Пролунав дзвінок телефону. Зіна глянула на дисплей, дзвонила, звісно, її дочка.
“Зараз або чергового нареченого приведе, або скаже, що заночує у подруги”, – майнула думка у матері.
– Що, Катю?
– Мамо, я за півгодини з другом прийду. Завари свіжий чай! Торт ми принесемо.
– Гаразд, – рівним голосом відповіла Зінаїда і вимкнула телефон.
«Подумати тільки: дочці вже двадцять років швидше заміж виходила б. Скільки можна наречених водити? Все шукає свого доброго та гарного олігарха, – жінка важко зітхнула. – І в кого вона така красуня? Мені самій уже сорок, а чоловіка так і нема, і не було. Хоч би хтось із нормальних чоловіків звернув і на мене уваги».
Ополоснула чайник і поставила кип’ятити воду, а сама кинулася у ванну наводити красу. Повинна вона перед новим кандидатом у зяті виглядати пристойно.
За кілька хвилин красу, наскільки це можливо, було наведено. Заварила міцний чай. Вдягла свою найкрасивішу кофтинку і почала чекати гостей.
***
Дочка зайшла, як завжди, із лукавими іскорками в очах:
– Мамо, познайомся! Це мій друг Роман, – витончено окреслила рукою дугу. – Це моя мама Зінаїда Іванівна.
– Дуже приємно! – Сказав супутник дочки і, злегка вклонившись, простяг коробку з дуже дорогим тортом.
– Проходьте! – Усміхнулася господиня і передала торт доньці. – Зараз чай принесу.
Зінаїда зайшла на кухню, похитуючи головою:
«Наречений, звичайно, дуже симпатичний, але він, принаймні, років на десять-п’ятнадцять старший за мою дочку. Ой, Катю, Катю, знайдеш ти пригоду на свою голову! Скоріше, не на голову, а на те місце, до якого ці пригоди липнуть».
Стали пити чай. Зазвичай під час чаювання майбутня теща має розпитувати свого майбутнього зятя, хто він і звідки, але сьогодні чомусь не хотілося цього робити. Розмовляли про все потроху, а Зінаїда все частіше ловила себе на думці:
«Як такий серйозний розумний чоловік міг закохатися в мою Катю? Адже вона відверто дивиться на нього, як на чергову іграшку. Невже всім чоловікам закриває очі її краса?
Іноді погляди Зінаїди і Романа зустрічалися, але обидва відразу відводили очі, щоб через хвилину знову зустрітися поглядами.
Попивши чай, дочка з супутником пішли, а Зінаїда почала прибирати зі столу, але перед очима чомусь стояло обличчя цього Романа і їй зовсім не хотілося, щоб він був її зятем.
***
Дочка прийшла пізно, але Зінаїда не лягала спати, чекала на неї.
– Чай питимеш? – Запитала ледь та увійшла. – Навіщо ви такий величезний торт купили? Майже весь лишився.
– Це Роман вибирав, – і з усмішкою додала. – Майбутній тещі хотів догодити.
Сіли за стіл, і Зінаїда одразу повела розмову, звичайно ж, про нього.
– Катю, йому скільки років? Адже він старший за тебе.
– Мамо, він навіть старший за тебе на рік, – спокійно відповіла дочка. – Йому сорок один.
– І що, ти збираєшся за нього заміж?
– Не знаю. Просто з’явився багатий, неодружений, треба його принаймні притримати, а то відведуть. Але це третій запасний варіант.
– Дочко, але це недобре, – сказала Зінаїда з якимось полегшенням. – Навіщо ти людині голову морочиш? Адже він не хлопчик.
– Та, заспокойся, мамо! Не збираюсь я за нього заміж. Кажу ж: третій запасний варіант.
***
Минуло кілька днів. Графік у Зіни був такий, що вихідні випадали на різні дні, частіше на будні. Ось вона зранку і поїхала за продуктами. Спочатку пройшлася просто магазинами, а потім вже накупила всього помаленьку.
Вийшовши з продуктового із двома пакетами, зрозуміла, що пакети важкі, а нести їх доведеться добрий кілометр, і маршрутки до її будинку тут не ходять. Робити нічого доведеться нести.
Не пройшла й ста метрів, як з автомобіля, що зупинився, вибіг чоловік і кинувся до неї:
– Зінаїдо Іванівно, дозвольте я вас підвезу!
– Роман?! – Вона навіть не могла приховати радості.
А він вже взяв пакунки з її рук. Поклав їх на заднє сидіння і відчинив перед нею передні двері.
– Сідайте!
Машина плавно рушила з місця і тут Зінаїда відчула, що і він радий цій зустрічі, і ця радість читається на його обличчі. А ще вона помітила, що надто він повільно їде.
Але як би повільно він не їхав, а хвилин за п’ять вони зупинилися біля її рідного під’їзду. Чоловік швидко вискочив з машини, знову відчинив перед нею дверцята. Потім дістав пакети:
– Я вам допоможу!
Квартира на другому поверсі. Знову навіть не вистачає часу зібратися з думками, щось заговорити.
Відчинила двері квартири. Пропустила його вперед:
– Поставте прямо у коридорі!
Чоловік поставив і, повернувшись, подався до дверей. А коридор такий вузький, двом важко розійтися, а на душі чомусь стало так хвилююче.
Він зупинився на якусь мить, в очах промайнула вся гама почуттів, але чоловік рішуче відчинив двері.
– До побачення, Зінаїдо Іванівно!
Він пішов.
«Треба його забути!» – твердив розум.
“Це любов!” – продовжувало відгукуватися у душі.
***
Минув ще тиждень. Роман більше не з’являвся, але й забути його Зінаїда не могла.
Цього вечора дочка прийшла з дуже вже радісним виразом обличчя і з порога вигукнула:
– Я виходжу заміж! Ми вже подали заяву.
– За Романа? – мимоволі сказала Зіна.
– Мамо, до чого тут Роман? Його звати Максим. Батько великий бізнесмен у нашому обласному центрі. Весілля буде там та жити ми будемо там. Максим має великий будинок в елітному селищі.
– Як я рада! – не стрималася Зіна і їй самій було не зрозуміло, чому вона рада.
– Завтра я приведу його сюди з тобою знайомитися.
– Катю, а ти не переживаєш?
– Мамо, чому я повинна переживати? – Дочка була, явно, здивована.
– Дочко, йому скільки років?
– Двадцять п’ять.
– Ось сама подумай: напевно, він часто міняє дівчат, – Зінаїда не відмовляла дочку, скоріше, хотіла переконатися, що в неї все серйозно та назавжди.
– Про що ти говориш? Чи мало хто там що має? Все, мамо, завтра о десятій ранку ми будемо тут.
– Чому так рано?
– Мамо, у нас дуже багато справ.
***
Зіна цієї ночі і заснути, як слід не могла, і встала на світанку. Треба ж чергового кандидата у зяті зустріти. Може цей справді родичем стане.
Ось і дочка встал і пішла. А мати вся в пережиттях, хоч і далеко не вперше зустрічає цих наречених.
І ось двері відчинилися. Традиційне:
– Мамо, познайомся! Це мій друг Максим. Це моя мама Зінаїда Іванівна.
– Дуже приємно! – наречений кивнув головою.
Майбутня тещі радісно посміхнулася. Якимось сьомим почуттям зрозумівши, що це назавжди.
Посиділи кілька хвилин, навіть добре не поговорили, як молоді пішли. Справ у них дуже багато.
– Може, правда, Катя, нарешті, вийде заміж? – прошепотіла Зінаїда, коли двері за ними зачинилися.
***
Пройшов місяць. Дочка справді вийшла заміж.
Весілля справляли в обласному центрі, у дорогому ресторані. Було гарно та весело. Щоправда, на нечисленних родичів нареченої всі дивилися трохи зверхньо, але без жодної неприязні.
Після весілля Зінаїда повернулася до своєї двокімнатної квартири, і та їй здалася такою пустою.
Кожного вихідно вона ходила до магазину, того ж біля якого її зустрів Роман. Довго ходила по магазину, потім неквапливо йшла додому. Розуміла, що то не розумно. Вночі, лежачи в ліжку, вирішувала, що більше туди не піде, але наступного ранку ноги самі несли її туди.
Іноді дзвонила дочка, розповідала про своє нове життя, розповідала з таким захопленням, що мати не сумнівалася, дочка щаслива.
***
Ці вихідні вона відпочивала, так буває, раз на сім тижнів вихідні випадали на суботу та неділю, і Зіна вирішила відпочити за повною програмою. Щоправда, як це, за повною програмою, вона ще вирішила.
Випадково глянула у вікно і побачила машину Романа. Ось він вийшов із машини, взяв із заднього сидіння букет квітів:
«Він що не знає, що Катя вже два тижні, як вийшла заміж? Іде до під’їзду. Що робити?”
У коридорі пролунав дзвінок домофона. Кинулася туди. Ввзяла трубку і за звичкою запитала:
– Хто?
– Зіно, це я, Роман
Палець натиснув кнопку довільно. Поправила зачіску і прочинила двері. Почулися кроки… застигла біля дверей…
Це тривало, здавалося, вічність, нарешті, двері відчинилися.
– Привіт, Зіна!
«Чому Зіна? Він же завжди називав на ім’я по батькові і на «ви». Треба щось сказати. Що?
І сказала:
– Каті немає вдома. Вона…
– Знаю, – чоловік усміхнувся і простягнув букет. – Я до тебе прийшов.
– До мене…
Обережно взяла букет і раптом заморгала, сльози зрадницьки полилися з очей.
– Дякую! – промовила вона крізь сльози і відчула на своїх плечах його руки.
***
– Мамо, що трапилося? – пролунав схвильований голос дочки. – Я ж тобі вчора дзвонила.
– Катю, я закохалася.
– Що-о-о?! Мамо, ти серйозно?
– Доню, мені всього сорок років.
– Мамо, я не проти, – в голосі дочки зазвучали нотки цікавості. – В кого?
У відповідь мовчання, довге мовчання.
– Мамо, ти що мовчиш?
– У Романа, – пролунав тихий голос матері.
– У якого Романа? У мого?
– Доню, не ображаєшся? Адже ти тепер одружена…
– Звичайно, не ображаюся! – голос доньки став радісним. – Мамо, він добрий чоловіка. Тільки нудний та надто серйозний.
– Він кличе мене заміж.
– Так йди! Ми з Максимом на весілля приїдемо. Мамо ти що, плачеш?
– Це я від щастя, – Зінаїда витерла сльози та радісно вимовила. – Дякую, дочко!