віддав?
– Їм терміново треба було. Дуже терміново.
– А чому мене не спитав?
– Так вийшло.
– А чому б не продати квартиру сестри? Це її борги.
– У неї діти, а в нас ще нема.
– І мабуть не буде.
– Як не буде?
– А ось так. Гроші ти віддав, квартира не твоя. Я одразу тобі казала, що краще жити в моїй двокімнатній квартирі. А ти що? Дружина має жити на житлоплощі чоловіка! А де вона твоя житлоплоща? Де? Добре, що квартиранти хороші, вразі чого зʼїдуть. Ти віддав наші спільні заощадження! Що далі?
– Треба взяти кредит.
– А потім батьки тягтимуть із оформленням квартири? А потім запропонують ще раз тугішу схему?
– Чому ти так думаєш?
– П’ять років тягли з оформленням і що вийшло?
– Треба щось вирішувати. Ми все одно живемо тут. Давай твою продамо.
– Це тобі мама запропонувала?
– Так. Різниці немає. Квартири майже однакові. Ми живемо тут. Так зручніше.
– Якщо я продам свою квартиру, то тільки, якщо цю куплю. Відразу з усім оформленням та за вирахуванням грошей, що ти їм віддав. І вона буде тільки моєю, бо буде придбана на мої гроші! Зрозуміло? Просто так я їм грошей не віддам.
– Ти не віриш моїм батькам?
– Ні.
– Я поговорю з ними.
***
– Марійка. Мама погоджується переписати квартиру на мене, але тільки після отримання грошей.
– Тільки на тебе? На мої гроші?
– Ми ж родина.
– Більше пропонувати нічого не буду. Я збираю речі, тим більше, я тут навіть не прописана. Всю техніку я забираю, в якості компенсації моєї частини накопичень. Це моє останнє слово.
– Куди?
– У мою квартиру. Посудомийка, пральна машина, телевізор, комбайн, кавоварка, холодильник, ну і по дрібниці. Ще візьму ліжко та диван. Це все купували ми. За сумою підходить?
– Мабуть. А я?
– А ти вирішуй свої справи з мамою та сестрою.
– Ти мене кидаєш? У такий момент?
– Можеш залишитися з мамою та віддавати усі гроші сестрі. Ми ж із тобою планували спільну квартиру взяти в іпотеку, а ці здавати. Тепер немає накопичень і немає твоєї квартири.
– Я ж не знав, що так буде.
– У тебе є голова, Леоніде. Думати самому треба, а не слухати маму.
Леонід сів на диван та обхопив голову руками. Батьки із сестрою чи дружина? Мати його з квартирою підвела, підставила, обманула. Він навіть не міг підібрати правильне слово. По суті та й квартири у нього ніколи не було. Чому він раніше про це не подумав?
На нього було шкода дивитися. Марія збирала свої речі. Вона вже повідомила своїх квартирантів. Як тільки вони з’їдуть, вона замовить машину для переїзду. Знову потрібний буде ремонт, але це в міру можливостей.
– Марійка. Я подумав. Ти пробач мені за все. Більше ні копійки їм не дам. Але квартиру доведеться віддати. Не треба викуповувати, хай самі продають. Тільки мене не лишай. Я на всьому заощаджуватиму, піду на другу роботу, і візьмемо іпотеку. Ти згодна? Я хочу жити з тобою.
– Не лишати тебе? Та я й не хотіла. Просто думала, що ти вибереш їх, а на твою родину я не збираюся працювати.
– Я спробую повернути гроші.
– Ти думаєш, твоя мама віддасть? Їх вже напевно немає, якщо твоя сестра має великі проблеми. Звичайно, шкода, але хоч буде тобі наука.
***
Марія та Леонід переїхали. Квартиру залишили повністю вільною. Вивезли навіть меблі, вони її теж купували самі. Зайве продали, а решту перевезли.
– А твоя квартира більша, і лоджія величезна. Помилявся я з розміром.
– Леоніде, це наша квартира. Нашої родини. Поки що на трьох нам вистачить, а потім видно буде.
– На трьох? Це те, що я думаю?
– Так. Я переживала. Не хотіла, щоб ти через дитину зі мною був.
– Не розумна ти моя. Я завжди буду з тобою. Сиди, я все сам. Навіщо ти ще коробки носила?
– Я тільки легені.
– Більше нічого для них. Обіцяю.
***
Мама зателефонувала несподівано пізно ввечері. Вони зовсім забули про неї з переїздом. Леонід хотів їй зателефонувати, що звільнив квартиру, але не встиг. Мама випередила.
– Леонід. Коли ми отримаємо гроші? Чому не дзвониш?
– Ми звільнили квартиру. Можна її продавати. Ти власниця, і вже можеш зайнятися цим. Це ще не все. Гроші, які я тобі дав, треба буде повернути.
– Що? Чому? Кому я продам квартиру? Чужим людям? Чому не тобі?
– У мене немає грошей.
– Нічого я тобі не поверну! Ти мене підставив. Я ж думала, квартира в сім’ї залишиться, а ти що зробив?
– Значить, не повернеш гроші?
– Ні!
– Ну тоді там комуналку за минулий місяць не сплачено. Адже квартира твоя, ми там не живемо. Цього, звичайно, мало за мої гроші, але хоч щось.
– Що? Як ти можеш? Ти не розумний зовсім, таку квартиру втрачати.
– Я нічого не втрачаю. Квартира твоя. А ми собі заробимо. Так, більше за грошима до мене не звертайтесь. В мене інші плани.
***
Минуло п’ять років. Сім’я переїхала у простору трикімнатну квартиру. Леонід дотримався своєї обіцянки. Маля тихо спало у своєму ліжечку, в іншій кімнаті спав її старший брат, батьки пили чай і планували. Тишу порушив телефонний дзвінок.
– Мамо, чому так пізно?
– Є розмова.
– Говори. – Леонід увімкнув на гучний зв’язок.
– Може, я приїду. Розмова серйозна.
– Я працюю без вихідних. В нас контракт. Говори зараз.
– Ти ж знаєш, що за борги сестри довелося продати дві квартири.
– Знаю.
– Їй жити ніде і грошей немає.
– Ваша квартира є. Знімати можна. І працювати їм треба. Гони їх у шию.
– Як ти можеш так казати? Вона має дітей.
– Дітям скільки років? 15 та 17. Навіть вони можуть працювати.
– У вас квартира вільна.
– У нашій ми живемо. А та для нашого сина. Ми її здаємо.
– Значить, не допоможеш?
– Ні. Пам’ятаєш, як ти вчинила? Я нічого вам не винен. Якби не Марія, то я на вулиці був би, а твоя дочка дві твої квартири на вітер пустила.
– Я так і знала. Але ти теж винен, з твоєї вини квартира чужим людям пішла. Ми мали намір отримати більше, а довелося продати за безцінь. Може грошей даси?
– Ні. У мене грошей немає. Якщо особисто тобі потрібні ліки, то я куплю їх. З рештою справляйтесь самі. Ти знаєш мою відповідь, вона не зміниться.
– Дякую. Не треба мені нічого.
***
Втомлена Марія вже заснула. Леонід ніжно дивився на неї та посміхався. Усі спали, а він думав. Як добре, що вона не така, як його сестра. Добре, що він тоді вибрав її, а не пішов на поводу матері.