– Мамо, знайомся, це мій Міша. Наталя Михайлівна насилу утримувала на обличчі посмішку. Але вона повзла і кривилася. Жінка відчувала, що і Міша, і донька Лара все розуміють. – Рада знайомству. Проходьте. – Дякую, – Михайло простягнув майбутній тещі букет. Наталя Михайлівна скривилася і недбало взяла його в руки. Даа… не такого чоловіка вона хотіла для доньки

-Мамо, знайомся, це мій Міша.

Наталя Михайлівна насилу утримувала на обличчі посмішку. Але вона повзла і кривилася, і жінка відчувала, що і Міша, і дочка Лара чудово розуміють: мама незадоволена. А мама була дуже незадоволена!

Проміняти перспективного, багатого, з квартирою та машиною Романа на ось це… Одна професія чого варта – викладач географії. Ну, кому потрібна ця географія сьогодні? Знав би мови, міг би займатися репетиторством. Усі гроші в дім. Але – географія???

Наталя мало не застогнала. Так, візьми себе до рук. Все-таки дочка дивиться.

-Рада знайомству. Прошу, проходьте у вітальню. Зараз Даша вечерю подасть.

-Просила без цього всього – покоївки, куховарки, водія. А то Михайло не знає, як живе заступник голови міста. Але ні, мамі, як завжди, всерівно на думку дочки. Вона ніколи не відмовиться від «статусних» речей.

-Дякую, – Михайло простягнув майбутній тещі букет. Наталя Михайлівна недбало взяла його в руки і тут же передала покоївці:

-Постав де-небудь. То ви працюєте викладачем?

-Так. Я вчитель.

-А чому так? Ви закінчили університет із червоним дипломом. Це дуже похвально. І говорить про незвичайні розумові здібності. То чому ж тоді школа?

-Мій дід викладав географію. Нині на пенсії, господарством займається. Його знає і поважає все наше селище. То чому я не можу бути вчителем? Чим погана ця спеціальність?

-Та Бог із вами! Хіба я говорю, що це погана професія? Просто заробітна плата вчителя, це щось настільки ефемерне… А моя Лариса завжди жила за дуже хороших умов! Чи зможете ви дати їй щось, до чого вона звикла?

-Мама! Припини, будь ласка! Зрештою, це наша справа. Міша, звісно, ​​не олігарх. Але для мене найважливіше – його ставлення до мене! Та й я взагалі маю професію.

-Ларисо, не сміши мене. Ти художник. Вибач, звичайно, але я не перешкоджала твоєму захопленню, бо вважала, що ти знайдеш собі гідну пару. І тобі не доведеться малювати портрети за гроші!

-Так. Зрозуміло. Що ж, мабуть, я піду. Мабуть, у цьому будинку людей цінують насамперед за їхнім прибутком.

-Міша, почекай!

-Ларисо, нехай іде.

-Мамо, як ти могла? Ми прийшли познайомитись, поговорити. Я люблю його і обов’язково вийду за нього заміж!

-Ну ну. Люблю. А знаєш, я, мабуть, не перешкоджатиму вам. Навіть допоможу спочатку. Я не казала тобі, але нещодавно купила квартиру…

-Квартиру???

-Нічого особливого – двокімнатна в центрі. Хотіла подарувати тобі на весілля. Але якщо ти пішла своїм шляхом, я поки не дарую її, а пускаю вас на квартиру.

-Мамо, що це означає?

-Візьми ключі, поживіть разом, подивіться, як це – жити на зарплату вчителя та художниці.

Лариса наводила лад у своїй квартирі. Вона була впевнена, що мати обов’язково подарує її молодим. Вона ж купила її для дочки!

Щоправда, Михайло не був у захваті від такого подарунку.

-Ларочка, вибач, я не хочу бути зобов’язаним твоїй мамі нічим.

-Але ж нам треба десь жити?

-Поки що знімемо невелику квартиру. А потім візьмемо іпотеку…

-Міша, але навіщо? Навіщо створювати собі труднощі? Квартира вже є. Мама все одно віддасть її нам. Коли побачить, який у мене чудовий чоловік…

-Саме так. Я не хочу, щоб вона вирішувала: чи чудовий, чи ні. А якщо їй щось не сподобається, то мені вимітатися?

-Ну, що ти таке кажеш? Мама зовсім не така погана, як ти її уявляєш!

-Ларисо, я прошу тебе, давай таки не будемо зв’язуватися з твоєю мамою.

-Гаразд, давай поговоримо про це пізніше.

Наталя Михайлівна справді була не поганою. Вона була справжньою експерткою у фінансах, і у чиновницьких справах. Про таких кажуть: по головах піде, аби добитися бажаного. І заміж вона вийшла за великого чиновника, який був набагато старшим за неї. Чоловік допоміг дружині просунутися кар’єрними сходами і його не стало. Залишив дружину з донькою і досить велику спадщину.

Наталя була розумна і досить гарна. Незабаром вона зайняла посаду заступника голови міста. Подейкували, що вона так би мовити не гребувала різними методами, щоб цього досягти.

Дочка Лариса була її гордістю. Дівчина росла красивою, розумною і, як казали викладачі, талановитою. Наталя виводила її «у світ», і із задоволенням відзначала зацікавлені чоловічі погляди молодих політиків та бізнесменів. Вона вже й зятя придивилася – сина місцевого олігарха Романа. А тут, на тобі, якийсь нікому не відомий Міша…

Лариса змахнула останні порошинки зі столу і озирнулася. Краса. Зараз вона приготує щось смачненьке, Міша прийде з роботи. Вони повечеряють, сядуть на дивані. Наречений розповість про те, як минув його день. Вона – про своє. Це буде тихий, сімейний вечір. Тільки для них…

Звук домофону пролунав несподівано. Дивно, для Михайла ще зарано.

-Хто там?

-Мені б Мішу.

-А його ще нема. Вибачте, ви хто?

-Я – мама його. Ось у гості приїхала. А мені його хазяйка сказала, що про переїхав. Подзвонила Мишкові, він мені адресу дав. Сварив, що не попередила, а я хотіла сюрприз зробити, – жінка говорила ще щось, але Лара вже натиснула кнопку «відкрити». І побігла сходами вниз.

До під’їзду входила жінка. Повненька, в яскравій сукні, з волоссям, забраним у пучок. У руках – дві величезні сумки.

-Ви Валентина Петрівна?

-Ага. Я це. А ти – Лариса? Ой, я на фото бачила, що ти красуня. Але в житті ти ще краща! Дай обійму тебе, дочко.

Лариса підхопила сумки:

-Ой, тяжкі які! Що це?

-Як що? Гостинці вам. Сало там, солоне, огірочки, помідори. Зараз картоплі відваримо, смакота…

Вони увійшли до квартири.

-Ви проходите, там – ванна. Там – кухня. А там – спальня.

-Ох ти, краса якась. Меблі нові. А крани які, аж чіпати лячно…

Лариса дивилася на жінку, слухала її говірку і розуміла, наскільки ж вони різні: мама Михайла та її, мама Лариса.

Але, нічого, головне, що діти люблять одне одного.

-А я Мишкові щось кажу: «Ти дивись, вона дівчина вихована, освічена. Ти вже, синку, постарайся, сподобайся нареченій, як треба. Ти в мене хлопець розумний, червоний диплом як-не-як. Та я намагалася тебе правильно виховати».

Гримнули вхідні двері.

-Лара!

-Ой, мамо, привіт!

-А що це в тебе двері навстіж?

-Я закрити не встигла. Ось, знайомся, це Мішина мама – Валентина Петрівна.

-Ой, свахо, люба! Як я рада, що ми нарешті познайомилися! – Валентина Петрівна, простягнувши руки, йшла назустріч Наталії Михайлівні. – Давай, обіймемося по-родинному!

-Давайте без цього, будь ласка, – Наталя практично відсунула від себе Валентину, – Обійдемося без обіймів.

-Мамо, Валентино Петрівно, а давайте вечеряти! У мене сьогодні курка у кисло-солодкому соусі. Міша таку дуже любить.

Лариса сяяла посмішкою, намагалася згладити незручність ситуації.

-Проходьте, будь ласка у вітальню, я подам!

-Навіщо у вітальню? А кухня нащо? – Валентина Петрівна здивовано дивилася на майбутню невістку. – Я гостинці розпакую. Чого ж у залу тягти?

-Там стіл більший, зараз Мишко прийде, буде набагато зручніше. А давайте я вам поки що презентацію зроблю. Ми з Мішою їздили на вихідних у парк-музей, стільки фото гарних зробили!

Лариса літала квартирою. Поставила презентацію на телевізорі. Валентина одразу забула про Наталю, сиділа, охала, сплескувала руками:

-Краса якась! А наші, наші! Красені просто! Ой, Лара, як ти добре на знімках виходить! тобі б у моделі треба!

Наталя трохи відтанула. Дочка дійсно виглядала на фото чудово. Та й Михайло, треба сказати, виглядав непогано: високий, широкоплечий, білозубий. Вони були гарною парою…

-А ось і я! – Міша стояв на порозі. – Ой, у нас гості!

-Цікаво, я у власній квартирі, виявляється гість, – Наталя сказала це собі під ніс, але почули її зауваження всі.

-А давайте вже всі за стіл! Будь ласка! – Лариса благаюче дивилася на Михайла: будь ласка, вдай, що ти не почув!

Михайло стримався, промовчав. І всі нарешті сіли за стіл.

-Ой, Міша, яка в тебе наречена молодець. Чистота довкола. А смакоту яку наготувала! А я останнім часом рідко щось роблю. Нема для кого. І картоплі із огірочками вистачає. Добре все своє! Город-то цього року добре вродив. Погода стояла гарна, от і виросло все на диво. Однієї моркви – майже два мішки зібрала. От думаю, порося брати чи не треба? Тобі везти – далеко. А самій мені без потреби…

Михайло щось відповідав матері. А Лариса дивилася на свою. Наталя стримувалася з останніх сил. Але, певне, слова про порося були останньою краплею.

-Ларисо! Ти серйозно зібралася будувати життя із цими людьми? Правильно кажуть: можна вивезти людину із села, але село з людини – ніколи! Подумай які діти у вас будуть! Ти справді відпускатимеш їх до цієї… колгоспниці?

-Не смійте так говорити про мою матір!

-А то що? Образишся і з квартири підеш? Назад, до знімної? Ну ну…

-Мамо, припини!

-Мамо, збирайся, ми йдемо!

-Міша, Валентино Петрівно, зачекайте!

-Та скатертиною дорога!

-МАМА!

Михайло з матір’ю пішли. Лариса плакала у вітальні. Наталя сіла біля доньки.

-Лара, заспокойся. Ти будеш мені вдячна, що я вчасно забрала тебе від цієї людини. Зрозумій, нарешті, ви не пара! Ну, проживете ви рік, два на пристрасті, а потім? Ти справді згодна жити ось так?

-Мамо, невже ти ніколи не любила?

-А як же. Кохала. Тільки у мене вистачило розуму подивитися на життя не через рожеві окуляри. Якби піддалася почуттям, де б я була зараз. Он воно – кохання моє, на місцевому заводі майстром працює. Соромно сказати скільки отримує: тисяч 10, напевно. Ти такі гроші лише на салони витрачаєш. Ну прокинься ти, нарешті!

-Мамо, але ж ти можеш допомогти Михайлу з роботою. Візьми його кудись до адміністрації. Він же розумний, дивишся і вище піде!

-Ох, Ларисо. Неможливо підтягнути людину до свого рівня, якщо їй цей рівень не потрібен. Але для тебе я це зроблю. Принаймні спробую…

Вранці Лариса поїхала до Михайла у школу. Вона хотіла вибачитися за матір і все-таки вмовити його змінити роботу.

Школа зустріла тишею – йшли уроки. Суворий охоронець на вході довго перевіряв її документи, навіть зателефонував до директора. Та, дізнавшись, що прийшла донька Наталії Михайлівни, наказала її пропустити.

Лариса підійшла до кабінету географії. Двері були напіввідчинені. За дверима лунав голос Михайла:

-Географія України настільки велика і різноманітна, що треба купу часу, щоб об’їхати її всю і подивитися всі чудеса природи та ландшафту нашої Батьківщини.

Лариса заслухалася. Як добре він розказує. Здається, що сама бачиш усі краси та дива країни. А ось Лариса завжди відпочивала лише на закордонних курортах. Чому? Їй завжди було нудно просто загоряти на сонці, і вона постійно бігала на всілякі екскурсії. Але того, про що розповідав Михайло, вона не бачила…

А як тихо у класі. Мабуть, дітям теж цікаво, що розповідає їм вчитель. Його мова лилася вільно, без канцеляризмів та заїжджених фраз. Здавалося, що хлопець сам бачив те, про що говорить, і тепер описує свої відчуття.

Лариса тихенько відійшла від дверей. Ні. Вона не говоритиме з ним про зміну професії. Якщо він піде в чиновники, то це буде вже не той хлопець, якого вона покохала. Михайло має рацію: мама – мамою, а своя сім’я – це своя сім’я.

Вона дочекається Михайла, вибачиться за маму. А потім, вони винаймуть квартиру, перевезуть туди небагато своїх пожитків і будуватимуть своє життя. Тому що стосунки – це лише двоє. Ні мами, ні тата, ні друзі, ні знайомі не можуть розбиратися в їхньому житті краще, ніж вони самі!

І якщо є справжнє кохання, ніхто не тягтиме іншого «до свого рівня». Вони просто підуть назустріч…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.