Лариса приїхала в місто по дуже сумній причині, нестало її бабусі Світлани. Після похорону вона вирішила прогулятися по місту. Вона зібралася повернути за ріг і пройти до парку, як її швидко обігнав чоловік і тут же послизнувся. Лариса кинулася до нього: – Давайте я вам допоможу встати. – Нічого, я сам встану, дякую. Він встав і тут же похитнувся.

Лариса приїхала в місто свого дитинства по дуже сумній причині, нестало її бабусі Світлани. Вона була чудова, світла, під стать своєму імені, всі внуки її любили, тому що для кожного у неї знаходилося добре слово, улюблені ласощі, а головне – неосяжне море любові.

Лариса жодного разу не чула, щоб вона на когось сварилася, якщо хтось провинився вона промовляла щось своїм суворим голосом, а він був для них страшніше якихось істеричних криків. Тому всі намагалися при ній бути слухняними.

Після закінчення школи її онуки, діти двох дочок, по черзі роз’їхалися на навчання і практично всі осіли в інших містах на постійне місце проживання: хто роботу після закінчення знайшов за фахом, хто заміж, хто одружився. Лариса просто залишилася в Львові, тому що він їй подобався, звикла за шість років навчання і року роботи.

Вона знімала квартиру у літньої жінки Варвари Петрівни, яка – ось вже п’ять років живе за кордоном у дочки. Нещодавно вона їй запропонувала викупити недорого квартиру і навіть погодилася почекати, поки Лариса на перший внесок накопичить. Чудова і добра людина, вони з нею разом прожили майже два роки, тільки потім дочка запросила їй до себе, і вона поїхала.

Після похорону у Лариси так тревожно було на душі, утворилася якась порожнеча. Їй досі не вірилося, що не побачить добрі, мудрі очі бабусі, не почує її ласкавий голос. Ось в такому тяжкому настрої Лариса брела по місту. На вулиці по-весняному начебто тепло, але лід не танув і було досить-таки слизько. Вона зібралася повернути за ріг і пройти до парку, як її швидко обігнав чоловік і тут же послизнувшись, впaв, зачепивши головою тротуар.

Лариса кинулася до нього:

– Давайте я вам допоможу встати.

– Нічого, я сам встану, дякую.

Він встав і тут же похитнувся.

– Треба ж, так добре приклався головою – постарався пожартувати він – аби пам’ять не втратити.

– Давайте без геройства, я допоможу дійти. Вам куди?

– В готель. Я приїхав у справах з Львова, забув в номері документи, ось і мчав як очманілий, весь в своїх думках, підрахунках, розрахунках і під ноги не дивився. Результат – вишу на вашій шиї.

– Ну припустимо, на моїй шиї я вам висіти не дозволю, а ось опору у вигляді плеча – надам. Ходімо.

Він засміявся.

– А ви молодець, люблю розумних жінок. А ви місцева?

– І так і ні.

– Це як?

– Просто – народилася і виросла тут, поїхала вчитися у Львів, закохалася в місто і далі там  жила.

– О, так ми з вами земляки, світ тісний. У відпустку приїхали?

– Ні, сьогодні поховала улюблену бабусю.

– Прийміть моє глибоке співчуття.

– Дякую. Ось і ваш готель. Всього доброго, одужуйте.

– Вам дякую велике за допомогу. А можна ваш телефончик?

Але Лариса вже віддалялася, вона трохи змерзла і вирішила піти додому. Через день їй треба було повертатися, робота. Увечері її і брата мама покликала до вітальні.

– Діти, бабуся залишила вам по невеликій спадщині, вона щомісяця відкладала зі своєї пенсії, а осінню з продажу овочів і фруктів гроші і ділила все між онуками. За ці роки вона кожному з вас накопичила по невеликій сумі.

Вона подала кожному по купці грошей.

– Нічого собі, так бабуля у нас прям капіталісткою була – пожартував брат.

Лариса взяла гроші і тримаючи їх в руках раптом гірко розплакалася.

– Бабуся, улюблена бабуся подумала про кожного, відмовляючи собі. Скільки разів я кликала її до себе в гості, щоб вона подивилася на Львів, але бабуся відмовлялася, то ноги болять, то ще що-небудь вигадувала. Казала, що нічого старій робити в місті, у неї і тут справ повно. Сама виявляється, всі копієчки збирала. А я не наполягла, хоча могла б приїхати і просто взяти, і забрати з собою. Адже ми завжди так, тільки після смерті починаємо думати про те, скільки ми недодали рідній людині при його житті. Ось такі ми егоїсти. Прости нас, бабуся і дякую тобі за все.

Після приїзду у Львів вона внесла бабусині гроші на рахунок і їй якраз вистачило на перший внесок за квартиру. Вона подзвонила Варварі Петрівні, що можна приїжджати для оформлення квартири. Через кілька днів прилетіла її дочка з генеральною довіреністю. Вони прийшли в банк, там була черга і коли Лариса запитала крайнього, то їй відповів чоловік, який стояв біля вікна спиною до неї, а коли повернувся, Лариса з подивом впізнала в ньому того чоловіка, що впав в її містечку.

– Повторюся, світ тісний. Привіт, прекрасна незнайомка. Сподіваюся, на цей раз ви від мене не втечете, а то минулого разу ви навіть туфельку не втратили.

Лариса розсміялася.

– Дійсно, дивно, що ми ось так, випадково зустрічаємося, та ще й в різних містах.

– Погодьтеся, що це доля? Валерій – він простягнув їй руку.

– Лариса.

Що було далі, запитаєте ви. Якщо коротко, то через три місяці вони відзначають третю річницю спільного життя і два роки їх маленької доньки Світланки. Так,справді, світ тісний і в ньому багато щасливих випадковостей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.