Ліза paптoво зупинилася. І одяг і сумка були обхляпані водою. – Чоловіче? Ви вибaчитися не хочете? – сказала вона чоловіку з валізою. Той повернувся: – А що ж ти стоїш, гaв ловиш, поїзд їде за 5 хвилин. Вона зайшла в поїзд, відкрила своє купе і тут же закрила. Там сидів той самий чоловік

Ліза раптово опинилася в брудній калюжі.

-Що це за, – крикнула вона і встала.

З неї і з сумки текла брудна вода.

-Ей, чоловіче? Ви вибачиться не хочете, – їдко сказала вона чоловіку з великою валізою, який її зачепив.

Той повернувся і гаркнув:

-Сама винна. Стоїш, гав ловиш, а поїзд стоїть всього п’ять хвилин.

Вона ахнула.

-Ну ви і хам. Начебто вже у віці, а ведете себе, як підліток, – і зі сльозами стала відтирати, вірніше розтирати на пальто брудні плями.

-Жіночко, ви куди в такому вигляді? – встала на її шляху провідниця.

Ліза нервово її відсунула.

-У мене квиток є і не дешевий. А в якому вигляді, вас не стосується, – і пройшла повз неї.

Відкрила купе і тут же закрила. Ще раз подивилася в квиток, це її купе. Вона зайшла і кинула брудну сумку на підлогу.

-Ось якщо везе, то до кінця. Все життя мріяла з таким хамом разом їхати.

Чоловік засміявся.

-Не подобається, ночуй в тамбурі.

Вона зло сказала:

-Не дочекаєшся. Краще вийди, я хоч перевдягнуся.

Він хмикнув.

-А я не сором’язливий.

Ліза закричала.

-Зате я дуже. Вийди, прошу по хорошому.

Він засміявся і вийшов.

Ліза почала ритися в сумці. Взяла сумку з тканини, глупа. Майже все, крім топа і коротеньких шортів було мокрим і брудним. Вона переодяглася і подивилася на себе в дзеркало. Для своїх сорока трьох, фігура ще нічого. Вона розстелила мокре пальто на верхній полиці, хай підсохне трохи, може плям стане менше. Головне доїхати і знову з цим хамом не посваритися.

Двері відчинилися.

-Ну що, переодяглася? Ох, Боже мій, заради такого випадку з вами мало таке трапитися. Ви незрівнянні. Особливо з брудними колінами, – і зареготав.

Ліза застогнала.

-І звідки ви на мою голову звалилися? Штовхнув, нахамив і ще сміється, – і стала відтирати брудні коліна.

Він жартівливо представився.

-З хамлом не згоден, визнаю свою провину. Незручно вийшло, але ти сама винна, стоїш як стовп, ні туди, ні сюди. А звуть мене В’ячеслав і не такий я вже старий. Всього лише п’ятдесят виповнилося. Але і ти дивлюся немолода красуня, – посміхався він на повен рот. – А як тебе звати, русалка, – запитав він.

-Та йди ти, зрозумів. Знайомитися ще з ним, – і Ліза повернулася до вікна.

Але В’ячеслава було не зупинити.

-Не хочеш, не говори. Я сам знаю, – загадково сказав він.

Ліза здивовано до нього повернулася.

-Ну і як же, провидець?

Той зробив загадкове обличчя і зробив рухи руками. Закотив очі і глибоким голосом промовив:

-Ти Єлизавета Іванівна. Організатор свят для дітей.

У Лізи від подиву відкрився рот.

-Та нічого, не дивуйся. Я просто твою візитку на підлозі знайшов. Правда брудна, але я прочитав, – заспокоїв він її.

Вона підняла брови.

-Ти ще до того ж блазень. Давай так, ти мене не чіпаєш, я тебе теж. Не розмовляємо про життя і займаємося кожен своєю справою. Йде?

Він кивнув і зробив “дитячі” очі.

-Добре. Тільки ти коліна свої прикрий, а то у мене тиск піднімається.

Ліза вигукнула:

-Ід*от, – і вийшла з купе.

Там було прохолодно і вона зіщулилася. Двоє хлопців проходячи повз, пожартували:

-Пані, а ходімо до нас. У нас тепло і весело.

Вона фиркнула і відвернулася. Підійшла до провідниці і запитала:

-А чай скоро буде?

Та огризнулася.

-Як вода в титані нагріється, так і буде.

Ліза попросила:

-А чи не можна швидше. Холодно тут у вас.

Та нервово відповіла:

Ні, – і глузливо сказала: – Вирядилася, як на море, замерзла вона.

Ліза знизала плечима і пішла.

-Ей ти. Бери постільне, хоч зігрієшся, – крикнула їй провідниця.

Ліза з радістю повернулася і зайшла в купе з оберемком білизни.

В’ячеслав не забув підколоти:

-Треба ж, наша спляча красуня прийшла. Ще другої дня нема, а вона вже в люлю.

Ліза мовчки, не реагуючи, швидко заправила ліжко і з радістю залізла під ковдру.

-А вмитися, зуби почистити? – єхидно сказав він.

Ліза відвернулася до стінки і зробила вигляд, що спить. І заснула, під стукіт коліс.

Прокинулася вона, коли за вікном були сірі сутінки від стуку в двері. Провідниця зі склянками чаю. Ліза із задоволенням сьорбнула ковток гарячого напою. Сусіда не було і її це потішило. Але тут же двері купе відчинилися і В’ячеслав зайшов з повними руками харчів. Ліза проковтнула слину. Вона з ранку нічого не їла і на вокзалі нічого не встигла купити, поспішала. В купе смачно запахло копченим і Ліза знову закрила очі.

Шурхіт паперу і кульків нарешті закінчився і пролунав голос В’ячеслава:

-Ей, Єлизавета Іванівна, досить прикидатися. Сідай, поїмо. Бачу їсти хочеш, але викаблучуєшся. Ну пробач мене, така я вже людина. Нагрублю, потім шкодую. От давай, це буде компенсацією за зіпсований одяг?

Ліза сіла.

-А давай. Це буде чесно. Пальто у мене не з дешевих.

В’ячеслав жестом фокусника дістав ігристе.

-А по трошки? – Ліза безнадійно махнула рукою.

-Та давай вже.

Він грайливо підморгнув їй.

Вранці, намагаючись не шуміти, Ліза одягла сухі, але брудні речі і тихо вийшла з купе. Залишила записку:

-Дякую за вечерю. Прощавайте.

Додому вона доїхала тільки до вечора. Сусідка побачивши її в такому вигляді, ахнула:

-Лізка, ти що? В болоті свято організовувала?

Ліза засміялася, відкриваючи хвіртку.

-Ну щось на зразок того.

Через два тижні їй подзвонили:

-Єлизавета Іванівна, потрібна ваша допомога в організації свята для хлопчика Слави. Ви не зайняті? Якщо ні, чекаємо вас післязавтра в такому то офісі, де обговоримо всі питання і гонорар теж.

Ліза зраділа. Мабуть люди небідні і їй добре заплатять. Вона будучи в минулому вихователем, легко знаходила спільну мову з дітьми. Цього разу вона одягла куртку і взяла з собою шкіряну сумку. Мало що може бути.

В офісі вона довго чекала біля дверей керівника. Секретарка Світлана добре до неї поставилася. Запропонувала каву і печиво. Ось тільки хихотіла часто. Ліза навіть подумала, що вона якась дивна.

Нарешті Лізі дозволили зайти. Вона зайшла і розреготалася.

В’ячеслав в дитячому одязі став на коліно і сказав:

-Тьртя Ліза, виходьте за мене заміж!

Ну як такому відмовиш?

І Ліза погодилася. З таким на пенсії, хоч вона ще й далеко, не занудьгуєш. І такі історії бувають. Незвичайне знайомство і закономірний кінець.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.