Ірина Іванівна їхала на день народження приятельки. Виходячи з автобуса, вона вирішила купити квіти. Продавчиня швидко дала квіти Ірині Іванівні і миттєво закрила віконце. Щось здалося їй дуже знайомим в цій дівчині. Вона йшла і не могла згадати, де ж вона її бачила. – Точно! Великі сині очі… Так це ж вона! Ірина Іванівна швидко розвернулась назад

Олечка була улюбленицею всього двору. Малятко трьох рочків з кучериками, схожими на білі завитки-стружки, була веселою, рухливою і дуже ніжною. Але головною особливістю дівчинки були великі сині очі з пухнастими віями. Такі не часто зустрічаються.

Батьки дівчинки були з простої робітничої родини, частенько гуляли, і сусіди раз у раз бачили їх в компанії у дворі на лавці.

Дочка була схожа на матір. Але молода жінка через таке життя вже втратила красу: неохайна, неприбране волосся…

Сусіди не раз висловлювалися матері Олі за долю сім’ї, закликали поміняти своє життя. Але все було безуспішно.

Ірина Іванівна, колишня вчителька, пенсіонерка, часто запрошувала Олю до себе на кухню, пригощала обідом або випічкою. Дівчинка прив’язалася до неї, у свій час кликала бабусею. Пенсіонерка старалася для Олі, як для рідної внучки. З магазину йде – печиво для дівчинки несе, ляльки своїх уже дорослих доньок віддала Олі, в’язала дівчинці шкарпетки і рукавиці.

Олечка підросла, пішла в школу. Першою помічницею їй була Ірина Іванівна. Що пояснити треба або перевірити написане завдання – вона тут як тут. І завжди шепотіла Олі:

-Виростеш – не роби, як батько і мати, недобре це… Будь розумницею.

Оля слухняно кивала. Дівчинка вже все розуміла про батьків.

Незабаром Олечка з сім’єю переїхала в інший район міста. Засумувала Ірина Іванівна, так звикла вона до дівчинки. Свої ж бо внуки далеко, в іншій області.

Час минав, і одного разу, через роки, Ірина Іванівна поїхала в гості на інший кінець міста. Її покликала на свій день народження стара приятелька. Давно Ірина Іванівна не виїжджала в той район, та й взагалі мало куди виходила: в магазин, на найближчий базар та в бібліотеку.

Виходячи з автобуса на останній зупинці, вона побачила квітковий кіоск і пораділа. Якраз купить квіти для іменинниці. У кіоску торгувала спритна молода дівчина. Вона швидко дала квіти Ірині Іванівні і закрила віконце.

Щось здалося в жестах дівчини і в її обличчі дуже знайомим для Ірини Іванівни. Вона йшла з квітами до будинку подруги і не могла згадати, де вона бачила цю дівчину… Дівчинку…

Так! Великі сині очі. Так це ж Оля! Точно – Оля. Ірина Іванівна озирнулася на кіоск. Там уже стояла черга. Повертатися жінка не стала. Незручно відволікати і продавця, і людей.

Але в гостях після посиденьок Ірина Іванівна запитала свою приятельку про продавчиню з кіоску.

-Так, це Ольга, – підтвердила приятелька і зітхнула. – Спритна дівка. У районі всі її знають. Красива, нічого не скажеш. Але в кіоску її вічно подруги сидять, хтозна чим займаються… Коротше кажучи поводить вона себе, як її батьки… Ой, не звільнив би її власник…

Ірина Іванівна нічого не сказала, але засмутилася і більше розпитувати ні про що не стала. Прийшовши додому, вона довго не могла заснути. Все думала про ту дівчинку з прекрасними ангельськими очима, про їхні розмови, чаювання…

-Невже так і буде Олечка? – згадувала Ірина Іванівна свою колишню підопічну. А через пару місяців все ж таки зважилася поїхати в той кіоск, щоб побачити Ольгу, поговорити з нею.

Підійшовши до кіоска, Ірина Іванівна, схвильовано постукала в віконце. Їй відкрила і посміхнулася зовсім інша дівчина.

Ірина Іванівна розгубилася, але запитала про Ольгу.

-Ольга звільнилася кілька днів тому. Хіба ви не чули ту історію? – запитала Ірину Іванівну нова продавчиня.

Дівчина розповіла коротко про те, що трапилося.

Одного вечора на зупинці зібралася гучна компанія молодих хлопців. Люди обходили їх стороною. Але один хлопець ішов повз. Приємний молодий чоловік не звертав уваги на вигуки на його адресу, але троє хлопців все ж причепилися…

На шум з кіоска вибігла Оля. Почала кликати людей…

Так Ольга з Максимом і познайомилися.

Що говорити, Максим відразу ж закохався в Олю. Він був приїжджим, у відрядженні йому ще треба було працювати кілька тижнів. З часу знайомства молоді люди не розлучалися. І ось Оля звільнилася, і вони поїхали до Сергія на батьківщину, на Київщину.

-Оля дуже змінилася за останній час, – сказала дівчина. – Ми з нею позмінно працювали. Тільки й розмов про Максимка, стала стежити за собою, краще одягатися, змінила звички. Вони поїхали знайомиться з його батьками. Подаватимуть заяву… Оліних батьків вже два роки, як нестало…

Ірина Іванівна зітхнула і подякувала дівчину за розповідь. Старенька їхала додому на міському автобусі і, дивлячись на мелькаючі за вікном будиночки, тротуари з перехожими, думала:

-Тільки б пощастило Ользі. Тільки б не повторила вона долю батьків. Допоможи їй Боже.

Ще через років п’ять Ірина Іванівна зустріла Олю в місті. По парку йшла молода чепурна жінка з дитиною. Ірина Іванівна спочатку звернула увагу на дівчинку. Це була копія маленької Олі. Сині великі очі…

Поглянувши на жінку, Ірина Іванівна вигукнула:

-Оля! Це ти?

Жінка кілька миттєвостей дивилася на бабусю, а потім зі сльозами обійняла її. Оля приїхала в місто побачити рідню і продати свою квартиру.

-Все добре у нас, бабо Іро… – сказала вона, – але сюди я вже не повернуся. Там тепер моя сім’я і мій дім, моя робота. А вам – спасибі за ті дитячі роки. Я нічого не забула. Живіть довго. Пам’ятайте мене. А я вас.

Вони розпрощалися. А маленька дівчинка ще довго озиралася на дивну бабусю, яка так радісно обіймала її маму Олю.

-Ой, забула і запитати ж, як донечку назвали? – крикнула Ірина Іванівна вже здалеку.

-Ірою! Ірочка! – крикнула у відповідь Ольга і помахала рукою бабі Ірі. Вона розвернулася і пішла з дитиною далі. А Ірина Іванівна йшла і щасливі сльози зігрівали її щоки.

Давно так не раділа колишня вчителька. Свої внучата були в надійних і міцних руках її успішних освічених дітей. І ось Ольга порадувала.

Знайшла теж своє щастя в цьому світі. Допоможи ж їм всім Бог… Ірочка. Сині очі…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.