Ірина особливо не готувалася до Нового року. Дочка сказала, що поїде до друзів на дачу. А самій Ірині хіба багато треба?
Напече пирогів, зробить салат олів’є. Подивиться трохи телевізор та й спати ляже. А там і дочка повернеться.
Коли був живий Аркадій, вони збиралися великою компанією. Посидять трохи за столом, послухають новорічні привітання, і на вулицю, з хлопавками та бенгальськими вогнями.
Водили хоровод навколо ялинки на площі, пісні співали, а якщо багато народу збиралося, то й прості конкурси влаштовували.
Навіть молодь заводили своїми веселощами.
Ірина змахнула сльозу. Вже майже три роки, як Аркадійяне стало, а вона все не може звикнути. Та й навряд чи змириться зі втратою колись.
Вона взяла з полиці шафи фотографію чоловіка у рамці. Очі примружені, губи ледь торкнулася усмішки. Вона любила цей знімок, на пам’ятник такий самий зробила.
Коли Ірина приходила на цвинтар, то уважно вдивлялася в обличчя на фото.
Їй здавалося, що Аркадій зустрічав її з різним виразом обличчя – то він усміхався, радіючи зустрічі, то обличчя його виглядало строгим, коли вона довго не відвідувала його…
Вона розуміла, що цього не може бути. Але щоразу, підходячи до пам’ятника, гадала, з яким виразом на фотографії Аркадій зустріне її.
– Погано мені без тебе, любий. Хоч би онуки були, вже б турбота якась з’явилась. Тільки Юля не поспішає заміж. Після того, як її хлопець одружився з подругою, боїться нових стосунків. Останнім часом, правда, радісна ходить. Може, й є вже хтось, мовчить, не каже. А я не лізу…
Ірина почула, що у коридорі гримнули двері і швидко поставила фотографію на полицю.
– Мамо, ти вдома? – пролунав дзвінкий голос Юлії з коридору.
– А де ж мені бути? Ти чого так рано? – Ірина пішла назустріч доньці.
– Та відпросилася раніше з роботи. Вечеряти не буду. Зараз зберуся й поїду. За мною Віка з чоловіком заїдуть.
– А чого це так раптом? Ви ж збиралися тридцять першого їхати? – занепокоїлася Ірина.
– Так, але ми з Вікою вирішили, що треба дачу прогріти, все приготувати, ялинку поставити і прикрасити… – розповідала Юлія, попутно збираючи речі в сумку. – Так, зарядку не забула. Ой, а туфлі… Плойку ще, – вона принесла з ванної плойку і поклала в дорожню сумку.
– Ну, начебто все. Пробач матусю, що лишаю тебе одну на таке свято. Ти б теж до когось пішла в гості.
– Нікуди я не піду. Мені вже не цікава вся ця метушня. А коли ти повернешся? – запитала Ірина.
– Третього, чи четвертого. Як вийде, – очі дочки сяяли.
Ірина давно не бачила її такою.
– Точно з’явився хтось у їхній дружній компанії. Добре б, – думала вона.
За вікном пролунав сигнал автомобіля.
– Все, мамо, я побігла, – Юлія поцілувала Ірину в щоку, накинула куртку і вибігла за двері.
Ірина оглянула коридор, чи не забула дочка теплий шарф і шапку. Ні, все взяла. Вона повернулася до спорожнілої кімнати, знову глянула на знімок Аркадія.
– Ось і дочка поїхала. Ох, коханий, як рано ти пішов… – зітхнула вона.
Аркадій дивився на неї, примруживши очі, і посміхався.
Ірина вирішила чимось зайняти себе. Відкрила скриньку шафи. Там лежали різні папери. Треба розібрати, бо в такій купі і не знайти нічого потрібного…
Вона переглядала папери, кидала у відро для сміття непотрібні, а важливі складала в скриньку.
Раптом Ірина побачила невеликий аркуш із написаною нерівною рукою адресою.
– Це ж адреса Івана, друга Аркадія! – подумала вона.
Відразу навалися спогади…
…Ірина познайомилася з Іваном на дні народження друзів. Ходили в кіно кілька разів. А одного разу він прийшов із другом.
Побачивши Аркадія стрепенулося серце в Ірини. В обох одразу виникла взаємна симпатія.
Коли Іван помітив, що Ірина явно віддає перевагу Аркадію, просто відійшов убік.
Хорошим другом був. Ірина жодного разу не пошкодувала, що вибрала з двох друзів Аркадія і вийшла за нього заміж.
Незабаром одружився й Іван. Але щось у них із дружиною не залагодилося, розійшлися.
Іван поїхав у село за триста кілометрів від міста. Там від якихось родичів залишився будинок.
Кілька разів Ірина з Аркадієм та донькою Юлечкою їздили до нього.
Іван відверто заздрив їхньому щастю і не приховував цього. Говорив, жартома, Ірині, що коли Аркадій сваритиме її, щоб приїжджала до нього.
Аркадій не ревнував, тільки посміювався. І всяке між ними було, сварилися, не без цього, але завжди швидко мирилися і про розлучення не думали.
– Іван приїжджав на поминки, – думала Ірина. – Не пам’ятаю, щоб його викликала. Може, Юля? Тоді я в якомусь мороці була від горя. Він вмовляв мене поїхати до нього, заспокоїтися, відволіктися. Але я не могла. Часто на цвинтар ходила. А до Івана так і не зібралася…
Ірина закрила скриньку, сіла на диван з адресою в руці.
– Аркадію, може, й справді з’їздити до Івана? Ти не проти?
Їй здалося, що Аркадій зі знімка дивиться схвально.
Ірина зателефонувала на вокзал, дізналася про розклад автобусів і замісила тісто на пироги.
З порожніми руками недобре їхати в гості. А хто Іванові напече пирогів?
Провозилася до глибокої ночі. Від втоми швидко та міцно заснула…
…О дев’ятій ранку вона вже сиділа в автобусі і уявляла, як Іван зрадіє, як вони згадуватимуть молоді роки… І непомітно задрімала…
…Прокинулася вона від шуму. Людей в автобусі залишилося мало, більшість вийшли дорогою.
Пасажири розмовляли, знімали з полиць над кріслами сумки. Ірина підвелася, витягнувши шию, подивилась у вікно. Автобус наближався до будиночків серед засніжених дерев.
Вона застебнула пальто, натягла шапку, підсунула до проходу свою невелику сумку. Автобус зупинився біля крайнього будинку села.
Ірина вийшла і залюбувалася казковою красою. У вухах аж дзвеніло від тиші.
Будинок Івана вона знайшла швидко, але хвіртка виявилася замкненою. І що робити?
Ірина намагалася просунути руку між дошками та вікдрити замок. Не кликати ж Івана криком на всю вулицю.
– Жіночко! Що це ви там робите? Навіщо в чужий будинок лізете? – гукнув її хтось.
Ірина стрепенулася, наче її застали за чимось поганим, і обернулася.
– Як не соромно? А на вигляд пристойна жінка, – голосно говорила сухенька бабуся у чоботах і довгому широкому пальті.
– Я в гості приїхала. До Івана… Івановича, – згадала вона його по батькові.
– Так нема ж його. Вже дев’ятий день, як нема, – відповіла бабуся.
– Дев’ятий день… Як же ж так? Цього не може бути! – ахнула Ірина.
Вона дивилась на стареньку і не вірила своїм вухам.
– А ось так. Так що їдьте звідси, – старенька махнула рукою собі за плече і пішла геть, бурмочучи щось під ніс.
Ірина розгублено обернулася до хати. Протоптана стежка до ґанку занесена снігом, слідів немає. Ірина попленталася на зупинку, ковтаючи сльози.
Дякувати Богу, автобус не пішов. За пів години Ірина вже їхала назад, сварячись на себе за те, що так довго тягла, не приїжджала до Івана, не попрощалася…
…Втомлена і засмучена, вона добралася додому вже в темряві. Випила гарячого чаю з пирогами, що напекла Івана.
– Завтра в церкву вранці зайду, свічку поставлю, – встигла подумати вона і заснула.
…І наснився їй Аркадій. Усміхається і простягає їй на долоні жменю великих ягід чорної смородини. Ірина раптово прокинулася. У кімнаті тихо і ще темно. Вона навіть відчувала запах смородини, так ясно бачила уві сні Аркадія…
Ірина одягалася і все думала, до чого цей сон наснився? Чи не за нею приходив Аркадій?
До найближчої церкви вона прийшла під кінець ранкової служби.
Подала записочки на панахиду, купила кілька свічок. Поставила одну за упокій Аркадія, другу – Івана.
Але друга свічка спалахнула і згасла. Ірина знову спробувала запалити її від сусідньої свічки, але вона не спалахнула.
– За упокій живому ставиш. Не треба, – повчально сказала маленька бабуся, що підійшла.
Ірина злякано подивилася на неї. Поставила свічку перед іконою Богородиці. Ішла додому, розмірковуючи над сном і словами старенької.
Увімкнула телевізор вдома, а погляд раз у раз падав на знімок Аркадія. Їй стало ніяково. Вона пішла на кухню і поставила на плиту чайник. І тут раптом у двері подзвонили.
– Сусідка, напевно, по щось зайшла, – вирішила Ірина.
Вона не відразу впізнала Івана в об’ємній куртці та хутряній шапці, насунутій до самих очей. А впізнавши, злякано ахнула.
– Іро, чого злякалася? Це ж я, Іван, – сказав він і ступив через поріг.
Ірина хотіла закричати, але тільки схлипнула…
– Ти?
– Ну, а хто ж іще?! Зустрічай гостя! – Іван зняв з плеча рюкзак і поставив на підлогу біля своїх ніг. – Не рада?
– Та я вчора їздила до тебе, Іванку, в село. Старенька якась сказала, що тебе не стало, дев’ятий день уже пішов, — говорила Ірина, а сама з переляком дивилася на Івана.
– А… Це, мабуть, Зозулиха. Вічно вона все плутає. Син до мене приїжджав, вмовив у гості поїхати. Ми машину його завантажили банками з соліннями–вареннями, мішками з картоплею та цибулею. Хто знає, що вона подумала, от і ляпнула, а ти повірила. Пожив я у сина, та й вирішив повернутись. Нема чим дихати в їхньому задушливому місті. Відвик я. А на зворотному шляху вирішив от тебе провідати.
Ірина почала відходити від потрясіння. Потім вони довго сміялися, як вона вважала його за привида.
Розповіла про сон, про свічку. Іван дістав із мішка сушене листя смородини, попросив заварити з чаєм. Аромат літнього саду поплив кухнею.
Під Новий рік вони пили смородиновий чай із пирогами. А вранці Іван зазбирався додому. Ірина провела його на вокзал.
– Приїжджай до мене. Чекатиму. Знаєш, як у нас там гарно! – вмовляв Іван.
– Знаю, бачила, – сміялася Ірина.
– А навесні у садах усі дерева у білих квітах… – додав романтики Іван.
Ірина махала йому рукою, поки автобус повільно виїжджав із привокзальної площі.
Квартира зустріла тишею та запахом смородини. Ось до чого снилися ягоди, а вона, дурна, злякалася.
– Залишив ти мене одну, Аркадію. А я ось візьму і поїду до Івана, – сказала вона, дивлячись на фотографію чоловіка.
– Куди це ти зібралася їхати? – на порозі кімнати стояла Юлія.
– Ой, а я не чекала тебе так рано! – зраділа Ірина.
– А чим це так у нас пахне? – принюхалася дочка.
– Смородиною. Іван Іванович заїжджав. А ти не одна? – Ірина побачила за спиною дочки чоловіка.
– Мамо, це Дмитро…
Чоловік вийшов до Ірини та привітався.
– Ось і гості посипалися, як ягоди. Сон у руку, – подумала Ірина.
– Дмитро зробив мені пропозицію, – додала почервоніла Юля і глянула на молодого чоловіка.
– То чого в коридорі стоїте? Проходьте, – заметушилася Ірина.
Вони пили смородиновий чай із тортом, який принесли молоді. Потім Ірина з дочкою сиділи на дивані, обнявшись.
– Ти любиш його? – запитала Ірина.
– Так, мамо. Я така щаслива. Ти постарайся зрозуміти правильно. Він розлучений, квартиру залишив дружині та доньці. Ти не проти, якщо ми у нас поживемо, доки квартиру не купимо?
Серце Ірини стрепенулося від передчуття неприємностей. Все–таки чужа людина у квартирі буде.
А потім подумала, що дочці вже багато років, їй ще треба встигнути народити. Якщо не зараз, то коли? Вона й сама пізно народила Юлю.
Ірина глянула на фотографію у рамочці на полиці.
– Ну що, Аркадію, поїдемо до Івана? Подивимося, як цвітуть сади навесні? Не заперечуєш?
Ось так змінилося нудне самотнє життя Ірини. Новий рік – пора несподіваних чудес для тих, хто в них вірить і чекає.
А ще й Різдво і очікування нових чудес…