Дзвінок будильника не розбудив Люду.
До цього часу вона вже лежала з широко відкритими очима, давно звикнувши прокидатися без будь-якого будильника.
Його вона ставила щовечора за звичкою, виконуючи цю дію машинально.
Жінка спустила ноги з ліжка, накинула на себе халат. Зайшовши на кухню, поставила на плиту чайник. Поки він закипв, пішла у ванну. Все як завжди. Звичайний ранок, який нічим не відрізнявся від інших.
Потім Люда заварила собі швидкорозчинну каву, налила молока.
Єдине, чим можна було хоч якось урізноманітнити ранок, це сніданок.
Подумавши кілька секунд, посмажити їй яєчню або зробити канапки, Люда зупинилася на канапках з маслом та сиром.
Вона поснідала, повернулася у спальню, глянула на розібране ліжко. Іноді дуже хотілося махнути на все рукою і залишити ліжко в такому вигляді. Зрештою, хто його бачить, окрім неї? Востаннє у квартиру заходила сусідка з першого поверху, попросити соди. І було це півтора місяця тому.
Людмила зітхнула і акуратно застелила ліжко. Долонею розправила складочку. Звичка. І, напевно, все–таки охайність у Люди була від народження.
Зараз вона поїде на роботу, залишивши квартиру в ідеальному порядку.
На кухні після сніданку вимита чашка тарілка. Ніде нічого не валяється, все на своїх місцях.
Люда привчила себе до цього давно, колись сподіваючись, що в квартиру зайде несподіваний і хвилюючий гість чоловічої статі.
Яким він буде, Люда не знала, але часто мріяла про це. Знову ж таки, колись давно… Зараз вона мріяти вже перестала, але квартиру так і тримала в чистоті.
Перед виходом Людмила мигцем кинула на себе погляд, у дзеркало, що було у коридорі. Нема за що оку зачепитися. Звичайна, сіра якась.
Волосся гладко прибрано в акуратний пучок. Одяг темних відтінків. Людмила вважала, що в її тридцять п’ять років яскраво одягатися не варто.
Яскраво може виглядати лише молодь. І колись вона теж носила і помаранчевий пуховичок і смарагдовий светр. Не допомогло. Заміж Люду так ніхто й не покликав…
У двадцять п’ять років були якісь мляві стосунки з не дуже привабливим молодиком. Люда не була в нього закохана, але вийти заміж була готова. Проте сам хлопець цього не прагнув. Позустрічавшись з Людою років зо два, він зустрів більш привабливу дівчину. Людмила дуже добре пам’ятала їхню останню розмову:
– Людо, вибач мені, будь ласка. Ти дуже хороша і добра людина. Хазяйська, спокійна. Колись ти станеш ідеальною дружиною. Але тільки не для мене. Я багато думав і все-таки зрозумів, що любов і пристрасть важливіші за спокій. Мені потрібна інша.
Ось так от! Тоді Люда назавжди засвоїла урок, що її неможливо полюбити. Хоч і довго не могла з цим змиритися.
Ось питається, чому? Вона ж не якась там зовсім вже. Зовнішність середньостатична. Ну, можливо, ніс трохи великуватий і симпатичною її можна назвати з великою натяжкою. І що? Невже не можна полюбити душу?!
Минали роки, а душа Люди так нікому й не знадобилася. І в тридцять п’ять років вона відчувала себе майже старою, життя якої давно пройшло і ніяких змін у ньому вже не відбудеться. Іноді хотілося збунтуватися, зробити щось надзвичайне. Наприклад – не застелити ліжко. Ну чи повити на місяць…
Трясучись у переповненій маршрутці і тримаючись за поручень, Люда іноді розважала себе тим, що розглядала обличчя пасажирів і намагалася вгадати, як вони живуть. Чи чекає хтось їх вдома, чи вони також самотні, як вона сама?
Ось серйозний чоловік у дорогому пальті. Штани на ньому випрасувані, з ідеальною стрілочкою. Очевидно жіноча рука. Звичайно ж, удома його чекає дружина.
Ось дівчина сяє і весь час листується з кимось по телефону. З нею все ясно.
Ага, ось зовсім літня бабуся. Але й вона не виглядає нещасною та самотньою.
Люда перевела погляд трохи нижче і побачила кота. Він визирав з-за коміру пальто бабусі. Час від часу старенька погладжувала кота по голові і шепотіла йому щось заспокоююче.
Вона теж не самотня, має кота.
– А що заважає мені завести кота? – раптом подумала Люда. – Більше не доведеться повертатися в порожню квартиру. Кіт чекатиме мене там вечорами. Так, він смітитиме, рватиме шпалери. Але зате буде за ким прибирати і про кого дбати. Як мені це раніше на думку не спадало?
Доїхавши до своєї роботи, Люда тільки зміцнилася в цій думці і піднялася на третій поверх, де працювала медсестрою у піднесеному настрої.
Роблячи процедури й перев’язки вона жартувала з пацієнтами. А коли звільнилася, побігла посидіти і побалакати з Ольгою. Ольга, як і сама Люда, працювала тут багато років. Медсестри вже давно стали подругами.
– Слухай, я вирішила собі кота завести, – заявила Люда. – У вас є кіт?
– І не один, – похмуро заявила Ольга. – Нещодавно мій молодший з вулиці припер ще одного. Як не вчу, ходить в туалет по кутах і все! Ти й не уявляєш скільки це проблем.
Чим більше Ольга відмовляла Люду від кота, тим більше та зміцнювалася в думці і лише посміхалася у відповідь на розповіді про витівки котів подруги.
– Ой, ну раз ти вирішила нажити проблем на свою голову, то бери породистого. Кажуть, вони розумніші, – зітхнула Ольга.
– Розумнішого і красивішого. Бенгальського хочу! – засяяли очі Люди.
Вона навіть дістала з кишені халат телефон і почала гортати оголошення. Ціни на бенгальських котів її не потішили. Грошей Люда не потребувала, але вся зарплата в неї вже була розписана. Частину своєї зарплати вона завжди відкладала на «чорний день». Це стало традицією і лізти в ці заощадження Люда не хотіла.
– Ти б краще, замість кота, підробіток собі знайшла, – зазирнула через плече Люди Ольга. – Он дивись, оголошення. Самотньому чоловікові потрібно робити процедури вдома. І копійка зайва, і різноманітність якась. Та й адреса неподалік від твого будинку.
– Точно, – кивнула Люда. – Підроблю і куплю найкраще кошеня. З родоводом і документами.
Вона рішуче набрала номер, вказаний в оголошенні. Чоловік, який узяв слухавку, запитав, ким вона працює, чи вміє робити потрібні процедури. Дізнавшись, що Люда працює медсестрою, зрадів і уточнив, коли вона може підійти до нього.
Увечері, стоячи перед домофоном незнайомого під’їзду, Люда розхвилювалася. Зараз те, на що вона з легкістю наважилася вранці, здавалося їй авантюрою.
Увійти у квартиру до незнайомого чоловіка було якось лячно. Хоча, судячи з голосу, цей чоловік явно не молодий.
Так і виявилось. Чоловіку, який впустив Люду в квартиру, було явно за шістдесят. Шістдесят п’ять, як згодом сказав їй Анатолій Петрович. Так звали чоловіка.
У нього були проблеми з суглобами і терапевт прописав йому процедури, а ходити щодня в поліклініку й простоювати там довжелезні черги, зі слабими ногами, чоловік не хотів.
Анатолій Петрович, незважаючи на вік, виглядав дуже презентабельно. Густе волосся на його голові було чорним, як смола. Люда запідозрила, що це волосся фарбоване, і переконалася в цьому пізніше, зайшовши у ванну помити руки і побачивши там тюбик фарби для волосся.
Це не викликало у Люді негативу. Чоловік хоче краще виглядати. Що ж у цьому такого? Зате акуратно пострижена борідка у нього зовсім сива і в поєднанні з волоссям це створювало такий незвичайний контраст і виглядало дуже привабливо.
Анатолій Петрович був дуже коректним і ввічливим. Поки Люда робила йому процедури, чоловік розповів, що все життя працював вченим.
– Що ж, це дуже багато чого пояснює, – подумала тоді Люда.
Зробивши все необхідне, вона трохи затрималася у квартирі Анатолія Петровича, вислуховуючи його розповіді про себе. А перед відходом чоловік поцілував їй руку. Це було приємно.
Додому Людмила повернулася набагато пізніше, аніж зазвичай. І це також було непогано. Хоч якась різноманітність.
З того часу щовечора після роботи Люда йшла не до себе додому, а до Анатолія Петровича. Робила йому процедури, а потім вони довго розмовляли і навіть пили чай.
Люді ставало трохи шкода, що десять днів, на які призначено процедури Анатолію Петровичу, так швидко пролетіли. Їй дуже подобався спокійний, ввічливий чоловік. Подобалося з ним розмовляти й проводити разом час.
Однак і сам Анатолій не збирався так просто відпускати Люду.
Останній день після того, як він розплатився з нею за все, чоловік зголосився провести Людмилу додому.
Вона трохи зніяковіла від такої пропозиції, але проти не була.
Анатолій Петрович провів жінку до під’їзду, галантно поцілував руку і пішов. А наступного дня, вийшовши з маршрутки, коли поверталася з роботи, Люда побачила в натовпі знайому чорняву голову. Анатолій Петрович крутив головою, явно шукаючи її.
– Людочко! – кинувся, він до неї. – А я вирішив вас зустріти. Я ж знаю, о котрій ви повертаєтеся з роботи, от і вичікую тут. Знаєте, ці десять днів, поки ви робили мені процедури, були просто чудові. Цілий день я чекав, поки ви прийдете і ніби оживав. А зараз мені стало трохи сумно через те, що ми більше не побачимося. Може прогуляємось?
Люда й сама не розуміла, чому вона з такою радістю погодилася, але те, що казав Анатолій, знаходило живий відгук у її серці. Вона й сама, поспішаючи до нього вечорами, почувала себе живою, потрібною комусь. Хтось на неї чекав.
Вони пройшлися вулицею, навіть посиділи у кафе. І все одно жінці було, що їх рахують за тата з донькою. Їй було добре.
За кілька днів Людмила запросила Анатолія зайти до неї.
– Людочко, я вже не молодий і дуже самотній. Ти знаєш, що моєй дружини не стало сімнадцять років тому, а дорослий син живе дуже далеко. Може, це звучить дуже безглуздо, але я хотів би запропонувати тобі заміжжя. Те, що трапилося між нами, не головне. Головне – це спорідненість душ. А з тобою я її відчуваю. Нам же ж добре разом, Людочко. Прошу тебе, подумай.
Людмила думала. Вона навіть порадилася на роботі з Ольгою, і подруга жахнулася.
– Та ти зовсім чи що?! Навіщо тобі цей старий дід?! Між вами тридцять років різниці. Хіба що тільки квартира в нього хороша… Він же офіційний шлюб пропонує?
Анатолій Петрович пропонував Люді офіційний шлюб. І квартира в нього була більш ніж хороша. Простора, трикімнатна. Але погоджуючись вийти заміж за шістдесятип’ятирічного чоловіка, Люда думала не про квартиру. Поруч із цією людиною її життя стало зовсім іншим. Різноманітним. Її вечори більше не були схожі один на одного. Хтось чекав на неї після роботи…
Людмила з Анатолієм не влаштовували урочистостей. Вони просто розписалися під здивованим поглядом реєстраторки. Пішли додому й попили чаю з тортиком.
Ось і все весілля!
На той час Люда вже переїхала жити до Анатолія, а її квартиру чоловік запропонував здавати в оренду.
– Людочко, ти не переживай, – запевнив її чоловік. У мене є дуже хороші знайомі. Сімейна пара. Вони порядні і стосунки з ними я сам вестиму.
Раз на місяць приходитиму по квартплату і перевірятиму твою квартиру. Розумію, що тобі це незручно буде робити…
Люда була рада, що хтось турбується про неї. Щоправда спати чоловік одразу запропонував у різних кімнатах, пояснивши, що так буде зручніше їм обом.
Після розпису чоловік вирішив безпосередньо підправити своє здоров’я й прокапати собі ліки, які раніше здавались йому дорогими.
– Людочко, ти ж не проти, якщо я куплю їх на гроші від оренди твоєї квартири? Я роблю це лише заради тебе. Тобі ж потрібен бадьорий чоловік.
Люда була не проти, і Анатолій накупив собі ліків, чомусь постійно забуваючи купувати продукти. Продукти доводилося купувати жінці тепер уже на двох. Відкладати частину зарплати, як колись, у Люди не виходило. До того ж, Анатолій виявився надзвичайно вибагливим у їжі і просив купувати те, що самій Люді іноді здавалося марнотратством.
Щовечора Людмилі доводилося ставити крапельниці Анатолію, а вранці вставати раніше, щоб поміряти йому тиск і рівень цукру.
– Якщо вже у мене дружина медсестра, я зобов’язаний стежити за своїм здоров’ям, – жартував Анатолій.
Наступного місяця, отримавши гроші від оренди квартири Людмили, Анатолій заявив:
– Людо, ти ж не проти, якщо я куплю собі нове ліжко? Моєму місце вже на смітнику, а з моїми суглобами треба спати в комфорті.
Люда була не проти. Хоча сама чомусь спала в іншій кімнаті, на старому продавленому дивані. Потім чоловікові знадобився новий тонометр. Та не аби який, а найдорожчий. Ортопедична подушка й матрац. Загалом грошей від здачі квартири Люда не бачила. Ще й власна зарплата йшла у неї на продукти та комуналку.
До того ж, Анатолій став дуже вимогливим щодо здоров’я. Він міг зателефонувати жінці посередині її робочого дня й поскаржитися на високий тиск. Люда мчала через все місто, щоб допомогти чоловікові.
Поступово в ній почало наростати невдоволення, тим більше, що колишніх розмов до душі з Анатолієм у неї вже не було. Обговорювали вони лише його здоров’я, його комфорт.
Останньою краплею для жінки стала її розмова із сусідкою по сходовому майданчику.
Того дня вона бігла додому з роботи, бо Анатолій попросив її поквапитися, бо здалося, що в нього піднімається цукор. Люда бігла сходами, не дочекавшись ліфта, і побачила сусідку, що відкривала сусідні двері. Вона ввічливо привіталася, а сусідка примружилася.
– Що, невже правда наш Толік знайшов собі доглядальницю? – раптом ні з того ні з сього запитала сусідка.
– Я не доглядальниця, я дружина. Ми з Анатолієм одружилися, – чемно відповіла Люда.
– Так ось я й кажу. Ти що, думаєш, ти перша, чи що, така? З того часу, як у Толіка дружини не стало йому чудово жилося і він казав, що ніколи не одружиться більше. А як здоров’я почало підводити, заметушився. Він багатьох тут заміж кликав, навіть мене, тільки з умовою, що я доглядатиму його, забувши про себе. Я що недолуга, на таке погоджуватися? Потім він почав шукати по оголошеннях. Молодшу вибирав і з медичною освітою. У тебе є медична освіта?
Люда розгублено кліпала, не в змозі повірити у слова сусідки. Та здогадалася:
– А чого ти так дивуєшся? Він тебе що, до відома не поставив, що доглядальницю для себе шукав? Оце дає! А ще він раніше вихвалявся, що за нього будь-яка заміж піде, думаючи, що його квартира потім дістанеться. А він цю квартиру давним-давно синові своєму відписав.
Люда не встигла нічого сказати, як із дверей визирнув Анатолій Петрович.
– Людочко, та не слухай ти цю пліткарку…
– Все, що мені потрібно, я вже почула, – заявила Люда і, відтіснивши від дверей чоловіка, пройшла в квартиру. – Дзвони своїм квартирантам, Анатолію, нехай вони виїжджають негайно. Завтра я повернуся у свою квартиру.
– Але так не робиться, Людо, – лепетав Анатолій. – Ти що образилася? Невже тобі так складно доглядати чоловіка?
– Ти мені не чоловік, – сказала Люда. – Ти пацієнт. – Тільки незрозуміло, чому я ще за це мала платити. Сьогодні я переночую у подруги, а по речі заїду, коли звільниться моя квартира.
– Ну і йди! – зло вигукнув чоловік, який вже перестав прикидатися. – Кому ти потрібна? Раділа б, що одружилися!
Через кілька днів Люда відмила свою квартиру після чужих людей і, поклавши на місце кожну свою річ, видихнула. Ну ось, все як і раніше.
Заяву про розлучення вона вже подала і все повернулося як було. Хоча чому повернулося? Кота завести вона все ще може. Тільки не треба більше жалкувати і відкладати покупку.
Того ж дня Людмила заходила у незнайому квартиру і назустріч їй смішно вибігли кілька смугастих кошенят. Кошенят продавав усміхнений молодий чоловік, приблизно ровесник Людмили.
– Ви знаєте, я живу сам, – пояснював продавець. – Що б не було самотньо, завів собі кішечку. Кішечка сумувала, довелося її звести з котом. І ось… – розгублено показав чоловік на кошенят. – Мені ж треба їх кудись тепер подіти. Я, мабуть, дорого продаю. Хочете, я знижу ціну?
– Не треба, – посміхнулася Люда, сівши навпочіпки і простягаючи руки до кошенят. – Я готова заплатити, якщо ви віддасте мені ось цього красеня. Тільки я ще не знаю, як його доглядати.
– А я вас навчу! Усьому навчу, якщо ви захочете…
Люда підвела голову і подивилася на чоловіка. Він так привітно посміхався.
І тут вона зрозуміла – а може ось воно і є? Її несподіване щастя…