Ігор зіщулився, підняв комір і зробив крок назад, углиб зупинки. Був сильний вітер, що аж на обличчі чоловіка виступали сльози.
Втім, тут на порожній зупинці Ігор міг і пустити скупу чоловічу сльозу. Олена мала повернутися до нього три тижні тому. Щопонеділка, як на посту, стояв невисокий, худий чоловік тридцяти восьми років на кінцевій автобусній зупинці. У невелике село Калинівка, за п’ять годин їзди від міста на день ходило два автобуси – один зранку, другий увечері. У призначений час Ігор був на посту.
Автобус з’явився на пагорбі, пихнув і скотився до зупинки. Двоє чоловіків вийшли з пазика і вирушили додому. У будні ранковий автобус був порожній. Ігор почав вдивлятися у вікна, але більше пасажирів не було видно.
Кондуктор, молода, повненька, рожевощока жінка, вийшла у відчинені передні двері, і почала обтрушувати з себе крихти. Півтора літрова пляшка з водою стирчала у неї з кишені жилета.
– Чоловік, – покликала вона. – Так-так, ви. Полийте мені на руки, будь ласка.
Ігор підійшов ближче та взяв воду. Від жінки пахло ванільними булочками та автобусом.
– Ось дивлюся, ви кожен мій рейс у понеділок тут стоїте, ну познайомтеся вже нарешті.
Ігор застиг від почутого, рука смикнулася, і вода почала плескати по траві.
– Тихіше-тише, – жінка забрала пляшку у нього і струснувши руки сказала:
– Я Таня.
– Ігор, – все ще не виходячи з зступору, відповів чоловік. – Я це… жінку чекаю, приїхати мала в понеділок, ми домовилися.
– О-о-о, справи! А приїжджаю весь час я, – засміялася Тетяна. – Вибач, я думала, сподобалася. Ось не розумна, розмріялася… Кому така потрібна.
– Що ви! Ви весела, – виправдовувався Ігор.
– Кого чекаєш? Може, знаю.
– Микитенко Олену. Така… теж весела, очі великі, гарна така! – намагався описати жінку Ігор, але виходило погано. – А в мене фотографія є, наша, – додав він, наче на підтвердження своїх слів.
Таня подивилася на екран телефону і кивнула.
– І справді, красуня, так… таку можна і чекати, ти маєш рацію. Тільки такі не…, – Таня затнулась, подивилася на чоловіка, що стоїть перед нею, і додала. – Ти б сам до неї з’їздив? Поїхали зараз, увечері додому.
– Їздив вже. Два рази. На торговій точці, де вона працювала, її немає, кажуть у відпустці. Вона й справді відпустку хотіла взяти і до мене приїхати. Адресу її дали, але господиня сказала, що вже три тижні її не бачила, поїхала.
– Отже, приїде. Ось відпустка закінчиться та приїде.
Тетяна зайшла до автобуса. До зупинки почали підходити люди, займати місця. Ігор зітхнув і пішов додому. Тепер увечері наступний рейс.
Увечері Олена теж не приїхала, натомість Тетяна помахала Ігореві у вікно автобуса. Чоловік машинально відповів.
З гарною та веселою Оленкою Ігор познайомився, коли вона приїжджала у вихідні забирати товар. Її роботодавець тримав у місті кіоски та невеликі точки з продажу всього їстівного, що можна було дешево купити у селах, та дорого продати у місті. Скуповував переважно овочі, молочні продукти чи м’ясо.
Того дня вона стукала в кожну хату його вулицею, а Ігор колов дрова у дворі.
– Так і нема чого продати? – сміялася жінка, закидаючи голову.
– А ти не дивися, що я щупленький. Їм за двох, свого городу мало на зиму. Сільські вони такі, сильні. Працювати і їсти люблять.
Слово за слово і почала Оленка частіше до Ігоря заглядати. На той момент він жив вже один, без батьків, яких нещодавно не стало. Їздила, їздила, а якось приїхала у п’ятницю і лишилася. Мовляв, машина завтра приїде та поїду. У суботу та неділю Олена працювала по дванадцять, а то й більше годин, продаючи те, що скупили у селах. І закрутилося, закрутилось.
Перша його дружина хотіла багатого життя, і коли зрозуміла, що з Ігоря і взяти нічого, кинула, поїхавши назад до матері. За рік вони офіційно розлучилися. Не вийшло сімейного життя. Так і жив Ігор один. А тут Олена.
– Що, так і не приїхала? – Запитала Тетяна, побачивши чоловіка на зупинці через тиждень. – Ти мені, Ігоре, скинь фотографію, що показував. У мене в під’їзді живе поліцейський. Попрошу, може, знайде. Є ж зв’язки.
Наступного понеділка Ігор знову стояв на свому посту. Ранковий автобус виявився порожнім, поїхав трохи раніше і Ігор біг, думаючи, що запізнився. Але Олени не було на зупинці.
Вечірній рейс настав вчасно. Автобус заскрипів гальмами, зупинившись навпроти зупинки. Відчинилися двері. Але Олена не вийшла з автобуса. Ігор глянув на місце кондуктора. Тетяни теж не було. Там сиділа жінка похилого віку.
– А Таня де? – Запитав Ігор.
– Занедужала, я сьогодні її заміняю.
– Зрозуміло, дякую, – відповів Ігор.
Наступного понеділка вранці пішов дощ. Великі часті краплі стікали по склу.
– Не піду, – раптом вирішив Ігор. – Відпустка в Олени вже давно закінчилася. Навіщо тішити себе ілюзією. Пограла та вистачить. Справді, як песик бігаю на цю зупинку, все село сміється з мене. Потрібно буде, сама прийде.
Цілу годину він просте стояв і дивився у вікно. Скоро на роботу. Десять хвилин як за розкладом приїхав автобус. Ігору стало важко. На душі наче, смикало за невидимі ниточки “А раптом!” Але розум тримав тіло.
Біля хвіртки майнули фари і почувся знайомий звук гальм. Ігор сам не зрозумів, як опинився біля пазика, що зупинився біля його будинку.
– Олена! – гукнув він, вважаючи, що її просто довезли до дому.
Але з дверей, що відчинилися, йому назустріч вискочила Таня.
– Миленький, вибач, я не могла раніше приїхати, а по телефону не можна, горе то яке, – Таня обіймала під зливою Ігоря, а він стояв і не розумів, що відбувається.
Тетяна побачила його розгубленість і повела за собою в автобус.
– Ти тільки сядь, сідай, тримай рушник… Тут така справа! Нема більше Олени, – Таня розплакалася.
– Ось, – вона дістала зі своєї сумки згорнутий двічі аркуш паперу і подала Ігореві.
Той взяв лист і став жадібно ковтати літери та слова.
– Нічого не розумію! – гукав Ігор, літери пливли, краплі дощу змішувалися зі сльозами.
– Вона в останній день перед відпусткою поїхала в одне село, а звідти хотіла до тебе. Її водій на зупинці висадив та поїхав. І сталася біда, машина не помітила її.
Голова Ігоря сама опустилася вниз.
– Вам їхати треба, відчини, – Ігор взявся за ручку дверей, – дякую! За все дякую.
Ігор вискочив із автобуса та кинувся додому.
Прийшов в себе три дні, коли у вікно стукав бригадир.
– Гульбаниш?! Легше стало?
Ігор заперечливо похитав головою.
– А сенс тоді? Давай, до понеділка я тобі оформлю відгули, а там, щоб вийшов, чув?
Ігор кивнув, хоч погано розумів, що треба було чути. У голові набатом звучало одне слово “понеділок”.
Того ж вечора прийшла Таня. Відчинила навстіж двері, довго смикала кватирку. Ввімкнула світло, довго цокала підборами. Потім брязкала посудом, щось варила, смажила, прала.
– Ігоре… чоловік у мене був… п’ять років тому з роботи його звільнили, так… за дрібницю, залізяки якісь взяв, потрібні в гараж були, залізячки забрали, а звільнити – звільнили. Ось він і загульбагнив. Гульбанив, доки його не стало. Не допомогла я чоловіу свому, зараз тобі не дам до того ж дійти. Не дам, як хочеш, а я вперта.
У понеділок Ігор пішов працювати. Таня дочекалася свій рейсовий автобус та поїхала додому.
Весь тиждень Ігор думав. Розмірковував, як він жив, живе, як житиме. Чого досяг у житті і чого ще хоче. Йому раптом здалося значним те, що чужа жінка, чужа людина, побачила, що з ним біда. Присвятила йому весь свій час, кинула все, щоб по суті допомогти йому від цієї звички і повернула до життя, переконала задуматися.
Все довкола порожнє. Життя цінне саме собою. І якщо хтось, хто перебуває поруч дарує свій час, своє життя тобі – то чи не привід це відплатити йому тим самим, зробити його щасливим? У цієї людини, мабуть, сім’я, справи, але вона залишає все, щоб бути з тобою. Змінює своє життя, на твоє.
Тільки з цією людиною є спільні теми, події та відчуття. Бо він пам’ятає, що було тоді. Вірить у тебе і приймає таким, яким ти є. Сильний чи слабкий, здоровий чи нездужий – такий який ти є – справжній.
У понеділок увечері Ігор стояв на зупинці. Він знову чекав на автобус.
Пазик з’явився на пагорбі і, повільно видершись на найвищу точку, пірнув униз.
Нарешті пасажири покинули автобус, Ігор довго м’явся біля сходів, чекаючи. Потім, нарешті, увійшов у салон і, посміхаючись, сказав:
– Таню, можна мені квиток у твоє серце? До кінцевої! Виходь за мене?
Тетяна розсміялася.
– Так прямо і квиток, до кінцевої?
– До кінцевої! Дуже хочу поїхати назустріч нашому щастю! Водiй, рушай!