Максим прийшов з роботи в хорошому настрої. Але він знову застав свою дружину сумну. Вона плакала…
…Два роки тому вони одружилися, і почали жити з матір’ю Максима.
Майже через рік Ніна народила дівчинку.
Стосунки зі свекрухою не склалися одразу. Міська дівчина припала не до місця.
Але яка ж вона міська, якщо її батьки живуть у сусідньому селі, звичайний будинок у них, сільський?
А те, що Ніна навчалася у місті, так багато хто там навчається.
Вікторія Максимівна завжди була всім незадоволена, і постійно виказувала синові претензії щодо його дружини.
А коли три місяці тому додому приїхала її донька з двома дітьми, то й зовсім жити стало нестерпно.
Олена не розлучилася, а чоловік її просто виставив. Він працював, а дружина сиділа з дітьми, яким було 2 та 5 років.
Тільки от приходив він з роботи, а у квартирі брудно, їсти не наготовано, і навіть діти не нагодовані.
Він прибирав, готував, годував, знову прибирав. Чоловік намагався з нею поговорити, але все це була марна трата часу і нервів. Жаль було тільки дітей…
Після чергової сварки Олена просто зібрала речі й пішла, залишивши дітей.
– Дістав! – це все що вона сказала на прощання Івану…
…Наступного дня з’явилася мати Олени, і забрала дітей, сповістивши зятя про майбутній суд та аліменти.
От тільки Іван не хотів віддавати дітей…
…– Ну що знову сталося, Ніно? – запитав дружину Максим.
– Я що хатня робітниця? Чому твоя сестра цілими днями вилежується? Діти бігають, галасують. Нашу дитину неможливо спати вкласти, а мені ще працювати треба. Добре хоч вдома працюю на компʼютері…
Мама твоя їй нічого не виказує. Тільки мені! А Олені навіть для своїх дітей ліньки випрати, машинку пральну увімкнути.
Лежить з телефоном. Давай поїдемо в місто, винаймемо квартиру, га? Або до моїх може?
Я тут не можу… Твоя мама мені сьогодні на двері вказала!
Твоя сестра добре влаштувалася у матері під боком. А ще й служницю безкоштовну має!
– Я до твоїх родичів не піду. У вас там і так багато народу…
– Я теж не хочу, але жити вже так не можу. Можна винайняти квартиру і жити окремо. А в нас гроші є. Якщо хочеш жити з мамою, то я піду сама.
Мама все повернула на свій бік, але на Максима це мало впливало.
– Твоя дружина ледача! Не може дітей чимось зайняти, книжки могла б почитати, погратися. Тому вони бігають і галасують. І взагалі вона останнім часом готує дуже погано. Мало! Олена з дітьми живе, а м’ясця готує твоя, як і раніше! Як ділити порції? Невже важко купити?
– Мамо, а Олена у нас ще довго буде?
– Це її будинок.
– Але він і мій. У мене тут сім’я живе.
– Привів сім’ю на мою голову! Я чула твоя в інтернеті працює. Як успіхи? Гроші, каже, має, а м’ясця купити не може. А в Олени з родиною не вийшло. Дай сестрі отямитися. Чого мовчиш? Багато твоя отримує в інтернеті?
– Я не цікавився, це її гроші. Вона на дитину витрачає.
– Так поцікався. У нас у будинку не тільки ваша дитина, а ще двоє. Їм також все треба.
– У них є мати й батько. Мамо, я просив не діставати Ніну. Вона й так усе по господарству робить. Скільки можна?
– Посуд їй ліньки помити, прибрати? Якщо вам недобре, двері знаєш де. Я б на твоєму місці, таку дружину виставила б! Скаржиться вона! Мати в тебе одна. Це неприпустимо про мене таке говорити.
– Ніхто про тебе не говорить поганого. А ось Олена могла б і встати з ліжка і щось робити.
– Нічого, і твоїй нічого не станеться. Коли ж зарплата у тебе? Оленці треба допомогти, коли ще в неї аліменти будуть. А дітям багато треба.
– Мамо, на мою зарплату ми купуємо продукти. І ви, між іншим, у цьому не берете участі. Ось ти куди гроші свої витрачаєш?
– Ти матері шматком хліба дорікатимеш?!
Максим більше слухати не став.
– Ніно, вечеря готова?
– Готова, – витираючи сльози, відповіла вона.
– Ходімо на кухню. Все добре буде. Пам’ятаєш, ми будинок дивилися біля нової крамниці. Його купувати не хочуть, бо там прописано стареньку бабусю. Виписуватись вона не хоче, раптом не приживеться у сина і повернеться. Ціну майже вдвічі знизили, а будинок хороший.
Я вже поговорив із господарем. Він ладен нас туди хоч завтра пустити. А оформимо все згодом. Кредит невеликий буде потрібний, ми ж з тобою гроші відкладали. До завтра почекаємо?
– Почекаємо…
– Досить лити сльози, сідай, їж поки нікого немає. Мʼясця їм мало! Зараз нічого не буде! – сказав Максим, накладаючи їжу в тарілку.
– Сину, а чого це ви нас не чекаєте?
– Вас не докличешся. Я їсти хочу, із роботи прийшов. Тобі накласти порцію?
– Максиме, а що у нас сьогодні ти на роздачі?
– Як ти гарно сказала, прямо як у їдальні. То тобі накласти?
– Ні. Я зачекаю Олену…
– Ну, самі й посуд помиєте.
Максим і Ніна саме відпочивали, коли з кухні почувся якийсь галас.
Олені та мамі не дісталося їжі.
– Мамо, що за шум?! – вийшов з кімнати Максим. – Ніна дитину вкладає.
– Твоя Нінка колись навчиться готувати?! – Олена показала каструлю із одним тільки соусом. – Що це?
Максим здивовано дивився на сестру.
– Соус. Дуже смачний.
– А м’ясце де?
– А ти не будеш соус?
– Ні.
– Ну я тоді доїм. І макарони не будеш? Я такий голодний із роботи прийшов. Все з’їм.
Тут він дістав тарілку, і макарони з соусом швидко зникли. Тарілку закинув у мийку.
Вікторія Максимівна та її дочка ще довго шуміли на кухні. Діти Олени галасували, вони теж були ненагодовані.
Задоволений Максим повернувся до кімнати до дружини.
– А як діти? Ти й їм нічого не лишив?
– Макарони є. І мати є, а ще бабуся. Ти не турбуйся. Твоя дитина нагодована, чоловік теж. Давай спати. Завтра до плити не підходь, у магазин не ходи, збирай речі. Я приїду після обіду, спробую відпроситися.
Максим та Ніна переїхали. Вікторія Максимівна спочатку навіть зраділа.
– Менше народу! А ти ще синку прибіжиш до матері. Мати в тебе одна!
А через місяць вона прийшла до сина із проханням повернутися. Оленка нічого не робить. У будинку безлад. Її грошей на всіх не вистачає.
– А як же ж аліменти?
– Ще немає аліментів. Іванко й дітей хоче забрати. Усе судяться.
– А я б у такої матері сам дітей забрав.
– Не соромно тобі про сестру так говорити?! Повернися додому!
– Що значить повернися?! У мене сім’я.
– Ну поверніться, – неохоче сказала мати.
– Ні, мамо. У нас уже свій дім.
– Свій? Вас просто пустили сюди з жалю.
– Так. А ще продали нам цей будинок. Теж із жалості?
– Продали?! Ви купили?! Де ви взяли гроші?!
– Заробили. До тебе не повернемося.
– Тут же бабуся прописано, раптом вона повернеться?
– А ми все це обговорювали. Якщо повернеться, то вона має свою кімнату. Ми її поки що не займаємо. І бабусю цю бачили. Мила бабуся.
Незабаром мати знову прийшла. Почала скаржитися на Івана. Дітей він все ж таки забрав і подав на аліменти. Тепер Олена не знає, що робити. Вона ж не працює.
– Ну, так нехай починає. Сама винна.
– А може, ти допоможеш їй з аліментами. Ну, щоб борг у неї не збирався.
– Мамо, ти про що?! Її діти, її аліменти, а платити маю я?! Ви нічого не переплутали? Олені давно пора працювати. Я маю своїх дітей.
– У тебе ж одна дитина тільки…
– Незабаром буде і друга.
Вікторія Максимівна так і пішла додому.
А ще через деякий час з’явилася та сама бабуся.
– Ви не думайте, я до вас на тиждень всього. Не назавжди. Чоловіка на цвинтарі навідаю, по подругам пройдусь і поїду. Син у мене добрий, невістка теж. А ви живіть, я не заважатиму, клопоту вам не завдам.
Вона поїхала, як і казала, за тиждень. Обіцяла повернутися через рік.
Ніна народила другу дівчинку. Вікторія Максимівна прийшла привітати її. А коли побачила онучку, то розплакалася. Їй здалося, що дівчинка дуже схожа на неї. Сперечатися з нею не стали. Головне – здоровенька.
З того часу Вікторія Максимівна і до Ніни почала ставитися краще.
А Олена поїхала від матері. Десь працює, платить аліменти, дітей бачить вкрай рідко.
Вікторія Максимівна зуміла домовитись із Іваном. Вона іноді забирає онуків до себе…