Інна тільки-но зайшла в квартиру, як одразу з порога, почула голос свекрухи, яка сварилася. І всі погані слова були про Інну.
Мати Миколи сварилася з нею від початку їхнього знайомства.
Вона шукала будь-яку причину, щоб показати Миколі, яку погану дружину він собі знайшов.
За роки шлюбу Інна стільки всього наслухалася від свекрухи. І прямо, і поза очі…
Про деякі її висловлювання вона дізнавалася від інших людей.
Свекруха не приховувала свого ставлення до Інни і щедро ділилася своїми висновками про невістку зі знайомими та не дуже знайомими людьми…
Але найнеприємнішою для Інни була тема дитини, яка так і не народилася за вісім років їхнього шлюбу з Миколою.
Спочатку вони з Миколою хотіли пожити для себе. Років зо три вони питанням дитини навіть не переймалися.
Але потім у всіх друзів та знайомих почали з’являтися діти й Інні теж захотілося. Микола і тоді до цього питання ставився дуже спокійно.
-Хочеш – ну давай спробуємо, – казав він.
Почалися нескінченні спроби завагітніти. Але коли Інна зрозуміла, що у них, незважаючи на всі зусилля, нічого не виходить, вона запропонувала Миколі обстежитись, і ось тут усе почалося.
Микола через свою простоту характеру розповів про це матері. І тут її «понесло».
Вона того ж дня примчала до них додому і влаштувала сварку. У всьому, звісно ж, на її думку, була винною Інна.
Микола ледве випроводив маму. З Інною вони потім два тижні не розмовляли, а коли помирилися, Інна висунула одну умову, щоб мами Миколі в їхньому будинку в її присутності ніколи не було.
Микола погодився і надалі, якщо мама і заходила, то тільки тоді, коли Інна була у від’їзді або на роботі.
Інна знала, що матір чоловіка його постійно налаштовує проти неї, але взаємні почуття не давали їй можливості розлучитися з чоловіком назавжди.
Сьогодні Інна раніше звільнилася з роботи і поспішала додому з важкими пакетами продуктів.
Микола трохи заслаб, сидів вдома, і вона купила для нього всіляких смаколиків, щоб підтримати чоловіка.
Інна ніяк не очікувала побачити в будинку свекруху, а тим більше почути такі неприємні слова про неї. Це вже було занадто.
І найцікавіше, що Микола мовчав. Це означало, що він згоден із мамою…
Інна тихенько відчинила двері і вийшла з квартири. Вона піднялася на верхній поверх, а потім звідти набрала чоловіка і, як нічого й не було запитала.
-Микольцю, я сьогодні раніше, щось купити в магазині?
-Так, люба, зайди в магазин, купи молоко, – відповів Микола.
-Добре, хвилин через десять буду, – Інна відключила телефон.
Через хвилину вона почула, як двері їхньої квартири гримнули. Це пішла свекруха. Інна почекала поки вона вийде, а потім спустилася на свій поверх і, як завжди, зайшла в квартиру.
У повітрі ще стояв запах різких парфумів свекрухи, але Інна вдала, що нічого не помічає.
-Ти як? – лагідно запитала вона Миколу.
-Може бути, – Микола все ще був під впливом маминої розмови і на Інну він дивився з побоюванням.
-Ти якийсь дивний, може викликати лікаря? – продовжувала грати роль Інна.
-Ні, я ж сказав, що все нормально, – розхвилювався Микола. – Що ти весь час чіпляєшся? Зайнятися нічим?
Інна, ледве стримуючись, мовчки вийшла з кімнати.
Наступні дні вони з Миколою практично не спілкувалися. Він через погане самопочуття дуже засумував, майже не розмовляв, зокрема і з мамою. Інна ставилася до цього спокійно, думаючи, що, зрештою, Микола перехвилюється і все буде, як раніше.
Проте все пішло не так. У суботу, коли Інна була вдома, а Микола продовжував третій день лежати і мовчати, несподівано приїхала свекруха.
-Ти що робиш? – з порога сказала вона Інні. – Чому не даєш мені з сином спілкуватися? Я тобі цього не дозволю! Чому ти за ним нормально не доглядаєш? Поки він лежить, я сама його доглядатиму й готуватиму! Як тобі не соромно! Квартиру мою забрати вирішила?
-Це ви що робите? – Інна застигла від почутого. – Як це я не доглядаю? Я тільки й роблю, що стрибаю перед Миколою – то це тобі на, то інше, Микольцю? Ви що таке кажете? Микола? Ти чув, що каже твоя матір? Ти теж так вважаєш? – Інна була впевнена, що Микола зараз припинить цю виставу, але як не дивно Микола відвернувся до стіни і вдав, що спить.
-Дістала вже мого хлопчика, сама народити нікого не може, не знає, як діти важко даються, яка це праця, прийшла на все готове. Квартиру їй віддали, а вона тільки бруд у ній розвела.
-Що ви говорите! Квартиру віддали? Та ми її за ці роки привели в порядок, обставили всю. Ви згадайте у якому вона вигляді була. Як здали будинок минулого століття, так ремонт ніхто тут з того часу не робив. Таких квартир не було, а ми все переробляли з нуля. Підлогу, сантехніку, стіни, стелі, вікна, двері. Все своїми руками. Зараз тут чисто, затишно, а як було?
-Микольцю, ти спиш, синку? Щось я слаба, синку. Твоя дружина довела мене. Мені шістдесят років, а я від дівки якоїсь таке слухаю. Тебе виховала, квартиру вам віддала, все життя заради тебе живу, а вона невдячна… – свекруха присіла на крісло.
Микола вмить підвівся з ліжка і кинувся до матері.
-Ти що робиш? – підбіг він до Інни. – Швидку викликай.
Інна слухняно набрала номер, а що було, потім вона погано пам’ятала. Приїхала швидка, лікарі щось робили поруч зі свекрухою, потім лікар звернув увагу на Інну, яка нерухомо сиділа, кинувся до неї, поміряв тиск і терміново сказав їй їхати у лікарню.
Свекруха з Миколою не розуміючи дивилися на те, що відбувалося, але допомогали ні Інні, ні лікарям. Нарешті лікар гукнув на Миколи, щоб він прокинувся і знайшов документи Інни, а також зібрав пакет: халат, одяг…
Микола слухняно виконав вказівку лікаря й Інну повезли.
Два тижні Інна пролежала у лікарні. За цей час Микола приходив кілька разів, та й то передавав пакет із фруктами, а до дружини не піднімався. Після виписки Інна повернулася в квартиру і побачила, що Миколи вдома не було, але всюди були сліди постійної присутності свекрухи, вона навіть деякі речі сюди перевезла.
Інна, оцінивши ситуацію та розуміючи, що вона навряд чи зміниться, зібрала свої речі і поїхала, залишивши на холодильнику записку:
«Я пішла… Прощавай».
Минуло п’ять років. За цей час Інна розлучилася з Миколою. Зустріла Сашка, закохалася, вийшла за нього заміж і зараз була у відпустці по догляду вже за другою дитиною – донькою Катрусею. Старшій Софійці було вже три з половиною роки.
-Мамо, мамо, ходімо в парк на гірку, ну, ходімо! – просила маленька Софійка!
-Звичайно, йдемо, – Інна не могла натішитися доньками. – Тільки давай трохи поїмо вдома, поспимо, а потім одразу в парк на гірку!
-Добре! – погодилася слухняна Софійка.
Інна з дівчатками попрямувала додому. Софійка бігла попереду, раптом їй навперейми вискочив велосипедист.
Коли Інна зрозуміла, що все обійшлося, вона підбігла до велосипедиста. Коли він зняв шолом, Інна зненацька побачила Миколу.
Той теж застиг від здивування. Він впізнав Інну, та й важко було її не впізнати, вона була така сама, як і п’ять років тому, тільки зачіску змінила.
-Вибач, я задумався, – почав виправдовуватися Микола.
-Обережніше треба, – схвильовано вимовила Інна.
Впізнавши Миколу, вона хотіла швидше піти, щоб не спілкуватися з ним, але він тим часом продовжував.
-А це чиї? Твої? – кивнув він на дівчаток.
-Мої, – обійняла дівчаток Інна.
-Дивно, а мама каже, що ти… Вибач, – схаменувся Микола.
-Всі ми люди і всі можемо помилятися, – байдуже знизала плечима Інна. – Ти як?
-Я так само! Живу з мамою, працюю. Вона мене годує, доглядає. Я ось спортом вирішив зайнятися, щоб удома поменше бувати. Бо дуже свариться зі мною… Все щось виказує…
-А чому вона у своїй квартирі не живе? – здивувалася Інна.
-Свою вона здає, а гроші в банк під проценти кладе, мені на майбутнє каже, хоч щось буде. Так що в майбутньому я наречений із приданим.
-Миколо, може, трохи поживеш не в майбутньому, а в теперішньому? Сім’ю тобі треба зараз, із жінкою треба жити, а не з мамою!
-Пробував, кілька разів приводив, але мама всіх, як і тебе виставляє, а в мене сил не вистачає їй протистояти.
-Погано, Микола, погано! Ти чоловік, бери своє життя у свої руки і проживай його. Іди від мами, знайди собі жінку і живи нормально!
-Легко тобі сказати! Ти он яка щаслива! Мені не народжувала, а комусь он яких красунь народила!
-Нерозумний ти, Миколо! – Інна зрозуміла, що колишній чоловік не змінився.
Розвернулась і пішла з доньками.
Софійка озирнулася і з жалем подивилася на дядька, що самотньо стояв. Софійка дружелюбно помахала йому рукою на прощання.
Дядько теж помахав дитині у відповідь.
Як би він хотів бути четвертим у цій дружній та дуже хорошій сімʼї, але, на жаль, одного разу він вже втратив свій шанс.
Додому не хотілося повертатися. Микола вирішив ще покататися на велосипеді…