– Іван Петрович, а вам не пора на пенсію? – запитав начальник свого сивого заступника. Здавалося, що після таких слів у кабінеті заступника мала виникнути незручна довга пауза, але все сталося зовсім навпаки. – Пора, Віктор Павлович! Настав час! – вигукнув радісний Іван Петрович, і одразу ж кинувся обіймати свого начальника. – Ну, що, тоді я пішов? – Куди? – Запитав приголомшений начальник

– Іван Петрович, а вам не пора на пенсію? – запитав раптом молодий начальник свого сивого заступника.

Здавалося, що після таких слів у кабінеті заступника мала виникнути незручна довга пауза, але все сталося зовсім навпаки.

– Пора, Віктор Павлович! Час настав! – вигукнув радісний Іван Петрович, і одразу ж кинувся обіймати свого начальника. – Як добре, що ви мені зараз це сказали! – наобнімавшись, Іван Петрович розкрив свої обійми, і весело запитав: – Ну, що, тоді я пішов?

– Куди? – Запитав приголомшений начальник.

– На пенсію, куди ж ще? – Зареготав заступник. – Як же ви мені тонко натякнули, Віктор Павлович. Вмієте ж ви розмовляти з підлеглими! Ну, все, я зараз забираю свою чашку, свій щоденник, і йду негайно оформлятися. Уф… Як це все вчасно сталося… Як вчасно…

– Чекайте, зачекайте, Іван Петрович, ви чого? – ще більше розгубився начальник. – Я сказав це зовсім не для того, щоб сьогодні вас відправити на пенсію. Це все в перспективі, так би мовити… Ви ж знаєте, що нам зверху спустили указ про підвищення зарплати співробітникам. А де ми з вами гроші візьмемо на це підвищення? Прийде ж когось звільняти. А кого звільняти? От я й подумав, вік у вас тепер пенсійний, може, мені з вами на цю тему поговорити… Але я неакуратно подумав… І неакуратно поговорив… Каюсь я.

– Не треба каятися, Віктор Павлович! Все правильно! – Іван Петрович вже стояв напоготові з чашкою в руці. – Ну, я пішов.

– Та ви що, збоже_оліли, Іван Петрович? – Віктор Павлович схоп_в свого зама за рукав. – Я вас поки що відпустити не можу. Ви тут у нас на підприємстві найдосвідченіша людина. Та ви ж краще за мене знаєте нашу роботу. Я без вас просто не впораюся.

– Впорайтеся, впорайтеся, – усміхнувся заступник. – Якщо ви мені натякнули, що настав час йти, значить, у вас є для мене підходяща заміна. Так просто заступникам такі слова не кажуть. Я вже це чудово знаю.

– Так ні ж. – Начальник зробив жалісне обличчя. – Ну, слово честі, Іван Петрович, немає в мене для вас сьогодні заміни.

– А навіщо ви тоді мені сказали про пенсію? – розгубився Іван Петрович.

– Ну, я думав, може мені вас на півставочки перевести? – заблищав начальник. – Га? Як ви, Іван Петрович, щодо роботи на половину ставки? Адже ви вже в роках, здоров’я не те…

– На жаль, любий мій шефе, – гірко посміхнувся заступник, – хоч ви й маєте рацію, і іноді у мене бувають запаморочення на ґрунті втоми, але мені простіше, все-таки, на пенсію піти. Тим більше, що я її давно чекаю. Мені з цим підвищенням віку, якщо чесно, всі плани поламали. Тепер, за цим указом, я вважаюся майже молодим, але це не так. Але, як кажуть, слово начальника – тобто ваше слово – воно не горобець, воно – вилетить, то вилетить!

– Припиніть, Іван Петрович! – нервово перебив Віктор Павлович свого заступника. – Я вас наполегливо прошу, ні, я вас просто благаю, негайно поставте, будь ласка, на місце вашому чашку, і продовжуйте працювати як працювали.

– Та ви що, Віктор Павлович, з розуму зійшли?! – Іван Петрович притис чашку до своїх грудей. – Як же мені працювати далі? Ви ж мені тільки-но двері в щастя прочинили. Ви що, хочете ці двері знову зачинити? Ні… Тепер я принципово на пенсію піду…

– Ну, Іван Петрович, ну вистачить ображатись. – Начальник, як дитина, наморщив благаюче брови. – Я вас дуже прошу, забудьте про нашу розмову. Я ж вас просто налякати хотів. По дур_сті. Тим більше, що зарплату вам з наступного місяця підвищать. Ось.

– Так?

– Ну так. Ви самі читали цей нещасний указ про підвищення заробітної плати.

– І наскільки ви збираєтеся підвищити зарплату? – недбало запитав Іван Петрович.

– Як на скільки? Ви ж все чудово знаєте.

– Усього на 1 тисячу?

– Як це – лише на 1 тисячу? На цілу 1 тисячу! Це ж – ого-го – які гроші!

– Якщо підвищите на три тисячі – залишусь, – рубанув заступник.

– На скільки? – очі у начальника полізли з орбіт.

– На три! А так – навіть не вмовляйте.

– Ви що, Іван Петрович, на старості літ того…? Де я візьму вам зайві три тисячі? Звідки?

– Я не того…, Віктор Павлович, а навпаки – різко порозумнішав. І якщо ви хочете, щоб я й справді поставив чашку на місце, погоджуйтеся на мою умову.

– То ви, що, Іван Петрович, мені умови ставити будете? – Напружився раптом начальник.

– А як же! – усміхнувся Іван Петрович. – Я ще раз вам говорю, слово начальника не горобець. А вже слово заступника цього начальника – тим паче. Раз він сказав – три, цю цифру в клітку назад не засунеш. Ну? – Іван Петрович підніс свою чашку до носа начальника. – Ось вона, моя робоча чашка, поки що в руці. Приготувалася йти звідси кудись подалі. Але якщо ви кажете «так», вона одразу повертається на своє робоче місце.

– А якщо ні?

– Тоді чашка разом із заступником начальника виходить із кабінету та йде у відділ кадрів, оформлятися.

– Ну,І ван Петрович… – начальник скрушно захитав головою. – А може – дві тисячі?

– Ні, Віктор Павлович. Як говорив відомий персонаж: “Торг тут недоречний!”

– Ну, добре, Бог з вами… – хитнув понуро начальник. – Три так три… Але з умовою, що тепер ви ламатимете голову, звідки нам взяти людям гроші на підвищення зарплати…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.