На годиннику було майже шість, коли Ірина Федорівна повернула ключ у замковій свердловині і почала спускатися з шостого поверху. У старому від часу будинку ніколи не було ліфта, але це навіть і на краще. Можна хоча б ноги розім’яти, розмірковувала по дорозі жінка похилого віку. Дорога до першого поверху займала п’ятнадцять хвилин.
На лавці біля під’їзду вже сиділа бабуся. Зінаїда Павлівна – у зухвалому червоному береті та пальті тридцятирічної давності – тримала в руках в’язання і швидко-швидко перебирала спицями. Здається, вона в’язала шарф, такий самий червоний, як і її головний убір.
– Привіт! – привітала Ірину Федорівну подруга по під’їзду. На її тлі та виглядала непоказно – зелена хустка та утеплений картатий піджак доповнювали гумові боти.
– Доброго вечора, – видихнула Ірина Федорівна, гамірно плюхнувшись на вільне місце на лаві. – Які новини?
Сусідка охоче прибрала в плетену сумку в’язання, і тут же відзвітувала:
– Маринка з першого поверху знову якогось чоловіка привела. Двірник Василь листя змів з доріжки… Поки що все.
Сусідка замовкла, зиркнувши на вхід у під’їзд.
– Ну добре… Я ж ненадовго вискочила. За півгодини серіал почнуться, та й Борис із роботи приїде, – з тугою зітхнула Ірина Федорівна. – Тобі добре, діти окремо живуть.
– Таак, – простягла бабуся, поправивши сиве волосся, що вибилося з-під берета.
– Ще й допомагають, мабуть? – ледве приховуючи заздрість, уточнила Ірина Федорівна.
– А то, – усміхнулася подруга. – Танька вчора лише сто доларів вислала. Що їм там, у цій Америці, хіба гроші. Все кличе мене до себе, на онуків подивитися.
– А ти що?
– Я? Ні, кажу. Ну куди у моєму віці летіти? Ще й тиск цей… Борис у тебе як?
Жінка зітхнула:
– Живе…
– Лампочку хоч вкрутив? – сусідка під’їздом підняла брови й уважно подивилася на Ірину Федорівну.
– Ну, Зіна, – зам’ялася Ірина Федорівна. – Людина взагалі стомлюється, працює. Я вже не прошу зайвий раз.
Син Борис переїхав жити до мами два тижні тому. Його вигнала невістка, незважаючи на наявність двох малолітніх дітей. І, головне, була б причина. Ну, подумаєш, коханку завів, думала Ірина Федорівна. Невістка, насправді, ніколи не подобалася жінці. І що син у ній тільки знайшов – світла, з великим носом і, короткими ногами. І діти в неї вийшли такі самі: не в Бориса. Ірина Федорівна навіть уникала зайвого разу зустрічатися з невісткою та дітлахами. Так і називала онуків – діти Дашки. Загалом коли син з’явився серед ночі з одним пакетом у руках, вона просто не змогла його не впустити.
Спочатку Ірина Федорівна трохи засмутилася – як же так, сім’я у сина валиться. А потім одразу зраділа. Зрештою, позбувся своєї… Сама вона вже п’ять років як жила сама, і по господарству певно не вистачало чоловічої руки. Ірина Федорівна розпланувала, що Борис прикрутить їй змішувач і підлатає старенькі антресолі. А потім, дивишся, і шпалери в коридорі переклеїть.
Але не тут було.
Борис навіть не думав допомагати матері. Він повернувся до батьківського будинку, де йому було добре та затишно, де проблеми вирішувалися самі собою.
– Мамо, сорочку мені погладь, га? І штани. Тільки не як минулого разу речі все-таки дорогі, – знімаючи шкарпетки і за звичкою закидаючи їх під кухонний стіл. – Можеш мені більше покласти м’яса?
Ірина Федорівна мовчки кивала та накладала гуляш у миску. Син жив із нею лише два тижні, а вона вже втомилася від щоденного прання та прасування. І ще готування. Одна вона могла повечеряти склянкою кефіру, але синові потрібен був повноцінний прийом їжі. Бажано із двох страв. У душі вона вже почала думати, як було б добре, якби Борис помирився зі своєю Дашею і повернувся до родини.
– Мамо, тут така справа. Треба поговорити, – несподівано зробивши серйозне обличчя, заявив син, не забуваючи жувати гуляш. – Я хочу жінку привести.
– Куди? – злякалася мама й інстинктивно схопилася за серце.
– Сюди, куди ж ще, – усміхнувся Борис.
Ірина Федорівна сіла на табуретку. Від заяви улюбленого сина у неї навіть потемніло в очах.
– Стривай, синку. У нас же маленька квартира, куди ти зібрався… Тобто як привести? А Даша? А діти? – Від хвилювання вона навіть стала заїкатися.
Але Борис, здається, непогано підготувався до питань, і він уже мав готове рішення.
– Загалом, я що подумав. Половина квартири ж моя… Ну, що ти здивовано так дивишся? Дашка на розлучення подала, чого мені чекати. Тим більше, про Яну все одно вже всі в курсі. А їй іти нікуди.
Від такої заяви Ірина Федорівна мало не впала зі стільця. Як розлучення? Чому? Вона була впевнена, що невістка готова на все, аби повернути Бориса. І взагалі, невже все таке серйозно?
Нова жінка серця прибула вже наступного дня. Вона була зовсім не схожа на мовчазну і лагідну невістку. Яскрава, струнка та дуже гучна. Дівчина одразу заявила, що вона не збирає ється влаштовувати особисте життя в одній кімнаті зі старенькою і поставила ультиматум. Або господиня має переїхати на кухню, або вона йде з їхньої квартири.
– Ну, мамо, – заносячи до кухні розкладачку, занив Борис. – Не дивися на мене так. Тобі ж незручно буде з нами жити в одній кімнаті. І взагалі нормальні батьки дітям квартири роблять.
– Може, все-таки з Дашею помиришся? Хочеш, я їй подзвоню?
Тепер вона була готова взяти назад усі свої слова, якими свого часу ображала невістку. Даша здавалася їй просто ідеальною, порівняно з новою пасією сина. Тим більше, вона мала свою трикімнатну квартиру, подаровану ще до весілля батьками.
– Ти що? Мамо, ти ж завжди була проти Дашки. Ми, може, взагалі через тебе сварилися завжди. Ти ж зі своїми вченнями… Добре, забудь. Зараз хоч би не заважай.
Ірині Федорівні тільки й залишалося, що мовчати. Адже це правда, що сказав їй син. Усі сім років сімейного життя сина вона постійно намагалася пояснити молодим, як правильно жити. Навчила Дашу готувати, хоча та – кухар за освітою. Пояснювала, як правильно виховувати дітей. Борис був пізньою і єдиною дитиною Ірини Федорівни, і вона завжди намагалася дати йому найкраще. Зрештою, ця гіперопіка і вийшла боком.
Слідом за Іриною Федорівною на кухню переїхали ручна швейна машинка, та великий фікус. Нова молода господиня вже переставляла меблі в квартирі, і, здається, це був тільки початок.
– Ти жартуєш? Борис ще й дівку приволок? – здивувалася Зінаїда Павлівна. – А він винайняти квартиру для своїх розваг не хоче? Ти мене вибач, але, на мою думку, це занадто.
– Та ти що! – відмахнулась Ірина Федорівна. – Яка квартира, у нього грошей зовсім немає. Навіть на продукти.
Сусідка здивовано хрюкнула.
– На продукти нема, а на дівку. Ти очі відкрий. Зовсім тебе, чи що, материнська любов з пантелику збила? – мов із плеча, рубала правду Зіна. – Вони тебе і в під’їзд виселять. Раз на місяць пускатимуть, щоб ти тільки продукти приносила.
– Скажеш… – невпевнено промимрив Ірина Федорівна.
– Тобі взагалі не треба було його впускати, – впевнено зауважила Зінаїда Павлівна. – Подумав би та й повернувся до Дашки. І що вона тобі не подобається, нормальна жінка. Тепер діти без батька ростуть…
Насправді, сусідка сказала вголос усе те, про що Ірина Федорівна навіть боялася думати, і всіма силами відштовхувала від себе ці думки. А тепер виселити зі своєї власної квартири цю веселу парочку – Бориса та його дівчину – було майже нереально.Молоді щодня слухали до ночі музику і голосно кричали ночами, від цього у літньої жінки піднімався тиск, і вона не могла заснути до самого ранку. Ну, а вишенькою на торті стало те, що син уже збирався прописати Яну в них у квартирі.
* * *
…Наполегливий дзвінок у двері розбудив Ірину Федорівну. Перші секунди вона навіть не могла збагнути, чому вона спить на своєму дивані, а не на кухні. Якщо про Бориса це був лише сон, то напрочуд реалістичний.
– Хто там?
– Мамо, це я Борис, – за дверима пролунав знайомий голос сина. – Відкрий, ми з Дашою посварилися, вона мене вигнала.
Жінка відчинила двері. Перед нею справді стояв пониклий Борис, з невеликим пакетом у руках.
– Боже, що сталося… Скільки часу?
– Десь друга ночі, – промимрив Борис. – Можна я переночу в тебе? Мені більше нікуди податися. Я тільки на одну ніч, а завтра щось придумаю.
Ірина Федорівна на мить зам’ялася. Якесь почуття дежавю нахлинуло буквально на мить.
– Знаєш, сину. Іди-но додому… Палками тебе одружуватися ніхто не заганяв, сам вибрав цю жінку за дружину. Сім’ю та дітей зробив, а як проблеми з’явилися – до мами під спідницю? Не пущу, вибач.
Жінка зачинила двері і, повільно набрала номер невістки.
– Даша, це мама Бориса. Ви посварилися, чи що? Та приходив зараз, я не пустила його. Додому відправила, тож чекай. Наїжджатиме – дзвони, я йому жваво мізки вправлю. Не хвилюйся, я на твоєму боці. Все-таки, жіноча солідарність у нас із тобою має бути. І ти це… Вибач, дочко, якщо образила.