Люба вже була вдома, коли подзвонили у двері. На порозі стояв її колишній чоловік. – Оце так манікюр! При мені ти такий не робила, – сказав він з порога. Ігор зайшов і озирнувся. Його речі стояли в коридорі. Він зайшов у вітальню і сів перед телевізором. – Не прибрано в тебе, – заявив він. – Ігоре, тобі пора йти! Чоловік здивовано встав з дивана

-Люба, привіт! Можна я сьогодні заїду заберу речі, що залишилися?

-Привіт! Слухай, давай післязавтра. Мене сьогодні не буде.

-Ти у мами, чи що? Я можу заїхати до неї по ключі, а потім поверну, коли речі заберу.

-Ні, я не у мами. Приїду післязавтра! Все! Бувай!

Люба насолоджувалась свободою, про яку вона й не мріяла. За плечима тридцять років, начебто, ідеального шлюбу.

І якраз напередодні «перлинного весілля» Люба дізналася, що у чоловіка вже давно є інша – молода і красива, ще й до того ж вагітна…

Власне остання обставина і сприяла розкриттю «таємниці».

«Перлинний» ювілей вони з Ігорем відзначили, бо вже був і ресторан оплачений і гості запрошені, але після свята вони роз’їхалися.

Чоловік – поїхав у нову сім’ю, вона – у свою квартиру, яка довгі роки була їхньою спільною оселею, таку, колись, рідну і затишну, але стала в одну мить холодною і порожньою…

Люба пам’ятала, як після бенкету вона дивилася на речі чоловіка, якого вже не було, і відчувала якусь відчуженість.

Їй було важко від того, що звичний світ змінився, але в той же час вона відчувала якусь легкість, яка тоді тільки зʼявлялася.

Перший раз за багато років їй не довелося вставати вранці раніше за чоловіка, щоб насмажити сирників і заварити чай, зробити бутербродів йому з собою на роботу і дістати з морозилки м’ясо на розморожування, щоб увечері, після роботи, зварити суп.

Ні, її не радувала нова обставина життя, навпаки, вона переживала, вечорами плакала і ставила одні й ті самі питання сама собі:

-За що? Чому? Як він міг? Чому він приховував? Чому зрадив?

А скільки кави було випито з найкращою подругою після роботи з нескінченними переказами того самого моменту, коли все розкрилося!

Ігор дотяг до останнього, коли вже неможливо було нічого приховати: у його другій сім’ї народився другий син.

Перший, Іван, у них був спільний із Любою. Йому про розлучення вони розповіли вже, коли подали заяву.

Іван був здивований, хоч він жив давно окремо, він те ж не здогадувався і не знав, що у батька, є фактично ще одна сім’я.

Погорювавши місяць-другий Люба вже змирилася зі своїм новим статусом – розлученою пані.

Протягом цього часу до неї прийшло повне розуміння того, наскільки прекрасним і легким може бути життя без мужика.

Так, вона не могла більше розраховувати на його допомогу, але з іншого боку, лампочку вкрутити, чи ще щось таке вона і сама може, а кран полагодити все одно сантехніка потрібно кликати.

Тепер час, що звільнився від нескінченних приготувань їжі і прибирань, жінка могла витратити на свій відпочинок.

Виспавшись нарешті досхочу вона навіть змінилася.

Обличчя стало свіжим, зморшки розгладилися без будь-яких кремів і масажів.

Сон справді творить чудеса! Повноцінний сон і відпочинок, вона тепер знала, можливі лише тоді, коли тобі не треба думати, коли лягати, чи вставати – ти можеш це робити коли хочеш.

Люба вже оцінила свободу і почала її використовувати у власне задоволення. Купивши квиток до Львова, вона й подумати не могла, що в розпал її короткого та захоплюючого відпочинку обʼявиться її колишній чоловік.

-Речі йому, бачте, забрати треба! Дзвонить об 11 ранку, коли я у відпустці! Зовсім совісті немає! – думала Люба, повертаючись на другий бік і намагаючись знову заснути.

Але пізній солодкий сон був зіпсований.

-Як же я не хочу його бачити! – раптом подумала вона.

Люба більше не бачила в ньому потреби. Тепер вона бачила в ньому хитрого пройдисвіта, який шукає, де солодше, смачніше, та свіжіше.

-Що ж, знайшов і добре! – думала вона.

-Люба, привіт, ти вдома? Я заїду?

-Привіт! Поки що ні.

-А де ти? Тебе підвезти? Я зараз біля твоєї роботи. Мені теплі речі забрати треба. Куртку, светр і деякі дрібниці.

-Слухай, а це обов’язково сьогодні робити?

-Ну, ми ж домовилися ніби. Я тобі позавчора дзвонив. Мені заїхати? Ти на роботі?

-Ні, я вечеряю.

-Де? Я на машині якраз.

-Поряд з будинком, – Люба смачно сьорбнула свіжий бульйон. – Годинки через півтори приїжджай.

-Ти так довго вечеряєш? Раніше ти за цей час приготувати і мене нагодувати встигала.

-Слухай, тобі потрібні речі?

-Потрібні.

-Ну тоді приїдь через півтори години. Все, бувай!

-Ну ось, знову обʼявився, – думала про себе Люба, відсуваючи порожню тарілку та підсуваючи пюре з котлеткою, яке хвилину тому приніс їй офіціант. – Хотіла спокійно посидіти, кави після вечері попити… Попила!

Але поспішати Люба все ж таки не стала. Спокійно доївши друге і неквапливо випивши кави з тістечком, вона попрямувала додому.

Не сказати, щоб Люба перестала зовсім готувати. Ні. Вона любила це діло, але тепер готувала виключно для себе і то щось особливе.

А звичайні котлети та супи вона воліла купувати готові в кафе, чи замовляти додому.

Це навіть виявилося дешевше, ніж готувати самій кожен день. Як виявилося, самій їй не так багато й треба!

Люба вже була вдома, коли подзвонили у двері. На порозі стояв її колишній чоловік.

-Чудовий манікюр! При мені ти такий не робила. Тільки на свята та у дні народження.

-Звичайно, коли в мене ще на нього час був? – подумала Люба, відчиняючи вхідні двері, але вголос нічого не сказала.

Ігор увійшов і озирнувся. Його речі стояли, акуратно складені в дорожню сумку в коридорі.

-Ось, забирай.

-Зайти можна?

-Навіщо?

-Поговорити. Все ж таки, не чужі люди один одному. Чай зробиш?

-А ти приніс чай? У мене лише вода.

-Ні, пробач.

-Можу води дати.

-Не відмовлюсь і від води. Спасибі.

Ігор зайшов у вітальню і сів на своє улюблене місце перед телевізором. Люба поставила перед ним склянку води.

-У тебе трохи неприбрано. Не прибираєш? Раніше весь будинок блищав.

-Не встигла, тиждень у Львові була.

-А пам’ятаєш нашу поїздку до Львова, коли Іванку ще й десяти не було?

-Ігоре, я втомилася. Скоро розпочнеться мій серіал, хочу подивитись. Пил мені не заважає, протру на вихідних, можливо. Попив водички?

-Я тебе прямо не впізнаю. Якщо злишся все ще, то…

-Ні, не злюсь. Правда! Тобі пора.

Ігор здивовано встав, пом’явся, наче хотів щось сказати.

Люба зрозуміла, що у Ігоря зараз складний сімейний період. Вдома маленька дитина, молода дружина, всі потребують уваги, а він не звик віддавати, він більше звик отримувати.

Йому хотілося і поговорити, і щоб пожаліли, знову посидіти в тиші, подивитися телевізор, щоб не заважали, поїсти смачненько.

Але свій вибір він зробив і назад дороги тепер нема ні для кого…

Люба провела Ігоря. Їй все ж таки стало сумно. Колись рідна та близька людина зробила вчинок, не порадившись із нею, перевернула все їхнє життя. І вона відчувала, що тепер він чекав від неї підтримки.

Він потребував її, а не тих речей, за якими він нібито прийшов.

Але чи могла вона її надати цю підтримку? Поділиться комфортом і душевним теплом, своїм часом та особистим простором, щоб він відпочив у неї, а потім повернувся до тієї, іншої? Ну вже ні! Досить!

Весь вечір Люба знову проплакала, згадуючи своє колишнє життя, не здійснені мрії та надії.

-Ну ось, з’явився на півгодини в моєму житті і весь вечір нанівець, – думала вона про себе, витираючи сльози.

І все одно якось ставало сумно за втраченим. Було шкода цього старого немудрого мужика, що вліз незрозуміло куди і тепер не знав, що йому робити.

Але з іншого боку її колишній чоловік – дорослий, а не дитина, і він сам зробив свій свідомий вибір.

Вибір за них обох. І вона цей вибір прийняла…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.