Людмила прийшла на збори у школу втомлена. Вона сіла за парту і раптом почула: – З такими успіхами, твоєму Віталіку не місце у нашому класі! – говорила одна з мам до її подруги. – Я б на твоєму місці краще помовчала! – сказала Людмила. – Це ще чого? – обурилася та. – Настя, ми ж сусіди. А стіни у нашому будинку тонкі. Все чути! Настя затихла. Вона почала здогадуватися, про що говорить Людмила

Людмила тільки-но прийшла з роботи. Вона втомилася, ще й не виспалася сьогодні. Цілий день тільки й мріяла, як повернеться додому, ляже на диван і займатиметься своєю улюбленою справою – нічого не робитиме! Хоча б півгодини. Їй потрібен був відпочинок, але вона дещо забула.

-Мамусю, а ти що на збори не підеш? – запитала її донька Ганнуся.

-Ой! Це сьогодні?

-Так, через десять хвилин почнуться. А ти лежиш. Ти не заслабла?

Ганнуся була вже у п’ятому класі. Хороша дівчинка, розумниця, навчалася досить добре. Багато вчителів її хвалили.

Людмила любила доньку і пишалася нею, але всі ці шкільні збори щомісяця її відверто дратували. Ох уже цей батьківський комітет! Що їм удома не сидиться? Чи справ своїх немає?

-А можна я сьогодні прогуляю? – похмуро запитала вона доньку.

-Мамусю, сходи, будь ласка. Ти ж мені уроки не дозволяєш прогулювати! А я тобі щось на вечерю приготую! Можу вареники зварити. Хочеш?

Їсти. Про це Людмила теж забула від втоми, але при слові «вареники» дуже захотілося їсти.
-Тоді на всіх готуй. Тато сказав, що сьогодні буде пізно. Нехай і йому на вечерю лишиться. Гаразд, сходжу, хоча мені все ще здається, що у нас надто активні деякі батьки!

-Я знаю, ти вже говорила, але все одно сходи, будь ласка!

Людмила слухняно встала з дивана, хоча її заповітні півгодини ще не минули. Вона швидко переодяглася, трохи причепурилася і пішла.

Добре хоч школа була за кілька хвилин ходьби. Вона майже не спізнилася.

Як завжди, збори проходили без класного керівника.

Лідія Михайлівна часто прогулювала їхні зустрічі, посилаючись на домашні справи, слабість. Мабуть, їй теж не в радість було ходити сюди щомісяця. Занадто часто…

-Запізнюєшся, Людмило Олексіївно! – діловито сказала Настя, голова батьківського комітету.

-Затримуюсь! – весело відповіла Людмила, не звертаючи уваги на такий тон.

Вона вже давно перестала звертати увагу на головних матусь, які тільки й були стурбовані тим, що їхні діти стали найкращими представниками їхньої школи.

Приблизно півгодини вони обговорювали, що даруватимуть Лідії Михайлівні на восьме березня. Ну, як обговорювали? Батьківський комітет уже давно вирішив, залишалося тільки похвалитися своєю черговою чудовою ідеєю, ніби не можна було відправити повідомлення в класному чаті з сумою грошей, яку потрібно здати…

Всі збори Людмила сиділа зла і похмура. Ще й цей голосок Насті був такий неприємний.

-Дівчатка, я хотіла б з вами обговорити ще один момент! Ви ж знаєте, що ми давно змагаємось із А класом.

Вони все гордяться, вважають себе найкращими. До кінця навчального року залишилося зовсім небагато. Потрібно підтягнути успішність. І в нас є окремі особи, які зовсім не бажають вчитися!

Як же Людмилу дратували ці розмови про успішність. Її донька не була круглою відмінницею, а від неї хотіли, щоб вона навчалася на одні п’ятірки. Від мами. І так щоразу.

Вона тільки кивала головою, а вийшовши з класу, одразу про це забувала. Ну, не була вона стурбована бездоганною успішністю дочки. Вчиться і слава Богу.

Настя дивилася прямо на Олену – єдину маму, з якою Людмила підтримувала стосунки поза школою. Не сказати, що вони були найкращими подругами, але часом відпочивали разом із дітьми. У неї був син – ровесник її Ганнусі, а ще маленька донька – півтора роки.

Людмила не з чуток знала, що Олені часом важко доводиться з двома дітьми. Та й Віталій її не був великим математиком, хоч і старався. Не всім це дано, але таким, як Настя, не поясниш.

-Олено, ти можеш нам пообіцяти, що приділиш більше часу своєму синові? – невдоволено запитала Віка, найкраща подруга Насті.

-Дівчатка, ви ж розумієте, у мене донька зовсім маленька… – почала було виправдовуватися Олена.

-У багатьох із нас є молодші діти. Не треба цим прикриватись! Віталік уже трійки почав отримувати. З такими успіхами йому не місце у нашому класі! – висловилася Настя, підтримуючи подругу.

Оце вже було занадто. Людмила подивилася на неї і сказала:

-Я б на твоєму місці краще помовчала щодо того, як виховувати дітей і займатися з ними!

-Що? – обурено скрикнула Настя. – Що ти собі дозволяєш?!

Людмила встала з-за своєї парти і попрямувала до неї. Присіла за парту, за якою сиділа Олена, ніби захищаючи її, і продовжила.

-Настю, а ти знаєш, у якому будинку я живу?

-Звичайно знаю! В одному будинку зі мною! Це тут до чого? І взагалі, адресами у нас Вікторія займається!

-Тобто, ти не знаєш, що я живу в сусідньому під’їзді?

-І що?

-А ти знаєш, на якому поверсі?

-Ні, мені байдуже!

-Дуже даремно! Я мешкаю на сьомому поверсі. І, до речі, знаєш? У наших квартир є одна спільна стіна, а ще балкони зовсім поряд. А стіни у нашому будинку майже картонні. Все чути…

Настя затихла. Вона почала здогадуватися, про що говорить Людмила, але вирішила, що зможе гідно відповісти.

-І що ти цим хочеш сказати? Заздриш, що мій чоловік більше часу вдома проводить, ніж твій? – сказала вона.

-Ні, я нікому не заздрю, а тим більше твоєму сину Володі. І знаєш чому? Тому що рівно о сьомій вечора, коли ви починаєте робити уроки, весь будинок чує крики! Мій чоловік уже навіть пропонував зробити звукоізоляцію у вашій квартирі за наш кошт, щоб хоча б один вечір не чути, як твоя дитина плаче над зошитами!

Жінки в класі притихли в очікуванні. Таких подробиць про Настю раніше ніхто не чув. Усі вважали її ідеальною мамою, яка любить сина та приділяє багато часу його вихованню.

Щоб вона кричала? Хто таке міг уявити? Багато хто не вірив словам Людмили, але дивлячись на вираз обличчя Насті починали сумніватися.

-І до речі, коли ви з чоловіком сваритеся, три під’їзди чують! Так що я воліла б, щоб і твій чоловік рідше з’являвся вдома. Я взагалі не уявляю, як можна отак розмовляти з чоловіком!

Настя аж присіла. У її плани не входило втрачати свою корону. Ось тільки вона ніяк не могла вигадати, що сказати у відповідь.

-Зате мій чоловік на ліво не ходить, як твій! – раптом видала вона.

-Та ти що! Та з такою дружиною, як ти, не те що на ліво, взагалі на жінок дивитися перехочеться. Він тепер, мабуть, бідолаха думає, що всі жінки такі сварливі, як ти!

-Ти краще за своїм чоловіком стежила б, а не тут на людей намовляла. Твоя донька до речі теж нещодавно трійку по фізкультурі заробила!

-Ти мою дочку не чіпай. І Віталія також. І інших дітей. Нехай краще трійки будуть, ніж таке ставлення від матері!

-На що ти натякаєш? – уже майже кричала Настя.

-На те, що до вас у будинок вже давно настав час запросити відповідні організації! І я не натякаю, а відверто заявляю. Це тільки в школі твій Володя такий успішний, а вдома що?! – сказала Людмила. – Тому він на інших дітях і відіграється, щоб хоч якийсь баланс у собі знайти!

-Та як ти смієш?!

Настя вже кричала, точніше верещала. Матусі дивилися і шушукалися між собою, несхвально поглядаючи на Людмилу.

-Дівчатка, я пропоную, як раніше, зустрічатися один раз на чверть, а не раз на місяць, як зараз! Хто за? – запитала Людмила, звертаючись до інших батьків.

Ніхто не наважувався сказати й слова.

-Отже, ви подумайте, а я, мабуть, піду! Усі важливі справи ми вже обговорили. Оленко, ти зі мною? – запитала Людмила.

Олена кивнула, і вони разом вийшли з класу, не чекаючи на ще одну порцію крику від Насті.

-Це все правда? – запитала Олена, коли вони вже спустилися на перший поверх.

-Звичайно! Чи стала б я намовляти?
-Ти ніколи не розповідала.

-А навіщо? Я б і зараз не розповіла, якби вона на тебе не почала наговорювати. Щоправда, тепер трохи жалкую. Просто втомилася сьогодні дуже. Зрештою, таких, як вона вже не виправити. Тільки сина її шкода.

-Все так погано?

-Навіть гірше.

За п’ять хвилин Людмила вже була вдома. Вареники вже зварилися і чекали її в тарілці зі сметаною та вершковим маслом. Дивлячись на їжу, мама забула про всі негаразди цього вечора і перейнялася теплою вдячністю до своєї маленької дочки.

-Ти в мене така розумниця! – з усмішкою сказала вона. – Спасибі тобі велике!

Вони разом повечеряли, а потім пішли у вітальню і лягли на диван, який їх уже зачекався. Ганнуся попросила подивитись мультики, а Людмила була тільки за.

Можна подрімати кілька хвилин. Але не встигла донька увімкнути свою улюблену програму, як знову пролунали крики за стіною.

Мабуть, Настю надто вже зачепили слова Людмили. Щоправда, не дійшли до неї. Вона кричала то до сина, то до чоловіка. Її голос неможливо було сплутати ні з яким іншим.
Мама та донька переглянулися. Вони вже звикли до таких концертів у сусідів. Зазвичай вони просто робили гучніше телевізор, щоб не чути цього, але сьогодні Людмила попросила:

-Ганнусю, доню, закрий, будь ласка, вушка!

-Ти чого, мамусю? – трохи злякано запитала дівчинка.

-Нічого, зроби, як я прошу! Будь ласка! – ласкаво сказала мама.

Дівчинка послухалася, а Людмила підійшла до стіни, голосно по ній постукала і крикнула, що є сили.

-Ану тихо будь там! Весь будинок вже втомився від твоїх криків!

У сусідній квартирі запала тиша. Ганнуся подивилася на маму.

-Мамусю, якщо ти не хотіла, щоб я почула, то нічого не вийшло. Я все чула.

-Вибач, люба. Це був крик душі! – з посмішкою сказала їй мама.

Людмила знову лягла на диван поряд з донькою, обійняла її і заплющила очі, насолоджуючись тишею за стіною…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.