Кажуть, що від добра добра не шукають. Так ось це, як з’ясувалося, не про Івана Івановича.
Тому що Іван Іванович прийняв рішення кардинально змінити своє, загалом, благополучне у всіх сенсах життя.
Дехто думає, що цього не може бути. Але насправді таке трапляється. І не рідко. Особливо із чоловіками. І особливо тоді, коли вік чоловіка перевалює за сорок.
Ніхто не каже, що подібного і з жінками не трапляється. Трапляється, звичайно. Але жіночі випадки, як правило, не такі кумедні, як чоловічі…
Жінка, якщо вже почне жити заново, то тут таке робиться! Наплачуться всі. І самі жінки, і їхні діти, і їхні чоловіки, і багато інших, хто хоч якось виявляється причетним до такої жіночої історії.
Жіноча подібна історія обов’язково буде сумною.
А от у чоловіків – навпаки. Що не історія, то суцільний цирк.
-Мені сорок п’ять років, – подумав Іван. – І я успішна багато в чому людина. Двох дочок видав заміж. Чому б мені не ризикнути і не почати жити по-новому?
…Ірина смажила рибку на кухні, як тут на порозі зʼявився Іван.
-Доброго ранку, Івасику, – ласкаво сказала Іра. – Сідай снідати, я тут і рибку вже досмажую і картопелька вже готова!
-Ніякий я тобі не Івасик, – раптом сказав Іван. – І де ти тільки таке ім’я відкопала? Івасик! І скаже ж…
Ірина здивовано відкрила рота, але швидко схаменулась.
-Івасик не в настрої, – подумала жінка. – Певно знову вирішив почати жити по новому…
-Вибач, любий, – сказала Ірина.
-Я тобі не любий! – строго сказав Іван. – Знайшла любого! Я звичайна людина…
-Ну, зрозуміло, звичайна людина, – подумала Ірина. – Зараз обов’язково скаже якусь нісенітницю.
-І взагалі! – сказав Іван і глянув на дружину. – Нам, певно, краще розлучитися.
Ірина застигла з ложкою в руках.
-Розлучитися? – подумала Ірина. – Це за тиждень до срібного весілля? А як же ж. Розмріявся. Я вже гостей запросила. Ось весілля відгуляємо і розлучимося. Можливо…
-Мабуть, ти маєш рацію, – сказала вголос Ірина. – Я теж давно про це думала. І вважаю, що так жити більше не можна.
-Виходить, ти не проти? – зрадів Іван.
-Проти? – вигукнула Ірина. – Хто? Я? Я сама собі ворог? Проти?! Та жінці у моєму віці таке щастя, може, раз у житті тільки й випадає.
-Яке щастя? – не зрозумів Іван.
-Яке? – здивувалася Ірина. – Донька одружена. Грошей достатньо. Є й квартира і дача. Саме час пожити для себе. Для власного задоволення. Адже так?
-Так, але…
-А з тобою, яке задоволення? Ходиш і бурчиш цілими днями. Та це й зрозуміло…
-Що тобі зрозуміло?
-45 років – це такий вік у чоловіків, – багатозначно сказала Ірина, зітхнула і налила собі ще кави.
-Який такий вік? – сказав Іван. – Нормальний вік.
-Я й кажу, – радісно підхопила Ірина. – Нормальний вік. Все життя попереду. І я ще багато встигнути можу. Коли на розлучення подаємо? Давай завтра? Першого вересня хтось – вчитися, а ми – розлучатись. Теж, як у нове життя переходимо.
-Куди вона все поспішає? – подумав Іван. – Завтра! Їй дай волю, то вона, напевно, просто зараз побігла б.
-Ти постривай, Ірино, – сказав Іван. – Не поспішай.
-А чого тягнути?
-Треба все добре обміркувати.
-Ти щодо майна?
-Так, так, – сказав Іван.
-Так усе легко і просто, – сказала Ірина. – Гроші поділимо порівну. Згоден?
-Згоден.
-Тепер дивись далі, – продовжувала Ірина. – У нас із тобою є квартира та дача. Так?
-Так.
-Вони за ціною однакові, так?
-Так.
-Ну от, якщо квартира тобі, то дача мені, – радісно сказала Ірина. – Згоден?
-Згоден, – сказав Іван. – А що тобі, а що мені?
-А сам вибирай, – сказала Ірина. – Якщо вибереш квартиру, то я візьму собі дачу. Чи навпаки. І кому дістається дача, той забирає собі машину. Як вважаєш, це по-чесному?
-Так, – погодився Іван.
-Вибирай, – сказала Ірина.
-Дача і машина – це, звісно, чудово, – подумав Іван. – З ними я швидко познайомлюсь із кимось. Посаджу у свою машину якусь гарну жінку, привезу її на свою дачу. Адже до мене одразу буде інше ставлення. Так? На мене тоді подивляться, як на серйозну людину.
-Беру дачу й машину, – сказав Іван.
-Чудово! – вигукнула Ірина. – А мені наша квартирка залишається.
Ірина підійшла до вікна.
-А вигляд, вигляд який шикарний! – сказала Ірина. – Іди помилуйся на прощання. Все місто, як на долоні. Ти знаєш, Іване, це добре, що у нас квартира на три сторони, у центрі та на високому поверсі.
Ой, як уявлю, що тепер усі три кімнати у моєму розпорядженні будуть, то просто співати та танцювати хочеться.
Коли розлучимося, обов’язково влаштую вечірку. Запрошу всіх своїх подруг. Ох, ми вже тут влаштуємо. Чоловіків якихось покличемо…
-Ти знаєш, Ірино…
-Вибач, що перебиваю, – сказала Ірина. – Я зараз подумала, що з такою квартирою я собі, напевно, швидко нового чоловіка знайду? Так? Як ти думаєш?
-Я подумав, Ірино, – сказав Іван. – Я, мабуть, квартиру візьму.
-Квартиру? – здивувалася Ірина. – Ні, ти жартуєш? Що? Серйозно? Візьмеш квартиру?
-Які можуть бути жарти. Квартиру беру.
-Це що виходить? Дача та машина – мені?
-Тобі, Ірино.
-Оце так! – закричала Ірина і кинулась обіймати й цілувати Івана. – Боже, скільки я про це мріяла. Все життя. Дякую тобі, коханий.
-Про що мріяла? За що спасибі?
-Ну, щоб у мене однієї машина була, і дача, – радісно, сказала Ірина.
-Ну, дача добре, – сказав Іван. – Із дачею – все зрозуміло. Але ж машина? Адже в тебе навіть прав немає? Як ти їздити збираєшся?
-То я тепер здам на права, – сказала Ірина. – А завтра піду на курси. Ні, комусь скажи, не повірять. Дівчата заздрити будуть. Уявляю їхні обличчя, коли скажу, що машина, твоя шикарна машина, де ти їздиш, тепер моя.
-Ірино, на мою думку, ти…
-Одразу після розлучення я переїжджаю на дачу, – продовжувала Ірина, не слухаючи Івана. – За цей час я вже, мабуть, і матиму права. Уявляєш! Таке щастя і мені все одно! Як же я люблю тебе, Іване. Хоч ми й розлучаємося, Іване, знай, що всім наступним чоловікам я скажу, що ти в мене був найкращий.
-Що? – не зрозумів Іван.
-Я порівнюватиму їх з тобою, – сказала Ірина. – І виграш буде не на їхню користь. А коли хтось із них скупитиметься, я говоритиму, що ось ти таким не був.
Буду показувати їм мою машину і говорити, що це ти мені її подарував.
Нехай вони бачать, які подарунки роблять справжні чоловіки, і як легко та просто вони це роблять. Ой! Скоріше б розлучення.
-Ось що, Ірино, – сказав Іван. – Давай ми зараз не прийматимемо поспішних рішень. Ми не маленькі діти і… Я думаю, що в такій справі, як розлучення, поспішати не варто.
-Ти так думаєш? – сумно спитала Ірина.
-Впевнений.
-А так хочеться, – Ірина мало не плакала. – Я вже уявила, як їду за кермом шикарного автомобіля, а всі чоловіки довкола…
-Я розумію, – сказав Іван. – Шикарна машина, дача… Все це може закрутити голову такій жінці, як ти, Ірино. Але… Треба взяти себе в руки, Ірино.
-Думаєш, треба? – примхливо спитала Ірина.
-Думаю так.
-Ну гаразд, – сумно зітхнувши, сказала Ірина. – Якщо треба, то візьму. А як таки чудово ми все придумали, я навіть…
-Ірина! – строго сказав Іван. – Не вередуй. Не будь маленькою дівчинкою. Стань нарешті серйознішою.
-Не вередуватиму, – зітхнувши, сказала Ірина. – Стану серйознішою.
-Все ж багато в неї ще в голові порожнього, – подумав Іван. – Одним словом, жінка. Добре, що вона має такого чоловіка, як я.
У якого з головою все в порядку. І який здатний у будь-якій ситуації дивитися на світ без емоцій, бачити його таким, яким він є.
Без мене вона б точно пропала. Навіть шкода її стало. Треба буде зробити для неї щось хороше…
Минуло дві години. Іван знайшов Ірину у ванній кімнаті. Вона закидала одяг у пральну машину.
-Тобі допомогти? – спитав Іван.
-Допоможи, – відповіла Ірина.
-Що робити?
-Я зараз все виперу, а ти потім все розвісиш, гаразд? – сказала Ірина.
-Гаразд, – погодився Іван.
Коли Іван розвішував на сушарку випрану білизну, він відчував, що в його житті зараз щось йде не так. Але що саме не так, він ніяк не міг збагнути.
-Ще ці шкарпетки нещасні, які доводиться розгортати та підбирати по малюнку квіточок, – бурчав Іван, витягаючи з тазика ту, чи іншу річ.
-Вони заважають мені думати. І взагалі, вся білизна якась скручена і… Ну ось, футболка на підлозі. Треба швидше підняти, доки Ірина не бачила. Одне втішає, що нічого цього мені не треба було прати.
І в цей момент у голові Івана промайнула якась думка.
Наче щось дуже важливе раптом відкрилося йому… Але ця думка, як швидко з’явилася, так швидко й зникла…
Іван трохи постояв, намагаючись зрозуміти, що саме йому здалося.
Але нічого не зрозумівши, він продовжив витягувати випрану Іриною білизну з тазика, акуратно її розгортати і розвішувати на сушарку…
Отак Іван розлучатись хотів… Та дружина виявилась хитрішою.