Катерина витягла з духовки пиріг, трохи помилувалася і накрила його рушником. Пролунав дзвінок у двері. – Хто це? – здивувалася Катерина. – Може сусідка. Вона відкрила двері. На порозі стояв якийсь незнайомий дідусь. Катерина здивовано глянула на нього. – Привіт, Катю, – тихо сказав незнайомець. – Не впізнаєш мене? Катерина вдягла окуляри, придивилася й ахнула. – Боже святий! – швидко перехрестилася вона. – Микола? Це ти? – не вірила старенька

Катерина Петрівна витягла з духовки пиріг, трохи помилувалася та накрила його рушником.

-Все! – вона глянула на годинник. – Є час привести себе в порядок, – подумала вона.

Скоро прийде її подружка. До чаю все готове.

Пролунав дзвінок у двері.

-Хто це? – здивувалася Катерина. – Для подруги ще рано. Може сусідка?

Вона відкрила двері. На порозі стояв якийсь незнайомий дідусь.

Катерина здивовано глянула на нього.

-Привіт, Катю, – тихо сказав незнайомець. – Не впізнаєш мене?

Катерина вдягла окуляри, придивилася й ахнула

-Боже святий! – швидко перехрестилася вона. – Микола? Це ти? – не повірила старенька. – Ми тебе вже тридцять років, як поховали. Я на могилку твою щороку ходжу. Чи це не ти? – вона знову перехрестилася. – Цього не може бути!

-Я, Катю, – старенький усміхнувся. – Зайти можна? Чи не пустиш мене?

-Заходь, що вже тепер, – здивовано кивнула бабуся й посторонилася, пропускаючи гостя. – На кухню проходь. Чаю зробити?

На кухні Микола зняв кепку, присів на табуретку й озирнувся.

-А в тебе все змінилося…

-А ти думав, я за стільки років ні ремонту не робила, ні меблі не міняла? – здивувалася Катерина. – Навіщо прийшов? Нема чого старе ворушити…

-Не гнівайся, Катю, – похитав головою дідусь. – Я покаятися прийшов. Не стане мене скоро. Кажуть мені, що зо два місяці в мене є. Не більше…

Він трохи помовчав.

-Ти пробач мене. Дуже я винен перед тобою і дітьми. Не можу піти без прощення. Гріх на мені…

-Не мені твої гріхи розбирати, – махнула рукою Катерина. – На це інша інстанція є. Запитати я тебе хочу… За що ти так зі мною? Що я тобі зробила? Діти наші в чому завинили?

-Та не суди ти мене, я й так уже отримав сповна, – відвернувся до вікна Микола. – Життя мені віддячило. Правду кажуть, що все погане повертається…

Дідусь зітхнув і витер долонею очі.
-Я тоді жінку іншу зустрів. Зовсім ні про що не думав, – продовжив він свою розповідь. – Зачарувала вона мене. Нічого не розумів. Вона заміж за мене не йшла, говорила, що аліментів у мене багато буде. Дітей троє. Вона у сусідньому місті жила. Ось і вигадали ми з нею цю рибалку…

Дідусь трохи помовчав.

-Ось я й одяг біля річки свій поклав, вудки розставив… А сам до неї побіг. У неї брат двоюрідний зник, ось вона його документи мені й зробила… А потім ми на заробітки з нею поїхали.

-Мені коли сказали, що ти біля річки зник, то я не повірила. Довго шукали тебе… Я дуже сумувала. Залишилась одна з трьома дітьми на руках…

-Пробач мені, Катю, – опустив очі Микола. – Багато я лиха вам приніс. З жінкою я тією розлучився через пару років… Потім зустрів іншу жінку, одружився, прізвище її взяв.

Думав, що життя налагодилося, а ось і ні, – він сумно посміхнувся. – Дружина пішла до іншого, а я випадковими заробітками перебивався…

Запала довга мовчанка.

-Я зараз у гуртожитку живу, – порушив мовчання дідусь. От хотів покаятися перед тобою і дітьми. У тебе й дітей прощення вимолити я хочу…
Микола благально глянув на Катю. Вона мовчки підвелася, взяла телефон.

-Молодші в Києві живуть, а Віктор тут. Я прощаю тебе, Миколо. Багато часу пройшло. Тільки бачити тебе більше не хочу. Чоловіка мого давно не стало. А ти вже чужа людина…

Дідусь полегшено зітхнув. Його погляд сповнився надією. Катя набрала номер сина і перевела на гучний зв’язок.

-Вікторе, можеш до мене приїхати зараз?

-Що трапилося, мамо? – занепокоївся син. – У тебе сьогодні ж посиденьки з подругою. Щось сталося?

-Батько з’явився. Пробачення просить. В усіх нас просить. Приїдеш? – спокійно відповіла Катерина.

-Мамо, з тобою все гаразд? Батька нема давно, – здивувався Віктор. – Ти не заслабла?

-Ні. Ось сидить переді мною. Приїдеш?

-Зараз буду, – трохи помовчавши, здивовано відповів син. – Тільки скажи йому, що батька мого не стало і я його вже оплакав… А хто він такий, я не знаю. Братам скажу про його прохання. Їм вирішувати… Не думаю, що вони зрадіють…

Після цих слів погляд Миколи погас. Він ще трохи помовчав, зітхнув і підвівся з табурету.
-Дякую, Катю, – зі сльозами в голосі, сказав він. – Дякую, що вибачила. Ось папірець, я свою адресу написав і номер телефону, може, сини і знайдуть мене… А вже якщо ні, значить так тому і бути…

Він ще трохи постояв, потім тихенько вийшов, акуратно зачинивши за собою вхідні двері.

Катерина мовчки стояла біля вікна. Продзвенів дзвінок у двері. Вона пішла відкривати. Прийшла подруга.

-Ти так довго? Що сумна така? – захвилювалася приятелька.

-Все добре, – махнула рукою Катерина. – Ідемо чай пити. Я такий гарний пиріг спекла…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.