Ліза вперто скидала дзвінок, а Микола дзвонив знову і знову.
– Ліза, ну візьми слухавку. Скільки можна? – у кімнату заглянула Марина. – Або відключи телефон, якщо не хочеш відповідати.
Вона голосно зачинила двері.
Ліза відключила телефон і відкинула його в інший кінець дивана.
Вона б зробила це давно, але чекала на дзвінок від Андрія.
Він обіцяв зателефонувати, але пішов другий день, а він мовчав.
А ось з Миколою вона більше не хоче розмовляти, тим більше бачити його. Заради нього вона вилізла зі своєї шкаралупи, в яку сховалась після того, як не стало батьків. А він так підступно зрадив її…
…На вулиці була ожеледиця. Батьки їхали від бабусі. Раптом із провулка вилетів джип і… Прямо до машини батьків.
Мами не стало одразу, а батька вже у лікарні…
Пройшов рівно рік. Раніше Ліза любила Новий рік, з нетерпінням чекала на нього.
А тепер думала про нього з сумом. Тепер він асоціювався з батьками, нагадував про втрату і тугу, що не проходила.
Вона не пам’ятала, як спромоглася закінчити перший курс інституту, як взагалі змогла пережити втрату мами й тата.
До неї переїхала жити тітка Марина, батькова сестра. Вона розлучилася з чоловіком через те, що не могла мати дітей.
– Називай мене просто на ім’я. А то я почуваюся старою тітонькою, – одразу попросила вона Лізу.
Але Марина не змогла замінити маму й батька. І подругами вони з Лізою не стали. Марина прагнула влаштувати своє особисте життя, знайомилася з чоловіками, ходила на побачення.
Ліза не збиралася зустрічати Новий рік. Просто ляже спати і нікуди не піде.
Але Микола вмовив її піти на день народження до його друга за два дні до Нового року.
– У мене є дівчина, а я з нею нікуди не ходжу. Ну що я там робитиму сам? Усі парами прийдуть. Це ж не Новий рік, а день народження. Будь ласка, ходімо. Потрібно повертатися до життя. Думаю, і твоїй мамі не сподобалося б, що ти сидиш удома, – умовляв він.
Останній аргумент здолав опір Лізи, і вона погодилася. Вона одягла ту саму сукню, яку вони з мамою купили спеціально на минулі свята, але вдягнути її Ліза так і не встигла.
– Ти будеш найкрасивіша, – сказала тоді мама.
Сукня справді дуже їй личила.
Марина окинула її прискіпливим поглядом.
– Поки ми живемо разом, я не вийду заміж. Хто на мене подивиться, якщо поряд така молоденька красуня, – вона зітхнула. – А чи не надто вона відкрита? Почекай–но.
Марина пішла в іншу кімнату і незабаром повернулася з тоненьким шарфиком. Він був на тон темніший за сукню, доповнював і відтіняв її.
– Мамі сподобалося б, – подумав Ліза.
– Так краще, – задоволено сказала Марина. – Можна накинути на плечі, якщо стане прохолодно.
Вони з Миколою довго їхали на таксі. Коли увійшли в квартиру, вечірка вже розпочалася. Іменинник свиснув, побачивши Лізу.
– Тепер розумію, чому ти так довго ховав від нас свою дівчину. Не подивлюся, що ти мій друг, відведу, – жартівливо сказав він і помахав Миколі пальцем.
Окрім Миколи, Ліза нікого не знала на вечірці. Поки він був поруч, вона не переживала і була спокійна. Але потім почали танцювати. Її запросив якийсь хлопець. Коли змовкла музика, Миколи в кімнаті не було.
Ліза одразу відчула себе не в своїй тарілці серед незнайомих людей.
Вона пішла по кімнатах у пошуках свого друга. Проходячи повз коридор, Ліза помітила, що вхідні двері не зачинені.
Вийшовши з квартири, вона побачила на сходах Миколу. Він стояв на проліт нижче і самозабутньо цілувався з якоюсь дівчиною, наче вони зустрілися після довгої розлуки.
Вони так були захоплені, що нічого не помічали довкола.
Лізі стало недобре від побаченого. І що ж робити? Залишатися далі вона не могла. Ліза повернулася у квартиру, одягла чоботи й шубку, знову вийшла на майданчик.
Дуже неприємно було дивитися на те як вони цілуються. Ліза зрозуміла, що не зможе пройти повз них.
Їй нічого не залишалося, як піднятися нагору і перечекати.
Рано чи пізно їм набридне цілуватися або хтось покличе їх у квартиру. Вона піднялася на поверх вище. Але й сюди долинали звуки поцілунків і шепіт.
Ліза вирішила підняття ще вище. На майданчику між верхніми поверхами треба було проходити довгою відкритою лоджією. Ліза зупинилася і подивилася вниз, підставивши розпалене обличчя слабкому вітру. Припарковані у дворі машини були схожі на кучугури.
– Навіть не думай! – почула вона строгий голос позаду себе.
І тут же чиїсь сильні руки обхопили її і забрали від огорожі.
Легкий шарфик зачепився за щось, зісковзнув з шиї і, підхоплений протягом, метнувся над краєм лоджії.
Ліза ойкнула і простягла руку, щоб зловити шарфик, але він раптом відчепився і полетів птахом униз.
– Та відпусти ти! – сердито гунула Ліза до хлопця, який все ще тримав її. – Там шарфик! Марина мені влаштує, – з відчаєм сказала вона.
– Вибач, я подумав, що ти хочеш… Той… – з винним виглядом пробурмотів хлопець.
– З чого ти взяв? – здивувалась Ліза. – Я просто задивилася вниз.
Вона все більше дратувалась на хлопця.
– Ходімо і знайдемо твій шарфик!
Хлопець потягнув Лізу з лоджії. Вони спустилися на поверх, де була вечірка. Миколи з дівкою на сходах уже не було. Стало неприємно, що він не шукав її.
Шарфик зачепився за гілку дерева і тріпався на вітрі. Хлопець взявся за нижню гілку, підтягнувся і спробував дотягнутися до нього, але гілка під ним хруснула.
В останню мить він все ж таки встиг зловити край шарфика.
– Вибач, я не хотів, – хлопець простягнув шарфик Лізі. – На тебе сваритимуться? Він якийсь цінний?
– Ні. Просто мені його дала Марина, – Ліза склала шарфик і засунула в кишеню шубки.
– Ти пішла з дня народження? – запитав хлопець.
– А тобі не байдуже? – огризнулася Ліза.
– Ходімо, проведу…
– Я сама, – сказала Ліза.
– Темно вже. Тут поганенький район. Ходімо.
І Ліза пішла за парубком. На дорозі він взяв таксі і сів з нею в машину.
– Я б сама доїхала, – невдоволено зауважила Ліза.
– Куди поїдемо, молоді люди? – весело спитав водій.
Ліза назвала свою адресу.
Досить довго вони їхали мовчки.
– Ти хто хоч такий? – нарешті запитала Ліза.
– Андрій.
Ліза уважно подивилася на нього.
– А я Ліза.
– Чудово! Знаєш, мама завжди казала, що я обов’язково зустріну свою долю. Це ж доля, ти так не вважаєш?
Лізі здалося, що він глузує з неї. Але Андрій говорив цілком серйозно.
– А чому ти про маму говориш у минулому часі? Її вже немає? – запитала вона зі співчуттям.
– Га? Та ні, що ти. Жива й здорова. Вона вийшла заміж вдруге і живе далеко звідси, за кордоном. А я залишився тут із батьком…
За розмовою вони непомітно доїхали до Лізи.
– Дай номер твого телефону. Буде несправедливо, якщо я знайшов тебе і одразу втрачу, – Андрій дістав із кишені пальто мобільник.
Ліза продиктувала йому номер свого телефону.
– Я подзвоню завтра, – наостанок пообіцяв він…
…Минуло два дні, а Андрій так і не подзвонив.
Ліза сиділа на дивані і дивилася якийсь старий різдвяний фільм.
Тітка Марина була на кухні і готувала тарталетки. До неї мав прийти черговий наречений і вона хотіла здивувати його своїми кулінарними здібностями.
Було 31 грудня і Ліза заважати їм не збиралася. Сидітиме у своїй кімнаті або ляже спати…
Раптом у двері подзвонили.
– Лізо, відкрий будь ласка, у мене руки в борошні! – гукнула з кухні тітка Марина.
Ліза пішла в коридор. Їй цікаво було побачити нового залицяльника Марини. Вона відкрила двері й застигла від побаченого!
На порозі стояв Андрій!
– Ти чому скидала дзвінки? Навіщо телефон вимкнула? – замість привітання запитав він трохи ображено.
– Я думала… Я…
Ліза скидала дзвінки, не дивлячись на екран телефону.
– Я вирішив прийти сам. Тим більше, у мене є привід. Ти забула свої туфлі в таксі, – він простяг їй невеликий пакет.
– А як ти… Як ти взагалі знайшов мене? – здивувалася Ліза.
– Я не одразу поїхав тоді. Дивився, у якому з вікон засвітиться світло.
– Лізо, хто прийшов? – почувся з кухні голос Марини.
– Це до мене! – відповіла Ліза.
– Мама? – спитав Андрій.
– Ні. Марина. Сестра батька.
– Одягайся, я зачекаю на сходах. У нас мало часу, – раптом сказав Андрій.
– Я нікуди не піду. Ти нічого не знаєш. Я не можу зустрічати Новий рік, тому що… – від радості, що бачить Андрія, від туги, в якій Ліза жила останній рік, вона схлипнула, на її очах заблищали сльози.
– Ми з друзями просто збираємось у клубі. Тільки свої. Там грає жива музика, – Андрій уважно дивився на Лізу, і їй здалося, що він про неї все знає.
– А що вдягати?
– Що хочеш. У чому тобі зручно, – усміхнувся він.
Ліза пішла у свою кімнату. Через кілька хвилин вона повернулася в джинсах і кофтині персикового кольору. Спеціально не стала вбиратися, але знала, що виглядає чудово.
– Марино, я пішла. Коли прийду, не знаю, – гукнула вона у бік кухні і вийшла з квартири.
У невеликому клубі, куди привів її Андрій, троє хлопців грали на інструментах біля протилежної від входу стіни. Вони зраділи, побачивши Андрія, замахали йому руками, кличучи до себе.
– Привіт, – один із хлопців потис Андрію руку. – А це хто з тобою? – він перевів погляд на Лізу.
– Це Ліза, – Андрій усміхнувся їй. – А це мій друг Віктор, – представив він хлопця.
– Зіграєш із нами? – спитав Віктор.
– Із задоволенням.
Ліза слухала, як Андрій грав на піаніно, і він все більше подобався їй.
– Не сумуєш? Потанцюємо? – запропонував Андрій, закінчивши грати.
Вони танцювали, і Ліза відчувала, як стає тепліше на душі поруч із цим хлопцем.
З того часу вона більше не боялася зустрічати Новий рік.
Марина нарешті вийшла заміж і переїхала до чоловіка. А через рік і вони з Андрієм офіційно одружилися.
– Ти мій янгол, – часто повторювала Ліза. – Тебе мені мама послала на втіху…
– А ти моя принцеса, – відповідав Андрій.