Дружина з онукою вирушила в Одесу на море, а Іван Олексійович на це літо мав свої плани. Захотілося місто свого дитинства відвідати. Сорок років вже там не був, як пішов на службу. Батьків Іван не мав, виховувався в дитбудинку. Щоправда, школу відвідував звичайну і вчився добре. Школа була, хоч і звичайна, але найкраща у місті та з усіх вихованців дитбудинку сюди потрапляли лише одиниці.
Після службу вступив до технікуму. Вивчився і залишився працювати у місті. Два роки тому вийшов на пенсію. Гарна квартира, дача, машина. Двоє дітей, троє онуків. Старшій онуці вже дев’ять років, ось вона з бабусею й поїхала відпочивати.
А Іван взяв квиток у купейний вагон та поїхав у місто дитинства.
***
Чим ближче під’їжджав до рідного міста, тим яскравішими ставали спогади, переважно про школу. Тут він, вихованець дитбудинку, почував себе повноцінною людиною. Спортсмен, чемпіон міста з легкої атлетики.
Катя, однокласниця, яку любив, і котра любила його, обіцяла чекати з служби. Не дочекалась. У неї батько був великим начальником у місті, і його перевели у Київ з великим підвищенням.
Іван тоді на службі місця собі не знаходив, не розуміючи, чому кохана не пише листи. Сам він ще довго писав. Поки одного разу не отримав відповіді з її адреси, але почерк та прізвище було інше. У листі досить грубо якась жінка повідомила, щоб він більше не писав сюди, його Катя поїхала з батьками на постійне місце проживання у Київ.
Стало ясно, що дочка великого чиновника та звичайний хлопець, звичайно ж, не пара.
У місті свого дитинства так жодного разу не був. Хотілося, звісно, побувати, але робота, сім’я. Нині Іван пенсіонер, а з його випуску пройшло сорок років. В інтернеті дізнався про зустріч випускників. І ось воно, рідне місто.
***
Зупинився у готелі. Переночував. Зустріч лише завтра. Купив більше солодощів і попрямував до дитбудинку.
Тут все було інше: сама будівля, вихователі. Тільки діти були такими ж, що з надією дивляться на кожного дорослого. Молодшим дітям роздав солодощі. Старшим – розповів про своє життя.
Пройшовся містом і повернувся до готелю. Чомусь тривожно було на душі. Таке передчуття, що завтра на зустрічі з однокласниками дізнається щось незвичайне, незрозуміле, погане.
Увечері зателефонував синові та дочці. Потім дружині. У всіх все гаразд, але почуття тривоги так і не залишало.
***
І ось вона рідна школа. У дверях зустріли школярі. Запитали: хто такий та якого випуску. Повідомили, що вони збираються у своєму класному кабінеті.
Як тут уве змінилося? Піднявся на другий поверх. Ось і кабінет фізики, їхня класна кімната.
Зайшов. Двоє чоловіків та чотири жінки. Всі повернули голови і почали з цікавістю розглядати його, а він їх, одразу впізнаючи в цих далеко немолодих людях своїх однокласників:
«Павло, Світлана, Таня, Андрій, Юля, Яна”.
А однокласники з якимсь здивуванням дивилися на нього і… схоже, не впізнавали.
– Іван бондаренко?! – Нарешті, з якимось здивуванням сказала Тетяна.
– Іван, тебе ж не стало? – вимовив його шкільний друг Павло.
— Хто це вам сказав? – Спробував пожартувати Іван.
– Ми ж з Танею до твого пам’ятника квіти іноді приносимо, – друг продовжував дивитися на нього з подивом.
– Помацайте! – засміявся Іван і простягнув їм руки.
До нього підійшла Юля, помацала за руки:
– Та ну вас! Все добре з ним, – радісно вигукнула і повисла на його шиї.
Тут і всі вискочили з місць і кинулися до нього.
Коли все трохи вщухло, Павло хитро посміхнувся.
– Ми з Танею, дещо принесли, – і дістав гарну пляшечку.
Тетяна одразу дістала пластмасові скляночки та цукерки.
– Ви, що чоловік із дружиною? – поцікавився Іван.
– Тридцять вісім років вже! – гордо повідомила Тетяна.
– Давайте, за зустріч, – і Павло почав розливати.
А потім пішли розмови. Почали розповідати про своє життя, згадувати, хто зараз де? І звичайно ж Іван спитав:
– А Катя, де зараз? Хто-небудь знає?
– У Києві, – почала ділитися спогадами Юлія. – Вона дізналася, що тебе не стало, коли повернулася від бабусі, яка десь у селі жила. Прибігла до мене, схвильована, абияк на ногах стоїть. Ми з нею довго плакали. За тиждень вони в Київ поїхали, її батька призначили заступником якогось директора. Катя до цього все казала:
«Нікуди не поїду. Буду чекати!»
Юля замовкла, згадуючи, потім продовжила:
– А коли дізналася, що тебе не стало …, побачила твою могилку …, – Жінка запнулась, розуміючи теперішню абсурдність своїх слів. – Загалом відвезли її у Київ. Більше про неї нічого не було чути.
– Іван, що з тобою тоді трапилося на службі?
– Нічого, – Іван знизав плечима. – Катя перестала писати. Я ще продовжував писати, сподіваючись, що все ж таки відповісти. Але надійшов лист від нових господарів їхньої квартири, що вони поїхали назавжди у Київ і щоб я більше на цю адресу не писав. Катя мені раніше писала, що батька переводять у інше місто і, що вона сама нікуди не поїде і мене чекатиме. Подумав, що її вмовили. Адже я тоді, по суті, простим хлопцем був.Потім вивчився на хорошу роботу влаштувався. Два роки тому вийшов на пенсію.
– Дивна, якась історія, – задумливо промовив Павло, – і, схоже, каламутна.
***
Ближче до вечора почали розходитися, обмінюючись номерами телефону і, обіцяючи один одному зустрітися найближчим часом.
Коли всі розійшлися, Іван підійшов до друга з дружиною:
– Павло, Таня, мені все не дає спокою ця новина. Давайте поїдемо прямо зараз до могилки.
– Ну давай! – погодився Павло.
– Викликайте таксі! Я оплачу.
***
Вони підійшли до старого пам’ятника. Друзі одразу відійшли убік, даючи спокійно подумати. Пам’ятник був старий, але не такий занедбаний, як сусідні. Його фотографія, хоч і сильно потьмяніла, його прізвище, ім’я, по батькові, дата народження. … Іван представив, де він перебував у цей час:
«Тоді до частини прибув. Катя якраз перестала писати. А фотографія та, яку я їй сам залишив. Цікаво, як ця фотографія потрапила на пам’ятник.
Але найцікавіше, яке відношення до цього має Катя? Юля розповідала, що вона була, дуже засмучена звісткою про те, що мене не стало. Мабуть, ось теж стояла і дивилася на цей пам’ятник.
Так, хто все це зробив? І головне, навіщо? Адже цілком імовірно, що після служби міг повернутися сюди й у всьому розібратися. Виходить, період тривалістю у рік організатора не хвилював. Його хвилював більш короткий період, наприклад, кілька місяців або навіть кілька тижнів.
Так Так Так! Катя з батьками поїхала приблизно в той час, що вказано в даті на пам’ятнику … ні, трохи пізніше. Припустимо, вона відмовилася їхати, і вирішила дочекатися мене з служби. Але її батька поставили на нову посаду. Її, відправляють до бабусі. А коли вона повертається звідти, повідомляють про те6 що мене не стало і приводять сюди. Її батько був у місті не останньою людиною, а його нове призначення піднімало його зовсім на недосяжну висоту. Знайти будь-яку стару могилку було не важко, взяти у дочки на якийсь час мою фотографію і зробити пару копій складнощів зовсім не становило. Тим більше, і мати Каті була на боці чоловіка.
Невже все так і було?
***
Катерина Петрівна сиділа у своєму величезному будинку перед портретом матері в рамці. У голові миготіли гіркі думки:
«Сьогодні маму провели в останню путь. Тепер вона назавжди буде поряд із татом. Вони любили одне одного, а ми з Вадимом, як чужі. Ми з ним завжди були як чужі. Діти дорослі. Син з батьком бізнес займаються. Дочка заміж вийшла. Все маю: величезний будинок, великі гроші, але єдина тепер радість залишилася – онука. За тиждень приведуть. Нікому її не віддам.
Ой, а що там мені мама перед відходом про лист говорила?
Дістала мамин альбом. Там справді був запечатаний конверт. Відчинила. З нього випала фотографія хлопця у формі:
– Іван! – Мимоволі вигукнула жінка.
Довго дивилася на хлопця, якого колись так сильно любила. Потім дістала з конверта листа і почала читати:
«Доню, хочу попросити в тебе вибачення за себе і за твого тата, за той поганий вчинок, який ми зробили.
Тоді тобі було дев’ятнадцять років, і ти любила хлопця, фотографія якого у цьому конверті.
Батьку дали високу посаду. На стільки високо, що він навіть мріяти не міг, але ти відмовилася їхати з нами. Вирішила там у містечку чекати на свого хлопця з служби. Жодні вмовляння на тебе не діяли.
І тоді ми з твоїм татом придумали цей план. Спочатку тато влаштував якусь жінку на хорошу посаду на пошту, і вона забирала всі твої листи і листи того хлопця. Потім відправили тебе до бабусі. Тато сказав комусь, ті знайшли покинуту могилку в дальньому кутку. Поставили новий пам’ятник з фотографією твого хлопця і зробили гарну огорожу..
Коли ти повернулася від бабусі, повідомили тобі про це. Я навіть не могла подумати, що ти так сильно його любиш. Нам здавалося, що в новому місті ти його одразу забудеш, знайдеш іншого і вийдеш заміж. Але заміж ти вийшла лише за шість років, так і не забувши того хлопця.
Про долю Івана ми нічого не знаємо. Мабуть, з ним все добре.
Пробач нас донечко! Нам так хотілося, щоб ти була щаслива!
Кілька хвилин Катерина сиділа, не ворухнувшись. Потім впустила голову на руки і заплакала.