Ірина прийшла додому пізно.
-Іро, до тебе подруга приходила! – крикнула з кухні мати.
-Яка ще подружка? – здивувалась Ірина.
-Не знаю. Я бачила її вперше. Руденька, з довгим волоссям. Вона передала там тобі якусь річ…
-Яку ще річ?
-Твою чорну блузку. Я поклала її на твоє ліжко…
-Чорну блузку? – Ірина зазирнула на кухню і здивовано дивилася на маму. – Мою?
-Твою, твою. Чорну блузку, з блискітками. Ти, мабуть, давала її комусь поносити?
-Дивно… – Ірина недовірливо дивилася на матір. – Дуже дивно, мамо. Руденька подружка… А вона була точно, руденька, мамо?
-Ну, говорю ж, що так! Я добре ще бачу. Виглядала вона ще так серйозно якось… Доросла якась, не по роках.
-Ну добре… – здивовано сказала Ірина.
Вона чомусь з побоюванням пішла у свою кімнату.
Ірина відкрила двері в кімнату, глянула на ліжко й ахнула!
Дівчина вискочила з кімнати з білим обличчям і блузкою в руках.
-Мама! Як ця блузка з’явилася на моєму ліжку?!
-Ти чого, Іро? – мама з підозрою дивилася на доньку. – Я ж щойно тобі сказала, що приходила руденька подружка і принесла.
-Але в мене була тільки одна руденька подружка! Усього одна!
-Була? Ви посварилися, чи що?
-Її не стало, мамо. Я тобі розповідала. У нас у групі навчалася дівчинка, яка їхала машиною… З хлопцем. Ну і там зустрічна… Хлопець видужав, а вона…
-Господи…
-І на цій дівчинці в той момент була ця сама блузка. Моя блузка. Розумієш?!
-Що?! – мамине обличчя теж стало біліти. – Як це?
-А ось так. За кілька днів до цього вона попросила мене позичити їй цю блузку.
Я запропонувала блузку назовсім, ну, хотіла подарувати, але вона відмовилася.
Сказала, покаже її мамі, і та купить таку саму. А через день її не стало.
-Господи… Але як же ж тоді?.. Вона ж… – мама показала рукою у бік кімнати дочки. – Я ж на власні очі бачила цю дівчину…
-Точно?
-Ну, так… На сходовому майданчику у нас, звичайно, темнувато, але… Руде довге волосся… Воно, прямо, світилося…
-Мамо, мені страшно… – прошепотіла Іра.
-У мене в самої мурашки, – зашепотіла мама. – Вона ще, так, не вітаючись, простягає мені блузку в прозорому пакетику, і каже: – Це передайте Ірі. Скажіть, що я повертаю їй. Сказала, сумно обернулася, і пішла.
-Куди пішла, мамо?
-Туди… Вниз сходами… У темряву…
-Якими сходами, мамо?
-Ну, нашими. Які у під’їзді.
-Хіба так буває? – Іра тремтіла, як осиновий лист. – І що мені тепер робити?.. Що мені робити з цією блузкою, мамо?
-Не знаю. Але треба її з твоєї кімнати кудись забрати.
-Куди?
-Я не знаю! – вигукнула мати. – Зараз я її візьму, і віднесу на смітник.
-Мамо, давай разом.
-Ні я сама! – знову вигукнула мати. – Якщо має щось статися, нехай це станеться тільки зі мною.
Мама, переживаючи, увійшла в кімнату дочки, обережно взяла двома пальчиками прозорий пакет з блузкою, підняла його з ліжка, і раптом побачили всередині маленьку записку.
-Іра! – закричала мати. – Ходи швидше сюди!
-Що?! – у дверях кімнати з’явилася дочка.
-Дивись! Там усередині якийсь папірець… Записка… Твоя подружка, напевно, писала її вже там… – мама хитнула головою у бік стелі.
-Там? – дочка з жахом дивилася на матір. – І що робити? Читати?
-Не знаю… Напевно… Раптом там якась застереження?
Мама залізла тремтячою рукою в пакет, дістала записку і простягла дочки.
Та почала читати:
“Вибачте за те, що потурбувала вас, але колись моя дочка обіцяла повернути цю річ…”
-Дочка? – зупинила Ірину матір. – Що означає – дочка?
“Але раз дочка обіцяла повернути, – продовжила читати Іра. «То я, все-таки, знайшла таку саму блузку в магазині і купила ..”
Іра, не закінчивши читати, кинулася до свого комп’ютера.
-Що таке, Іро? – знову запереживала мати. – Ти куди?!
-Зараз, мамо… Зараз я загляну до неї на сторінці. У неї на сторінці має бути фотографія матері. Вона її дуже любила.
З першої ж спроби Іра знайшла те, що шукала.
-Матусю! То була її мама. Ти бачила її маму! Дивись сюди, скоріше!
Мати теж кинулася до комп’ютера і ахнула – з фотографії на них з Ірою дивилися дві руді дівчини, які обнімалися.
Два милих обличчя, як дві краплі води схожих одна на одну.
Просто, одне обличчя виглядало трохи дорослішим за інше. Зовсім трошки…