Ганна Іванівна з діловим виглядом розмовляла з братом, з яким не спілкувалася кілька років.
Як це часто буває, рідні люди не поділили спадщину – квартиру батьків, яких не стало.
Кожен вважав, що вона належить йому. Суперечка виникла через те, що за заповітом житлоплоща відходила Ганні Іванівні, яка заздалегідь підстрахувалася і звозила до батьків онука.
Хлопець, підговорений матір’ю, поставив людям похилого віку ультиматум: або вони переписують квартиру на дочку, або бачать його востаннє.
Старенькі, звичайно, сильно розпереживалися і нишком переписали своє житло на Ганну.
Коли брат дізнався про це, він влаштував сварку. Кілька разів чоловік намагався достукатися до неї, говорив про спорідненість, але жінка заявила, що квартиру можна продати та отримати гроші, а брата ні.
Десять років після цих слів чоловік не спілкувався з сестрою, а раптом вона випадково знайшла його в соціальних мережах і написала.
Між рідними людьми почалося листування, яке потім переросло у спілкування по відеодзвінках.
– Як живеш, Стас? – діловито поцікавилася Ганна Іванівна.
– Нормально. З дружиною розлучився, із сином не спілкуюся. Живу з іншою жінкою на пенсію, ледве зводимо кінці з кінцями, – поправляючи окуляри на переніссі, нарікав чоловік. – А ви як живете, Ганно?
– Не скаржимося. Вітя мій так само водієм працює, а син Євген одружився і тренером у дитячому центрі працює, – гордо повідомила жінка, щиро радіючи тому, що брат живе гірше за неї.
Вдосталь наговорившись зі Стасом, Ганна Іванівна поспішила зателефонувати Євгену.
– Синку, я щойно з дядьком твоїм розмовляла. З дядьком Стасом. Пам’ятаєш його?
– Ні.
– Живе дуже погано, – награно заохала жінка. – Із сином не спілкується, з дружиною не живе. Знайшов якусь пані, але я думаю, вона його, як липку, оббирає.
– Мамо, мені ніколи і нецікаво слухати про чуже життя, – Євген зупинив матір.
– Ні, ти послухай! – Підвищила голос жінка, яка не любила, щоб їй суперечили. – Дядьку потрібна допомога!
– При чому тут я? Він твій брат, ось і помагай!
– Він твій дядько! Через тиждень у нього день народження, скинь йому десять тисяч на новий телефон. Йому буде дуже приємно, – скомандувала мама. – Сьогодні зможеш перевести?
– Ні!
– А завтра?
– Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра! Ти думаєш, що я маю зайві гроші, щоб дарувати їх якомусь дядькові? З таким самим успіхом я можу віддати десять тисяч першому зустрічному! – не витримав чоловік, який ніяк не міг звикнути до викрутас своєї матері. – Хай йому дарує син!
Подібна ситуація була вже не вперше. Два роки тому жінка за рахунок сина намагалася вислужитись перед двоюрідною тіткою, яку він ніколи в очі не бачив.
Тоді Євген відмовив матері, але та вирішила, що цього разу її маніпуляції втіляться в успіх.
– Син із ним не спілкується…
– Але і я не його син, наскільки пам’ятаю, – засміявся чоловік.
– Та-а-к, мабуть, я погано тебе виховала, що ти рідній людині допомогти не хочеш, – з осудом зітхнула Ганна Іванівна.
– Звичайно, ти, напевно, забула, як вмовила мене поставити бабусі з дідусем ультиматум і забрати квартиру для тебе? – нагадав матері про вчинок Євген. – Тобі хочеться вислужитися перед дядьком і загладити перед ним вину!
– Ти ж племінник. Єдиний, до речі, міг би допомогти родичу, – жінка хитро проігнорувала слова сина.
– Ні!
– Євгене, я йому вже пообіцяла, що ти подаруєш телефон. Не підставляй мене, будь ласка! – злісно промовила Ганна Іванівна.
– Ти пообіцяла, ти й даруй. Якщо ти йому пообіцяєш квартиру від мого обличчя, мені доведеться свою віддати? – єхидно поцікавився чоловік. – Ти гірша за будь-якого пройдисвіта!
– Який ти поганий! – сказала жінка і скинула дзвінок.
За кілька годин вона зробила ще кілька спроб натиснути на сина, але дуже скоро зрозуміла, що переконати його надіслати братові гроші на телефон не вдасться.
Щоб не осоромитися, Ганні Іванівні довелося самій вислати Станіславу на день народження десять тисяч і сказати, що це подарунок від племінника.
Наступного дня вона зателефонувала Євгену і з докором заявила:
– Мені довелося зі своїх грошей подарувати твоєму дядькові на телефон, щоб він не подумав, що його племінник – жадібний!
– Насамперед, це твій брат, – парирував у відповідь Євген. – До того ж ти йому обіцяла, а не я. Припини від мого обличчя обіцяти стороннім людям подарунки.
Чоловік чомусь був упевнений, що цього разу мати його точно почула, але не тут було.
Через два місяці Ганна Іванівна зателефонувала синові і із захопленням запитала:
– Що ти подаруєш своїм племінницям?
– Яким племінницям? – Здивувався Євген.
У нього ніколи не було рідного брата, тож чоловік не одразу зрозумів, про кого каже мати.
– Я знайшла сина дядька Стаса. У нього дві дівчинки, гарненькі такі. Незабаром у них день народження. Думаю, для дітей ти не пошкодуєш? – ласкавим голосом спитала Ганна Іванівна.
– Який брат? Які племінниці? Нікому я нічого дарувати не збираюсь!
Вистачить вже дзвонити мені та просити дарувати подарунки незнайомим мені людям! – вигукнув у слухавку Євген. – Ти чому не можеш заспокоїтися? Сама що хочеш їм обіцяй і даруй. Мене тільки дай спокій!
– Не розумний ти! Нас із батьком не буде, з ким ти спілкуватимешся! Рідні не залишиться!
– Дякую за турботу, але в мене є дружина! Досить мене втягувати у спорідненість із людьми, яких я ніколи в житті не бачив і вже не побачу! – не витримав чоловік, який ніяк не міг зрозуміти, як достукатися до матері.
Ганна Іванівна образилася на сина і не дзвонила йому кілька місяців.
Однак напередодні 8 Березня далася взнаки.
– Я знайшла тітку Любу! Її ж ти пам’ятаєш? – з натхненням спитала жінка. – Потрібно букет квітів надіслати.
– Потрібно, відправляй, раз грошей багато! – Євген скинув дзвінок.
Тепер він почав постійно робити так, як тільки мати заводила мову про те, що треба допомогти комусь із родичів.
Ганну Іванівну, однак, це нічого не вчило. Вона дуже швидко відходила та заводила стару пісню.