Ірина прийшла додому ввечері і з порога заявила: – Олеже, ми розлучаємось! – Я й сам про це давно думав! – раптом зрадів чоловік. – Мені набридло жити, як сусіди. Зранку Ірина йшла на роботу і дуже переживала. Вона не знала, що скаже на це її коханий Олексій. Але його десь не було. – Дивно, що ж могло статися? – подумала Ірина. – Так до нього ж дівчина приїхала, – сказала їй подруга. – Така собі Софія! Ірина не вірила своїм вухам

Коли чоловік зрадив Ірині, вона вирішила його вибачити.

Може, й даремно вона це зробила, але він так щиро каявся, навіть плакав…

І йти за великим рахунком їй було нікуди – не до батьків же ж в однокімнатну квартиру?

До того ж це було б уже друге її розлучення, а родичі й так вважають її безталанною – добре, з першим чоловіком не пощастило, з ким не буває, але так ще й дітей у Ірини немає, і вже й не буде…

Пробачити, то вона його пробачила, але забути не змогла.

І з тих пір між ними наче встала якась стіна. Обоє вони вдавали, що нічого не сталося.

Що Олега тримало поруч із нею, Ірина не знала, але була вдячна, що він теж грає у цю дивну гру…

У глибині душі вона розуміла, що так не може продовжитися вічно – хто знає, що буде, коли на його шляху знову зустрінеться гарненька блондинка?

Ірина вирішила, що треба брати життя в свої руки…

Їй було тридцять три роки, і десять із них вона пропрацювала секретаркою. Робота не важка, але й зарплата маленька – з такою не втечеш від чоловіка.

Ірина дістала свій диплом, подумала, чи не влаштуватися їй працювати за професією, але, глянувши на вакансії, зрозуміла, що вона нічого не виграє, принаймні, з її нульовим досвідом.

І тоді Ірина вирішила пошукати роботу помічника керівника – не даремно ж вона десять років була секретаркою, тим паче тут зарплати були явно вищими, аніж за спеціальністю.

Перші дві співбесіди пройшли не дуже – виявляється, за десять років на ринку праці все сильно змінилося, і нікого не цікавить швидкість її друку і рівень володіння комп’ютером.

А на третьому місці їй пощастило. Це була якась величезна компанія, якось повʼязана з програмуванням.

Більше Ірина нічого не зрозуміла, але щосили робила вигляд, що в курсі справ.

Там панувала така метушня – очікувалася якась, чи то виставка, чи то випуск продукту, до кабінету директора забігали щохвилини з надзвичайно терміновими питаннями, і він, весь зайнятий паперами і телефонними дзвінками, сказав:

-Давайте так – я беру вас на місяць, з випробувальним терміном. Одразу попереджаю – працювати треба багато, розбиратися у всьому доведеться самостійно. Впораєтеся – ласкаво просимо, ні – вибачайте. Шукати зараз когось постійного я не маю часу.

Цією останньою фразою він дав їй зрозуміти, що навряд чи вона тут затримається, і спочатку Ірина і сама була так налаштована.

А потім їй тут сподобалося – колектив був дружний і доброзичливий, робота цікава, а виходило у неї не так уже й погано.

Дивно, але після випробувального терміну її залишили.

На роботі у неї з’явилося кілька подруг. Перша – дівчина на ім’я Ліза, з якою вони разом ходили обідати.

Друга – Марія, яскрава брюнетка, якій легко давалася будь-яка техніка.

Марія, як виявилося, жила за два квартали від Ірини і вкотре запропонувала її підвезти. Ірина погодилася і з того часу вони іноді їздили разом, а також ходили вечеряти в місцеве кафе.

А ще Ірина спілкувалася з Олексієм. Це було дивно, адже вона розуміла і важливість підтримки робочої субординації, і свій статус заміжньої жінки, але якось так вийшло, що вони могли говорити про що завгодно і скільки завгодно.

Один раз на самому початку він вказав на її обручку і запитав ніби з жалем:

-Я бачу, ви заміжня?

-Ага, – відповіла Ірина.

-І давно?

-П’ять років.

-Зрозуміло. Я теж один раз мало не одружився, – раптом додав він.

Тоді Олексій не розповів їй свою історію, але Ірина почула її трохи пізніше. Може, саме після цієї історії вони й стали друзями – вона переконалася, що його серце зайняте, і їй нічого переживати.

Вони навчалися разом – Олексій, його наречена Катерина та її найкраща подруга Софія.

У Катерину він закохався з першого погляду – побачив її на якомусь концерті до дня міста.

Навколо були салюти, і всі дивилися в небо на яскраві вогники, що розпускалися, а він очей не міг відвести від її обличчя. Довелося пробиратися крізь людей, щоб дістатися до незнайомки і випросити її номер телефону.

Катерина сприйняла це як жарт, але номер дала – сказала запам’ятати так, без запису. І він запам’ятав…

На перше побачення вона прийшла зі своєю подружкою Софією. І якщо спочатку йому це здалося дивним, то незабаром усе вже було природним, ніби так і треба.

Софія була тихою і непомітною, без нагадувань залишала їх наодинці, вирушаючи гуляти в парку, чи відсідаючи на інший ряд у кінотеатрі… Так минуло три роки.

А потім Катерина заслабла і їй довелося довго лежати на, нудьгуючи в палаті і читаючи всі без розбору книги.

Олексій і Софія раптово залишилися наодинці і передбачувано захопилися один одним.

-Ми не знали, як їй це сказати, – його голос став глухим і хрипким, й Ірина одразу здогадалася, що історія закінчиться не дуже добре. – Софія вирішила взяти все на себе – вони ж були подругами, значить зможуть домовитися. І начебто все пройшло добре – Катя сказала, що Софія може забирати мене собі.

Вони довго мовчали, а потім Ірина обережно запитала:

-І як зараз Соня?

-Я не бачив її сім років. Вона сказала, що ми не можемо бути разом, це неправильно…

-А ти?

-А що я?

-Ти зміг би з нею бути після цього?

Олексій замислився і відповів:

-Іноді мені здається, що я досі її люблю.

Ось тому Ірина й вирішила, що ця дружба має право бути – у його серці живе любов до тихої і загадкової Софії, а вона заміжня.

І все б нічого, але іноді в Олексія виривалися фрази на кшталт:

-Ох, Іринко, була б ти вільною дівчиною…

Сама Ірина ці думки відганяла від себе. Іноді вона навіть ловила себе на думці про те, що, може, пошукати у чоловіка в телефоні якусь переписку з коханками, адже піти просто так вона не могла, а от якби була причина…

І вона б це зробила, хоч їй і було соромно, але на телефоні стояв пароль.

Якось вони з Марією, як завжди, поверталися додому, і Ірина невпевнено запитала:

-Слухай, а чи можна якось подивитися переписки на телефоні чоловіка?

-Ти це про що?

-Ну… Я думаю, що чоловік мені зраджує, – сказала Ірина.

Марія зміряла її недовірливим поглядом.

-Що справді? – запитала вона.

Ірина почервоніла.

-Насправді, я шукаю привід, щоб піти від нього, – тихо зізналася вона.

-Так у чому справа – береш і йдеш. Навіщо такі складнощі?

Дивно, але ці слова подіяли на Ірину. Того ж вечора вона прийшла додому і з порога сказала чоловікові:

-Олеже, ми розлучаємося!

А Олег раптом зрадів:

-Я й сам про це вже давно думав! Ні, у мене нікого немає, я вивчив свій урок… Просто мені набридло жити, як сусіди.

На роботу Ірина йшла переживаючи – вона не знала, як Олексій відреагує на цю новину.

Але Олексія на місці не було. На столі лежала записка: «Буду після обіду, перенеси всі зустрічі».

-Дивно, що ж таке могло статися? – подумала Ірина.

За обідом вона сказала про це Лізі. А та раптом заявила:

-Так до нього ж приїхала подруга, з іншого міста, вони дуже давно не бачилися. Така собі Софія, може, знаєш її?

Ірина не вірила своїм вухам.

Олексій повернувся весь сяючий, тому сумнівів у тому, що з Софією в нього все добре, у Ірини не було.

-Уявляєш, Софійка повернулася, – сказав він.

Ірина вдала, що вона дуже рада за нього і перевела розмову на робочі моменти.

-Яка ж я нерозумна, – думала вона. – І що я таке собі вигадала?

Олексій став дедалі частіше зникати, посилаючись на якісь справи із Софією. Ірина не запитувала про це, і так усе зрозуміло.

Одного дня Олексій простяг їй рожевий конверт із твердою карткою всередині.

-Що це? – здивувалася Ірина.

-Софія виходить заміж. Це запрошення – тобі і твоєму чоловікові.

Ірина постаралася зробити привітне і байдуже обличчя. Заміж? Так скоро? Ну, хоча чого ж вона хотіла – вони ж з Олексієм так давно знайомі.

-Дякую, – відповіла вона. – Але я, мабуть, не зможу.

Олексій засмутився.

-А я сподівався познайомитися, нарешті, зі своїм суперником, – сказав він жартівливо.

Ірина закотила очі.

-На жаль, це неможливо – взагалі-то, з учорашнього дня ми розлучені. Так що – хтось розлучається, хтось одружується, – сказала вона. – А чому ти нічого не сказав про вихідні? Коли тебе не буде? Ви що, не поїдете у весільну подорож?

Олексій дивився на неї здивованими щасливими очима.

-Відкрий запрошення, – сказав він.

Ірина не розуміла, чого він хоче від неї, але дістала з конверта приємну матову картку. Прочитала текст запрошення.

-Нижче, – підказав Олексій.

Ірина опустила очі. У підписі були Софія і Вадим.

-А хіба наречений не ти? – настала черга дивуватися Ірині.

-Ні звісно! – засміявся Олексій. – Я хіба тобі не говорив?

-Ні…

-Це тому, що ти останнім часом уникаєш мене.

-Я розлученням займалася, – зніяковіла Ірина.

-Розлучення – це дуже добре, – посміхнувся Олексій.

Він узяв у неї з рук картку і викинув у смітник.

-Це я вмовив Софію вас запросити, дуже хотілося показати тобі, наскільки я кращий за твого чоловіка. Але коли чоловіка тепер нема, впишемо тебе в моє запрошення. Відмовки не приймаються!

На обличчі Ірини розцвіла посмішка – як же вона й справді не здогадалася…

А через рік запрошення на весілля розсилали вже вони з Олексієм. На їхнє весілля…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.