Люда чекала на чоловіка з роботи. У них сьогодні річниця весілля. Чотири роки. Стіл накритий. Подарунок підготовлений.
Денис затримувався. – Забув? – подумала Людмила.
Нарешті двері відчинилися. Точно забув, навіть квітів не приніс, промайнуло в голові Люди.
– Нам треба поговорити, – раптом сказав Денис.
– Вітаю! – вигукнула Люда.
– Ах. Так, забув зовсім. Та й ні до чого вже вітання. Я вирішив піти від тебе, – тихо сказав чоловік.
– Що? Чому? – здивувалася дружина.
– Ми живемо чотири роки. Вже чотири! А ти все не можеш завагітніти. Я хочу сина, ну чи хоча б доньку. Маму мою перестала до нас пускати. І сестру також. А вони ж моя родина.
– Щодо завагітніти я перевірилася. Зі мною все добре. Ти не хочеш. І хто винний? А щодо твоїх мами та сестри ти й сам бачив. Вони мене в моєму будинку ображають, а ти мовчиш. Сидять і обговорюють мене при мені, не соромлячись. То я нафарбована не так, то сукня не така, то посуд не модний, то негарні шпалери.
– Як я їм скажу. Це ж мама. Її треба поважати, – спробував пояснити Денис.
– А мене не треба поважати? Я твоя дружина. А мій день народження пам’ятаєш? Що вони за столом говорили?
– Нормально говорили, – розвів руками чоловік.
– “Наш синочок, наш розумник, золота голова, золоті руки. Де б ти була, Людмило, якби не він. Хто б тебе підібрав.” – нагадала йому Люда. – І це при гостях, при моїх родичах. Підібрав! Хто я така, щоб мене підбирати. У мій день народження синочка свого хвалять. Батько мій не витримав. І правильно. Хоч він за мене заступився.
– І що такого? Це просто слова. Ну перегнула мама, вибачила б її. А ти одразу їм заборонила приходити до нас.
– Речі зібрав? Іди! – не витримала Людмила.
– І це все? – здивувався Денис.
– А щось ще треба?
– Ну… вмовляти мене залишитися, – пояснив чоловік.
– Та йди ти! – вигукнула Люда.
– І все?
– Все, – тихо промовила жінка.
Люда пішла прибирати зі столу святкову вечерю.
– Як смачно пахне, – сказав чоловік, зайшовши на кухню.
– У мами поїсиш, – відповіла вона.
– Людо, я пожартував. Давай святкувати. Все так смачно пахне.
– Пішов геть!
Люда все забрала в холодильник.
Денис почав збирати речі. Повільно. Все чекав, що Люда схаменеться і попросить його залишитися. Та так і не дочекався. Пішов.
Пройшов приблизно місяць. Повернувшись із роботи, Люда помітила сумку у коридорі. З кімнати вийшов її вже майже колишній чоловік. Завтра у них розлучення. Букет квітів, стояв у вазі на кухні.
– А я повернувся. – радісно сказав він.
– Куди і навіщо?
– До тебе. Якщо ми розлучимося, то ти ж будеш розлученка. Статус так собі.
– Я розлученка? Тобі мама підказала чи сам додумався.
– Чого ти одразу все про маму? Я й сам можу думати.
– Яким місцем?
– Ну, це вже дарма.
– Я не розлученка. Це я тебе вигнала. Ану пішов геть.
Люда відчинила двері і виставила сумку, потім полетіли квіти та взуття Дениса. Один черевик потрапив у сусіда, який повертався додому.
– Вибачте, я не хотіла.
– Все нормально, я розумію, – з усмішкою відповів він і зник за своїми дверима.
Денису довелося піти.
– От халепа. Ключі забула в нього забрати, – уголос сказала Люда.
Вранці вона одразу викликала слюсаря, змінити замок.
– Я не розуміюся в цьому. Могли б ви купити самі чи сходити зі мною в магазин?
– Якщо ви мені довіряєте, то все куплю. А що коли ображусь після вчорашнього і не повернкся з грошима?
– Якого вчорашнього? Ой. То були ви. Я вас не впізнала. Вибачте ще раз. Щось я вас не бачила раніше. Ви переїхали сюди?
– Так. Тепер ми сусіди. Я Толік, Анатолій. Тиждень тому переїхав. Давайте гроші. Я оглянув замок. Всього серцкевину поміняти. Це не багато коштує.
– Так? А я купила б цілий замок.
– Тут два. У того, кого ви вчора виставили, обидва ключі є?
– Так.
– Ну тоді два замки, точніше дві серцевини.
– Добре. Хай буде дві. А ви довго робитимете? Бо в мене справи. Розлучення.
– Годину. Це разом із походом до магазину.
– Дуже добре.
– Отже, тепер ви будете абсолютно вільні.
– Так. Мене Люда звуть.
– Може відзначимо сьогодні ваше розлучення та моє новосілля. Бо я тут нікого не знаю. Квартира від бабусі дісталася.
– А ви онук Тетяни Романівни. Я її дуже любила. Жаль її. Така людина гарна була.
– Так. Бабуся в мене була хороша. Тож як щодо вечора?
– А давайте. Гуляти так гуляти.
Вона й сама не чекала, що так весело вийде. Та й чого сумувати. Золото загубила? Золота голова, золоті руки… подумаєш.
Розвели їх швидко. Ділити нема чого. Спільно нажитого немає. Дітей немає.
– Людо. Чекай, – Денис стояв з ключами, – можна до тебе хоч іноді приходити?
– Ні. Навіщо? Ми чужі люди.
Люда взяла з його рук ключі, покрутила ними і викинула в найближчу урну, чим здивувала Дениса.
А навіщо їй ці ключі, замки нові. І життя нове починається. Прямо увечері і починається.