Іван намагався тримати себе в руках. – Як же так? Такого не буває! П’ятнадцять років! Минуло п’ятнадцять років! У нього була чудова сім’я, кохана дружина Олечка. Все ж було чудово… До вчорашнього вечора, поки Ольга не сказала, що приїхав її брат, Мишко. Зі своєю дружиною

Івана намагався тримати себе в руках. Як же так, такого не буває!

Минуле накрило такою хвилею, та яка там хвиля, там дев’ятий вал.

Минуле те зі сльозами і любов’ю, тією найпершою.

П’ятнадцять років! Минуло п’ятнадцять років!

Він, Іван, вже не той хлопчисько, він давно дорослий чоловік, з дружиною і двома дочками.

Він міцно стоїть на ногах, любить свою жінку цінує домашній затишок і щастя, яке панує в його родині.

Він стояв упершись руками об умивальник, намагаючись впоратися з емоціями. Вмився, ще й ще, хлюпав холодну воду в обличчя, забризкав сорочку, Ользі не сподобається, скривився.

-У неї ідеальної дружини повинно бути все ідеально, – посміхнувся.

-Так, потрібно взяти себе в руки швидко, заспокоїться. Але як! Пройшло п’ятнадцять років, а вона… стала ще кращою ніж була як же так?

Він знову нахилився над раковиною. Ніщо і ніхто в світі не мав над ним таку владу.

-Треба йти, – посміхнувся. – Так, вмитися, укласти волосся, на бордовій сорочці явно видно краплі води. Ну нехай, його це не турбує, розстебнув ґудзик, зітхнув. – Все, все, спокійно.

Пішов.

-Любий, щось трапилося? Ти погано почуваєшся? Що сталося? Ти раптом почервонів…

-Так щось раптом стало не дуже добре.

-Може перевірити здоров’я?

-Ні, не треба, все нормально, просто втомився.

-Давайте з’їздимо до моря, ми давно не вибиралися, а хочеш поїдемо одні? Ми можемо залишити дівчаток з нянею і поїхати, як тобі ця ідея?

-Добре, люба. Але не зараз пізніше…

-Як скажеш.

Ольга не розуміла коли Іван називав її Олею, або Олечка. Вона не вважала це своїм ім’ям.

-Мене звуть Ольга, коханий, – здивовано говорила дружина. – Навіщо ти називаєш мене чужим ім’ям?

Іван звикся з цим, це не те, що може приносити задоволення. До того ж, коли він зустрів Ольгу, серце його було покрито такою кіркою льоду, що дівчині довелося в буквальному значенні добиватися його.

Спочатку він був здивований, потім звик що дівчина завжди поруч, підставить плече, посміхнеться, піде з ним на піцу.

Це зі своїми батьками, Ольга стає манірною, веде себе дуже пристойно, а наодинці, вона ставала рухливою і веселою дівчиною.

Зате тепер після десяти років їхнього сімейного життя, Ольга почала тихенько перетворюватися в свою маму, почала ставати манірною, сухуватою, але Іван все одно дорожив і любив свою дружину, а як інакше?

Весь бар’єр, який він будував стільки років вся ця величезна здавалося б монолітна стіна, впала, в одну мить, як тільки він побачив ЇЇ.

Лежачи в ліжку, і дивлячись в стелю Іван думав, згадував і заново переживав те, що з ним було…

Та осінь була якась особливо весела чи що.

Стояв вже листопад, а снігу ще не було, голі дерева зимно щулилися під яскравими, зовсім не осіннім сонцем, вітер ніс по сухій потрісканій землі залишки сухого листя.

Він, Іван, ішов до свого друга, Ярика, вони зібралися з хлопцями поїхати в гори на три дні, влаштувати собі таке випробування. Йшов Іван обговорювати деталі.

У дворі будинку, де жив його друг, возилися двоє малюків, хлопчик і дівчинка, років по вісім, Іван чомусь звернув увагу на цих дітей, були вони якісь тихі, спокійні, як з чужого життя. На лавці сидів Ярик, з якоюсь дівчиною, дівчина була заплакана, Ярик обнімав її і щось тихенько шепотів.

-Заспокойся, ти не одна, – почув Іван, – ми всі поруч, все буде чудово, а ти молодець що приїхала.

Іван пригальмував, йому було ніяково від підслуханої розмови.

Його здивувало те, що в друга мабуть є любовні справи, про які він Іван, навіть не знає. Здивувало і трохи образило

-Мамо, дядько Слава, дивіться, – діти підбігли до сидячих на лавці Ярика з дівчиною, всі домашні звали Ярослава Славою, а всі інші Яром або Яриком, мабуть діти були з близького кола.

-Нічого собі, – подумав Іван, яка мама, їй років двадцять з натяжкою можна дати. Так хто ж вона?..

-О, друже, привіт, – Ярик встав і подав Івану руку, – знайомся, моя двоюрідна сестра Міла. Колись вона няньчилася зі мною.

Ярик говорив щось ще, базікав, сміявся.

-Намагається її розбуркати, – зрозумів Іван.

Тільки він чув це все як через пелену. Іван не міг відвести погляду від дівчини.

Йому здавалося, що він знає її все життя, і навіть більше. що знайшов те, що було втрачено давним давно, в минулому житті.

Він прийшов до тями коли зрозумів, що стискає її вузьку, холодну долоньку в своїх руках.

З того дня він і хвилини не уявляв свого існування без неї.

Міла розлучилася з чоловіком, вірніше не так – він пішов від неї.

-Якби ж погано жили, – говорив Ярик. – Він веселий, добрий Мілу з дітьми любив, і ти дивися ж, щось трапилося.

-Мати взагалі говорить, що його причарували. Коротше кажучи, Міла буде тепер жити поруч з нами, це ж її хата, навпроти, поки у нас поживе, ремонт зробимо, тоді до себе перебереться.

Чи варто говорити, що Іван закохався в Мілу, безповоротно. Навіть ні, не те що закохався, він ніби і любив її, все життя, просто забув, а тепер ось згадав…

Іван робив все, щоб ніхто не помітив, особливо вона, Мила Міла, так він кликав її про себе Мила Міла.

В армію Івана призвали на два роки пізніше, весь цей час він невідлучно перебував поруч, вони не домовляючись взяли шефство над сестрою друга.

Допомогти, сходити в магазин, доглянути за дітьми, особливо за Ігорем. Хлопчисько спритний і допитливий.

А Лерка, дівчисько, та взагалі заявила, що коли виросте, буде одружуватися на Сашкові. Це ще один їхній друг…

Хлопці оточили турботою сестру Ярика, дівчина влаштувалася на роботу, поступово повертаючись до життя.

Ярик почав зустрічатися з Оленкою дівчиною з сусіднього двору, Сашко зустрів Настю, чим дуже засмутив підрослу вже Леру.

-Що не міг почекати трохи? – сердилась Лера.

-Це скільки ж трохи, Леро, – запитувала посміхаючись Міла, переглядаючись із хлопцями

-Нууу, ось школу закінчу, це шість років, потім шість років в інституті, потім… Ну років дванадцять, тринадцять…

-Це ціле життя, дочко, ціле життя! І якщо ти любиш Сашу, ти повинна побажати йому щастя і відпустити!

І так у Івана защеміло, так стало неприємно від цих слів, йому здалося що вона зверталася не до Лери, а до нього, до Івана.

Потім були проводи і Алла, сусідська дівчина, обіцяла чекати, лізла цілуватися і плакала, називаючи себе дівчиною солдата.

-Тітко Олено, я Івана з армії дочекаюся, – плакала Алла на кухні, – я його знаєте, з п’ятого класу люблю.

-Угу, – говорила мама, – ти ж бачиш, не потрібна ти йому, інша на серці і в голові, навіщо себе мучити?

Вона прийшла до військкомату, та, яку і не сподівався побачити. Копиця рудого волосся, воно не слухалося, вихрилося і лізло в обличчя.

Стояла осторонь, дивилася і тихо посміхалася

Він ступив назустріч, несміливо обняв.

Вона піднялася навшпиньки і поцілувала в щоку. Тривало це лише мить, а йому здавалося вічність

-Я не змогла не прийти, спасибі Іванку за все…

Рік пролетів швидко, діти писали листи, передаючи привіти від мами.

З армії прийшов, і першим ділом прийшов до них, дітлахи обнімали його, а вона стояла, усміхалася. Ох як хотілося обійняти, схопити на руки і кружляти по кімнаті, відчуваючи запах коханої.

Нічого не змінилося, так і ходив він, допомагав по господарству, так само возився з дітьми.

Дівчата голови обертають, та не потрібен ніхто йому, не потрібен… Одна потрібна, єдина…

Вона, Міла, запитала чи не збирається Іван відновитися в інституті.

-Так все що завгодно, – думав хлопець. – Тільки будь поруч, тільки дозволь милуватися тобою, захищати дихати тим самим повітрям. Жити твоїм життям…

Мати дивиться задумливо, а він не набереться сміливості ніяк.

-Іди сюди, Іване.

-Ма, ти що?

-Сідай.

Мати ніколи не гадала на нього, ніколи. А тут карти розкинула

-Не будеш ти з нею, розумієш, не судилося. Я давно розклад зробила, зараз ось знову повторила. Не тут твоя доля, не муч її, вона ж теж… За нею бігають чоловіки, гідні, а вона…

-Вона любить мене, мамо?

Нічого більше не чує, тільки одна думка в голові…

-Іване, почуй мене, їдь синку, так не буде боляче. Не ходи, мовчки їдь…

Не послухав маму, пішов, серце гаряче поніс.

Вона вислухала спокійно, жоден м’яз не здригнувся. Головою похитала

-Тобі скільки років, Іванку? А мені на п’ятнадцять більше, мені завжди буде на п’ятнадцять більше, Іване. Я не хочу так, на пару років, розумієш? Мені треба на все життя, і дивитися в одну сторону і дихати. Почуття пройде, через десять, двадцять років, ти будеш молодим красивим чоловіком, в розквіті сил. А я, Іване?

Мені знову переживати зраду? Та тільки в тридцять років легше одній залишитися, ніж ближче до шістдесяти, розумієш?

Вона говорила, говорила, а він слухав.

Три дні пролежав відвернувшись до стінки, а потім поїхав, поїхав далеко, потім ще далі, потім в іншу країну, а потім на інший кінець світу.

Заборонив собі любити, тримаючи улюблений образ в серці. Хотів довести їй що може. Хотів приїхати до неї і знову повторити все що говорив, і нехай спробує сказати що їй не потрібна третя дитина в особі другого чоловіка.

Одного разу мати сказала що Міла вийшла заміж.

А чого ти чекав, д*рень, прошепотів собі, чого ти чекав…

Ось тоді і з’явився лід, серце в крижаній скоринці. Просто жити, працювати, спати, їсти. Для чого? Ну так треба…

Потім зустрів Ольгу.

Згадав про слова матері, що доля його далеко. Повірив що вона і є доля, жив спокійно. До вчорашнього вечора, поки Ольга не сказала, що приїхав її кузен, Мишко, зі своєю дружиною.

Знаєш, коханий, дружина Мишка всіх, як це ммм зачарувала, маман каже, що вона душка. Старша за нього, але це зовсім не помітно. Я вважаю що нам необхідно нанести візит ввічливості моїм батькам, і побачитися з кузеном і його дружиною.

Навідали, побачилися…

А ще Ольга запросила їх у гості.

Його крихкий світ тріщить по швах.

Їх “познайомили”.

Вона все така ж, навіть ще краще, вся світиться, ніби й не було цих п’ятнадцяти років.

Вони приїхали, з візитом у відповідь. Розмови ні про що.

-Що? Діти? Ні, спільних немає. Свої вже дорослі, вчаться, зустрічаються, у Мишка є дочка. Багато часу проводить з ними.

Вона підійшла тихо-тихо, торкнула кінчиками пальців за плече, він застиг. Нехай не прибирає руку, будь ласка. Нехай це триває довше.

-Здрастуй, Іване.

-Здрастуй.

-Як твоє життя?

Обернувся. Бачиш же, навіщо питаєш?

-Мені піти?

-Ні, – махає головою, – чекай. Чому ти тоді мене прогнала?

-Я? Прогнала? Ти сам прийняв рішення, Іване. Я просто сказала тобі як може бути, і ти прийняв це, подумав і зробив свій вибір. Я дуже переживала, думаєш мені було легко?

А потім з’явився Мишко, ми познайомилися на одному заході, ти знаєш, він дуже схожий на тебе.

Він попросив викинути з голови все, що стосується різниці у віці.

-Коли тобі буде сімдесят років, – сказав він мені, – я дозволю тобі знайти когось молодшого.

Я знаю, ти хочеш запитати чому він? Адже так?

Іван кивнув головою.

-Ось тому, Іване, що він, мужик розумієш. Він не пішов плакати і думати про несправедливість цього світу. Він прийшов до мене з сумкою речей, і нахабно заявив що хоче бути зі мною, а потім покликав Леру з Ігорем піти з ним в магазин купити мамі квіти.

-Ти любиш його?

-А це вже тебе не стосується, Іване. Я прийшла попрощатися, ми їдемо, прости, що порушила твій милий світ…

-Мій крихкий світ…

-Ось і бережи його, чуєш… Щасти тобі, Іванку.

Неподалік стояла Ольга, її було не видно, але вона чула всю розмову.

Ользі було неприємно. Ось хто живе в серці її чоловіка, багато років.

Ольга взяла себе в руки, “начепила” гарну посмішку і пішла до гостей.

Вона обняла більше ніж потрібно Мілу і прошепотіла їй:

-Спасибі, Мила Міла.

Міла здригнулася, багато років так її не називали, і тільки одна людина в світі так кликала, Іван.

-За що ж, Олечко?

І так це ласкаво прозвучало, що Ольга, стримуючи сльози, ще раз вимовила:

-За Івана, одне твоє слово і він кинув би все…

-Бережи його, дівчинко. Все добре у вас буде. Ти його доля…

А ввечері Ольга підійшла до задуманого Івана, наїжачила його волосся і сказала:

-Іван, називай мене будь ласка Олечка, це так… Так… Гарно…

-Добре, – сказав чоловік, – як скажеш, Олечко…

Життя іноді підкидає такі жарти.

От зустрінеш людину, незалежно, чоловік або жінка, і здається що ви знайомі все життя.

А з іншим пліч-о-пліч можеш жити, і навіть родич буде твій, а все здається що чужий…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.